Домашні тирани – це такі істоти, які трапляються ледь не в кожній сім’ї. Комусь не дає жити свекруха, когось жінка (чоловік) ревнує “до стовпа”, або дитина раз у раз вимагає дорогі речі, маніпулюючи бажанням батьків ощасливити своє чадо. Деспотом, що псує життя родині, може бути і мале, і старе. Однак і в тому, й в іншому випадку порятунок є! А от “пускати на самоплив” цю справу не можна – бо в будь-якому разі наявність тирана (ким би він не був) кепсько позначиться не лише на нервах батьків, а й на майбутньому вашого чада.

Пропонуємо розмову на ці болючі теми з практикуючим психологом з сімейного, подружнього і кризового консультування Лесею Музичко.
Жінки – майстри шантажу почуттями. Якщо агресія і домінантність чоловіка проявляється у більш грубій формі, то жінки – істоти більш витончені: фізично слабша дружина не стане мучити свого чоловіка фізично, а вдасться до тонких способів маніпуляції. Словом можна завдати значно більшого болю, аніж би тобі дали запотиличника. Майстри шмагонути по болючому – це жінки. Особливо якщо жінка знає, по чому шмагати. Є різні форми таких маніпуляцій. Часто – відсторонення чоловіка на тривалий час від сексуальних контактів.
Мабуть, у багатьох сім’ях віднайдеться хоча б один тиран...
Тут треба сказати про співпрацюо, коли пара формує свої стосунки таким чином, щоб разом рости і самостверджуватися. Це зазвичай люди однієї генерації, які не мають сильного вікового розриву і нерівних стартових позицій. “Ми ростемо разом і формуємося разом”. Кар’єрно стверджуємося також разом – паралельно. Сьогодні один допомагає і підставляє плече, а ти сидиш з маленькою дитиною – росте одна людина в кар’єрі. Пізніше ти виходиш на роботу, і частину обов’язків я беру на себе. Це – партнерство. Такий вид стосунків – ідеальний, трапляється він не лише у книжках. У таких парах зберігають внутрішню повагу одне до одного: “Я настільки ціную тебе, що все, що ти мені даєш, поверну тобі сторицею. Ціную кожен прояв у тобі. Можливо, часом помилковий, бо ти теж жива людина”. То не є всепрощення, не є всеприйнятність. Це – і критичність у стосунках, але нетравмуюча. Нам може не сподобатися ситуація, якийсь вчинок, вислів, але з цього приводу не знецінюють усю людину, яка поряд.
Жоден деспот, мабуть, не визнає того, що він – деспот. Чи можливо вжитися з ним під одним дахом?
З деспотами довгий час можуть жити “лизоблюди” і “посередності”. Якщо в людини розвинутий особистісний стержень, високе почуття гідності – з деспотом жити їй буде неможливо. Це – зруйнує, знівелює усю її цілісність, зведе до іншого рівня. У психології є термін із соціальним забарвленням – навчена безпорадність – наш гіркий пережитий досвід, безрезультатний. Наприклад, ми проковтнули образу або приниження. Виплакалися у кутку, втерли сльози і зробили вигляд, що все так, як було, все нормально, нічого не сталося. На другий день сталася схожа ситуація. Потім – на п’ятий, восьмий, п’ятнадцятий… Потім ти бачиш, що навіть, коли ти обстоїш свої права, результат буде все одно нульовим. Є постійний негативний досвід і переконання: у мене нічого не вийде, я нічого не досягну, все одно буде так, як хоче він. Це призводить до того, що людина перестає робити спроби щось змінити. Виховується “синдром невдахи”. Це – феномен набутої безпорадності – коли людина опускає руки. З деспотом можна навчитися співіснувати, якщо відсепаруватися – вибудувати свої міцні рамки: у мене є свій світ, а у тебе –свій. І через мої рамки ти болісно не проникаєш у мій світ. Ми існуємо запаралелено. Так люди пристосовуються, якщо до цього спонукають матеріальні чи якісь ситуативні чинники. Діти настільки глибоко відчувають ситуацію і потерпають від неї, що краще рости дитині у неповній сім’ї, аніж зберігати сім’ю у таких стосунках. Діти шкірою та інтуїцією відчувають фальш. Причому (загрозливо!) беруть це за модель своєї поведінки у майбутньому. Призвичаюються до того, що лицемірству є місце, і можна у ситуації, де ти радикально незгідний, збрехати і помахати гривою, повернувшись і пішовши у свій бік. У дитини відбувається викривлення уявлення про стосунки у парі, у сім’ї. Це – дуже погана, ведмежа послуга власній дитині.
Якщо мама каже погано на тата, а тато – на маму, дитина підросте і так само казатиме?
У битві між собою батьки дуже часто використовують дитину як засіб, як посередника, як інструмент. Обоє батьків маніпулюють дитиною. Тато задаровує презентами, а мама плаче. А дитині завжди шкода маму, бо від природи, від народження діти люблять свою маму безмежно – навіть якщо мама пиячка, гуляка чи наркоманка... Люблять, бо це – мама. Дорослі нечесно поводяться з дітьми, кладучи на дитячі незрілі плечі свій дорослий тягар. Тато зранку після пиятики прокинувся, а мама говорить: “Йди, скажи татові, як він вчора виглядав...”. А навіщо це дитині? Вона і так травмована вчорашнім татком, який барильце випив. Дитині ж перед татом соромно і перед мамою незручно. Це – надзвичайно сильна стресова ситуація для дитини.
То чи варто парі зберігати сім’ю заради дитини?
Це – один із наших ментальних міфів, прийнята ілюзія про те, що жертовність задля чогось має світлу мету. Багато жінок сприймає материнство як жертовність і посвяту дитині. З цього нічого доброго не виходить, бо у кінцевому результаті ми залишаємося розчарованими. Дитина не є інвестицією, розвитковим проектом, який пізніше з дивідендами повернеться сторицею. Не буває дитина неконтрольованою, недисциплінованою з рівного дива. От, скажімо, гіперактивність у дітей може мати різне походження, але у гарній сім’ї, де є теплі стосунки, психологічний комфорт, гіперактивну дитину можна адаптувати соціально і психологічно. Дітей треба дуже любити, але й багато вимагати. Варто усвідомити, що дитина – маленька особистість. Навіть коли це ще маленький “ґудзичок”, до якого треба присісти і порозмовляти на рівні очей, а не говорити з висоти свого зросту. Втримати таке ставлення треба і до великої дитини, з якою вже зовсім інакше будуються стосунки. Господь дав тобі можливість бути присутнім у житті маленької людини, яка формується, лишень якийсь час. А потім ви підете своїми окремими індивідуальними стежками. Велике щастя, коли Господь дає можливість побути біля дитини у ролі супроводу, сили, яка може навчити, сонечка, яке гріє і допомагає рости.
Якщо роль тирана у сім’ї виконує свекруха, теща чи мама? Тобто, коли кажуть: ви маєте жити так і не інакше.
Це – диктатура старшого покоління молодшому, яке вже звикло опікувати своїх дітей і має свою думку на всі життєві прояви, на всі сторони функціонування сім’ї. Не факт, що старший завжди мудріший, але люди старшого покоління саме так вважають. Ніхто нікому ще не передав своїх гуль і шрамів. Якщо донечка чи синочок присягнули перед Богом і людьми про відповідальність у хвилини тяжкі і пообіцяли розділити біль зі своєю парою, то тато з мамою вже тут не повинні втручатися. У ведмедів у барлозі ніколи не живуть бабця, дідо, мама з татом і малі ведмежата. У природі не передбачено такого співіснування з рівними правами і претензіями на втручання у внутрішнє життя. Це ще один із наших вимушених, об’єктивних стереотипів. Матеріальний чинник – серйозний важіль, зважаючи на який багато сімей змушені жити разом в одній хаті з батьками. “Я сказав, бо я кладу гроші на стіл!” – а хто платить – той і замовляє музику. У кожній сім’ї по-різному виходять з подібних історій. Необов’язково доньці сказати чоловіку: “Раз мама сказала – так і буде!”. Вона може сказати: “Мамо, тепер у мене є партнер у житті, надважлива для мене людина, і я розділюю його аргументи на користь правоти, а не твої, бо жити мені – не з тобою, мамо, а з чоловіком”. Така позиція свідчить про те, вибір і рішення одружитися були зрілими, що людина адекватна до свого віку і того рішення, яке приймає. Донька не образить ні маму, ні тата, не стане конфліктувати, мовляв, що ви, предки, знаєте – я мудріша, бо я молода. Все залежить від культури стосунків у сім’ї. Батькам завжди кортить дитину застерегти, допомогти їй, навчити, але не варто втручатися туди, куди вас не просять.
А можуть бути діти-деспоти у сім’ї?
У переважній більшості сімей є люди, які користуються ресурсом інших: психічним, емоційним, фізичним. Це – маніпулятори і деспоти. Від надмірної опіки діти стають маніпуляторами батьків. У маленького деспота з віком зростає його вплив і можливість керувати батьками. Діти відчувають, у чому їхня сила і влада. Коли можна використати ситуацію на свою користь. Десь притиснути сльозами, десь – погрозами, десь проханнячком виманити те, що хочеться. У багатьох клінічних випадках, коли звертаються люди із нефармакологічними залежностями (ігрова залежність, трудоголізм), у процесі консультації з’ясовується, що у дитинстві був стресуючий домінантний фактор в особі значущої людини, авторитетної для дитини – батько, матір, бабця чи дідусь, старший брат чи сестра. У нас часто проживають кілька поколінь під одним дахом, і буває, що у таких сім’ях є вплив деспотизму. Тобто це навіть може бути соціально прийнятний деспот, який не викликає осуду в оточуючих, бо начебто керується добрими намірами (“Я тобі добре хотіла” чи “Я тебе на путь істинний наставляю”), а насправді такі люди використовують дуже нечесні прийоми, втручаючись у приватну територію. Починають від маленької дитини, далі, коли діти дорослішають, не дають їм розвиватися самостійно, знищують і нівелюють особистість. Як правило, у таких людей потім залишається травма на ціле життя, яка може по-різному розвинутися. Є кілька видів спілкування у сім’ї: ієрархічний (визначає зв’язки за вертикаллю), деспотія і опіка. Тобто або ми затероризовуємо своїми жорсткими вимогами дитину, яка росте чи партнера, який піддається на подібний стиль спілкування, або ми зализуємо його до напівпритомності опікою і гіперопікою, яка теж дихати не дає, і є так само травмуючою. Форми різні, а наслідок один: у дітей немає ініціативності, самостійності у прийнятті рішень. Це – травма для дитини. Ідеальна форма спілкування у сім’ї – співпраця: коли батьки у маленькій дитині вже бачать особистість. Є ще конфронтація – найбільш травмуючий вид стосунків, коли немає паритету, а лише – воюючі стосунки. Сім’я – це лабораторія, де вчимося всього людського: інтимності, влади, незалежності, поваги, взаєморозуміння. Є речі до подолання простіші, а є такі, які вимагають копіткої і тривалої праці. Сім’я і стосунки – тяжка робота. Якщо члени сім’ї взаємно налаштовані на хороший і позитивний результат – все вийде!