Фанати “Гадів”, тобто “Братів Гадюкіних” – група доволі різношерста. Від школярів-старшокласників до вже майже “дідів”, які пам’ятають не лише фразу “всьо чотко”, а й те, що вона стала підписом до портрету Кучми на виборах 1999 року. Що вже казати про незабутніх “наркоманів на городі”… Річницю з дня смерті фронтмена “Братів Гадюкіних” у Львові не відзначали, однак фанати “панк-реггі-коломийок” про легендарних “гадів” не забули…

Декілька днів тому старий московський френд з ЖЖ і колишній особистий друг Сергія Кузьмінського спитав мене, чи планують у Львові якось відзначати річницю з дня смерті фронтмена “Братів Гадюкіних”? Чесно відповів, що живу за межами культурного мейнстріму нашого міста – не знаю.
Але на власних сторінках обов’язково згадаю, бо подія. Запропонував і редакції ZAXID.NET, одержав негайну згоду. Фотографії надали московські та львівські френди, ще частина моїх.
Не є меломаном, але серед придбаних у магазині за все життя декількох музичних дисків два гадюкінські та один “Сестрички Віки”. Слухаю вже рідко, хоча більшість знаю напам’ять. Стереотипів не люблю, але фрази “Гадюкіни – легенда українського року” оминути не можна. Легенда.
Не знаю, з чого почати.
Рік тому йшов на похорон, зайшов у кафе перекусити і зустрів двох знайомих – колишніх дільничних інспекторів з Франківської ментярні. Поцікавився, чи “участковий Розумейко”, який робив собі новий свисток, коли в Україні панували лад і спокій, а по радіо співав Ян Френкель про те, що “я твій тонкий колосок”, є реальною фігурою. Вони дуже пожвавилися і, перебиваючи один одного, почали згадувати, як Павло Розумейко скаржився їм, що знов йде розганяти тих Гадюкіних, бо там вічно якійсь “сброд” збирається. Я меланхолійно зауважив, що пан Розумейко себе обезсмертив, і поїхав на Пекарську.
А можна почати з того, як ходив на останній у Львові концерт “Гадів” у нашому “Парку культури і відпочинку” (якщо не помиляюся, ми у Львові перейменували все, що треба було перейменувати, приблизно стільки ж того, чого не треба було, але сталінська назва “парк культури і відпочинку” так і залишилася. Присохло.)
Березень 2006-го. Запросило “Віче” – пам’ятаєте, була така шарашкіна контора від Інни Богословської? У парку культури спорудили естраду і розставили біотуалети. Весна запізнювалася, всюди сніг, зимно. Ми прийшли надто рано – з естради агітували за “Віче”. Потім почався виступ розігріваючої групи і моя супутниця здалася. Відпровадив її до трамваю і повернувся.
О 8-й вечора почали. Точно можу стверджувати, що був найстаршим серед глядачів – декілька тисяч молоді скакали, підстрибували, розмахували руками і могутнім хором співали разом з Кузею весь репертуар. Звідки вони його знають, якщо групи фактично вже давно не було? Тисячі молодих голосів захоплено ревіли про сорок пачок “Верховини” і з начосом калісони, хоча тої “Верховини” не те, що не курили ніколи (на відміну від Манкурта) – в руках не тримали, та й калісони з начосом їм мало про що говорять. Знамениту “117 статтю” виконали хором від початку і до кінця. Екстаз публіки передати неможливо, його не могли затьмарити навіть недоречні втручання в концерт агітаторів за “Віче” і вже зовсім безглузді появи на сцені добре знайомого читачам ZAXID.NET блогера, літератора і нардепа Цибулька, який намагався агітувати за тодішнього кандидата в мери Львова Садового під обурені вигуки глядачів “Гадів! Гади! Гади!”

Гади в своєму першому складі
Співали не все. Чомусь не прозвучало моє улюблене “Весілля” – там, де “Петро Величко дембельнувся, Наталку Щур увів на шлюб, яка його два роки ждала і нікому не давала”. Народ хором вимагав “Ми – хлопці з Бандерштадту”, але і цю річ Кузя мовчки проігнорував. А я її люблю. Якесь тремтіння там, всередині починається, коли слухаю. В Манкурта, розумієте? Отож-то…
Концерт закінчився, тлум почав розходитись. Скакати, як молоді, я вже не можу, та й розігріватися їхніми методами мені не випадає, сніг, крига, ніг не чую, ледве повзу, тільки зліва і справа пацани сміються – йопть, Василь, глянь на того діда, тоже, блін, гадівський фан. А чом би й ні?

На сцені разом з Пугачовою
До речі, на єдиних більш-менш нормальних відеозаписах останнього концерту Гадів у Києві молодь біснувалася, але не співала так, як львівська – ми слова краще знаємо.
Для мене особисто “Гади” не стільки легенда, скільки феномен. Якісний рок (не знаюся на цьому – мудріші кажуть) в поєднанні зі стьобом, навіть не іронією, а ядучим сарказмом, ігнорування догм, як казала одна моя юна знайома – нев’…бенна правда життя, світла лірика, громадянський пафос плюс безсумнівний яскравий талант фронтмена – це і є “Гади”. Нічого подібного після них вже не було. Чому так – не знаю.
Ясно, що зіграли свою роль розвал СРСР, лихоманковий щасливий блиск в очах земляків, впала на голови свобода творчості і стан загальної ейфорії. Не відчувати цього було неможливо, не іронізувати над цим – так само. Пройшло декілька років і все зникло. Тобто блиск в очах залишився, щастя десь заблукало. Митці швиденько зорієнтувалися, естраду замість радянської попси залило сучасною, де ті самі “рози-сльози” і “кров-любов”, яка як талісман, титан, злий шайтан, шалений тан і заклятий стан. Власне, цей “заклятий стан” триває вже досить довго і надій на краще не видно.
Кузині пісні залишилися. Завжди мене вражало – як вдалося у “Червоній фірі” з її гротеском створити настільки синтетичний образ наших 90-х? Хіба фінал занадто песимістичний – чварк, і болото поглинуло народ. Не поглине – якщо будемо мудрішими і прислухатимемося до пересторог музикантів, що вже відійшли.
Окрема тема – суржик гадюкінських пісень. Слухав колись по радіо поважну жінку – професора філології, яка переконливо доводила, що співати так абсолютно неправильно. Ой, краще б вона наших нардепів відучила “компроментувати” один одного, або вирішила жагучу проблему з талончиками – “компостирувати”, “компостерувати” чи, ну його нафіг: “Жіночка, пробийте мені, будь ласка”. І нічого – “пробивають”. Ото і “Гади” співали так, як молодь розмовляє на вулиці. “Всьо чотко” вже не говорять, а “тіпа” і “карочє” сам “канкрєтно” чую кожного дня. Митець на сцені створює тільки художній образ.

Інший френд днями питає – де поділися сучасні Кузі і Аксініни? Заради справедливості треба б спитати для порядку, куди поділися колишні Улями, Лємкіни, Сембріх-Коханські і, зрештою, Крушельницькі? І чому за чорної реакції з’являлися Пушкіни та Шевченки, за сталінських часів писав Булгаков, в брежнєвському болоті Загребельний з Гончаром, а в умовах повної свободи пишуть тільки Андруховичі з Винничуками і братами Капрановими, а співає Вова зі Львова? Хоча присягаю, що не маю нічого проти сучасних митців. “У меня для вас другіх пісателей нєт”, – казав злочинець.
Особисто з Сергієм Кузьмінським я знайомим не був. Хіба, коли писав для ZAXID.NET “Хроніки Львова” і згадав, як Гадюкіних витискали зі Львова, Кузя зі свого ЖЖ злобно відгукнувся і порадив мені не писати, про що не знаю. Я смиренно відповів, що тільки процитував його власне інтерв’ю, він промовчав. Через рік чи півтора він зайшов знову, буркнув комплімент і чемно перепросив за колишній наїзд. Щиро відповів, що будь-яке спілкування з ним – честь для мене. Хто ж міг знати, що ще через рік його не стане?!
Доля не дала йому часу стати колишнім кумиром. Він був ним завжди, до останніх днів. Як тільки мені підказали лінк на прохання друзів Кузьмінського допомогти грошима на лікування – негайно продублював в себе. Лікувати невиліковне – дорого. Мені відомо, скільки ми зібрали грошей. На блок сигарет. Кузя помер скоро.
Колишні львів’яни, що нині живуть в Америці, просили мене більше пофотографувати людей, які прийдуть на похорон. Їх було небагато. Тобто для пересічного громадянина може і достатньо, а для ідола вітчизняної рок-музики, якого привезли з Москви поховати у рідне місто – небагато. А я що – знаю нашу тусівку? Львівські і московські френди тихенько показували пальцями, дивувалися мені – та це ж ударник! Ви що – і клавішника не знаєте?! Не знаю. Ще рік тому у Мережі ледве-ледве можна було знайти якійсь саморобний кліп з “Гадами”, це зараз добра душа виклала весь останній київський концерт. Напередодні під час прощання у “Дзизі” познайомився з паном Андрієм Соболтою, от тільки забув – він львів’янин чи з Тернополя. Музикант, цілий день просидів біля труни на Вірменський, ніс вінок на похороні, був щирим – особисте горе. А якщо і Тернопіль – може, хтось знає якусь іншу пісню, окрім “Файне місто Тернопіль”? Нема, панове, нема…
Місце на Личакові обрали добре, високе, всю Погулянку видно. Манкурт знімав, але завдяки Андрієві попав в кадр так само, зараз зберігаю цю фотку у папочці “Особисте”. Клавішник Павло Крахмальов добре останнє слово сказав – Кузя б хотів, щоби і тут люди посміхалися, він був артистом. Засипали під аплодисменти. Коли вже почали розходитися, побачив ще одного Андрія – нашого відомого історика, який давно вчить канадських студентів. На похороні легенди українського року він представляв львівську інтелігенцію – топчіть мене ногами, але не брешу.
Ще на початку буремних 90-х пригадую, як знайомий чиновник з Ратуші обурено мені казав:
– Я не розумію, як можна сміятися самим із себе?! Не розумію!
Це він про “Гадів”. А чому не можна? Треба. Ознака сили і духовного здоров’я нації. Часто повторюю – якщо нам всім не сміятися самим з себе, то треба негайно повіситись. Придивіться навкруги тут, у Львові чи в нашій столиці – хіба це не смішно? Ще й як! Тільки вже нема кому сміятися – рік тому помер колишній львів’янин Кузя – Сергій Кузьмінський, лідер групи “Брати Гадюкіни”.
Вічна пам’ять!