Ровесники Незалежності – це люди особливі. Вони багато чого не знають, багато чого не бояться, багато чого навіть уявити не можуть. І головне: вони не знають, як можна жити у не-незалежній державі. Вони дивляться на країну без ностальгії за “радянським минулим” і без страху перед КГБ. І – з цікавістю: вони саме шукають в цій країні своє місце. Отже, їхні роздуми…

Зошит Незалежності
Напередодні свята Незалежності Україна, схоже, опиняється у доволі незручній ситуації. Принаймні так виглядає з того, як наші громадяни ставляться до цієї дати, як про неї відгукуються і, зрештою, як проводять. І для більшості з них 24 серпня є всього лише вихідним, у який можна відлежатися на дивані перед телевізором, сходити на пиво чи відіспатися від трудових буднів.
Мабуть, таке ставлення українців до свята своєї країни можна пояснити незадовільними економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками, про які так багато говорять, але у яких мало хто розуміється. Проте найбільшим щастям ровесників Незалежності можна вважати те, що вони не відчувають “ностальгії” за Україною Радянською. Тут ми маємо перевагу над усіма іншими поколіннями українців, оскільки отримали шанс бути вихованими по-новому, в українському дусі, патріотами своєї країни.
Моєму поколінню водночас випала і нелегка доля бути своєрідним “експериментом”: зростати в часи, коли старе вже було розвалене, а нове ще не будували. Але для нас отого “старого” не існувало. Ми були чистим зошитом, який завели після списаної радянською історією брошури.
Сьогодні, коли пройшло 19 років, гортаючи колись чисті сторінки зошита під назвою “Незалежна Україна”, несподівано наштовхуюся на покреслені записи, вирвані сторінки, сірі малюнки. Чиєсь дитинство у цьому зошиті доволі рано загубилося, оскільки батьки змушені були виїхати на заробітки за кордон. Для когось дитинства і взагалі не було, бо не було коштів на такі важливі для дітей іграшки, відпочинок на морі, цукерки та морозиво. Однак зараз, коли через декілька роки мені й моїм ровесникам доведеться стати батьками, мати своїх дітей, постає цілком логічне запитання: чи зможу я забезпечити тими ж іграшками, морозивом та цукерками своїх синів та доньок? Чи не доведеться мені шукати гроші для пристойного життя за кордоном? Чи матиму я свій дах над головою? Чи матиму роботу?
Більшість з нас над такими питаннями ще навіть не задумувалися, однак зовсім скоро нам доведеться зустрітися з ними обличчям до обличчя. І тоді фантазії, мрії, якими жили у дитинстві, там таки і залишаться, а ми поринемо у щоденну боротьбу, де, можливо, і не буде місця роздумам про значущість дня 24 серпня.
Важливою для мене залишається віра у те, що ми можемо змінити нашу країну, можемо принести їй користь, можемо зробити її такою, якою оспівували наші предки у піснях, про яку писали Шевченко, Леся Українка, Франко… Якщо для наших батьків мрією було те, як здобути вільну Україну, то для нас – як її вберегти та розбудовувати. І тут, попри те, що живемо далеко не в найрозвинутішій державі, ми прагнемо наблизити її до того ідеалу, якого колись бракувало.
Я не знаю, як було “колись”, але бачу, як є “зараз”. Я не знаю, чи колись за вишиванку могли розстріляти, не знаю, чи страшно було співати українських пісень. Я не був у жовтенятах, піонерах чи комсомольцях. Зараз я і мої ровесники є українцями, яким раніше чи пізніше доведеться стати біля керма держави і втілювати свої ідеї та бачення у її розбудові.
Тим часом, у сірому, пошарпаному з вирваними листками зошиті “Незалежна Україна” з’являтимуться світлі сторінки, які ми власноруч будемо вклеювати, на яких будуть кольорові малюнки і які будуть написані каліграфічним почерком. І цей зошит ставатиме все товстішим і товстішим, а світлих сторінок буде все більше й більше.
Андрій Бучко. Студент ІІІ курсу історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка

Не залеж...
Як воно – жити у незалежній країні? На це запитання не зможе відповісти людина, що не знала життя у залежній, заярмованій, закритій і придушеній. Про важку долю українського народу чула лише з оповідей дідуся та підручників з історії, а от на власному досвіді ще не відчула (і дай Бог не відчути) того повітря, яке пахне смертю. Не знаю, як це– не читати українського, бо не можна, не писати українською, бо вб’ють, не розмовляти українською, бо то зрада...
Зрештою, як писав Іван Франко у “Поеті Зради” (про Адама Міцкевича), не всяка зрада є нищівною. Чи можемо ми почуватись зрадженими під ярмом інших народів? Років із тридцять тому українці тишком колядували на Святвечір, хоча тим, кого впіймали, жилось не солодко: автоматично потрапляли на облік. “Я боявся ходити з вертепом, але все ж ходив, бо відчував у собі потребу передати людям звістку про народження Христа. Тоді селом чулась коляда..”, – каже мій батько, 42-річний Юрій Гриценко. А що маємо тепер? Кілька років тому (3-5) ватага дітей збиралась на коляду лише для того, щоб підзаробити у свято. Сьогодні ж навіть цього немає. У Святвечір в селі тихо...
Незалежна молодь здригається від одного лише слова “союз”. Не підозрюючи, що багато чого ми могли б у того “союзу” запозичити. Тоді кожен твердо знав, що вчора заробив копійчину, сьогодні піде на роботу, і завтра робота від нього також не втече. Була стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Звісно, довжелезні черги за хлібом, але хліб тоді не коштував стільки, скільки зараз. Старенькі люди, буває, ховають ту хлібину під подушку, щоб завтра було що їсти. І не рідко можна помітити сльозу на обличчі бабусі, коли мовчить про щось своє. Згадує, певно.
Не відчуваю незалежності, коли усвідомлюю, що повинна сплачувати величезну суму за навчання в університеті. Я не відчуваю незалежності, коли не бачу власних батьків, бо ті гнуть спини на двох роботах для того, щоб я могла жити у достатку. Гнуться на двох роботах, але України не залишають. Напевно, лише за це їм треба вклонитись низько.
Менталітет у нас дивний. Не кажу, що поганий, але коли в сусіда горить хата, то чи побіжиш ти гасити полум’я? “Моя хата скраю”, – чується. Може, тому ми– Україна, що складаємось з суцільних країв... Адже справжнє щастя не в тому, щоб робити щасливим себе, а в тому, щоб допомогти відчути те щастя іншим.
Чи можна отримати якісну освіту в Україні? Звісно, можна. Але то не завдання викладачів (вони причетні лише частково). Навчання– особистий процес кожного, і якщо змусиш себе займатись самоосвітою– будуть з тебе люди. Можна, звичайно, кричати про патріотизм і якісь суспільно-значимі риси українців, бігти на Майдан і горланити, що Ющенко– твій президент. Можна вийти на вулицю, зібрати 10 тисяч студентів, таких же, як і ти, взятись за руки і гуляти містом, зриваючи з вуст слова про те, що Табачник– не той, хто повинен займати місце міністра освіти. А можна піти на лекцію з української літератури і послухати. Ні, не Дмитро Табачник винен у тому, що хтось не склав сесію. Винна лінь.
Вихованням дітей займається вулиця. Прикро, але так воно є. А чого може навчити вулиця і сумнівне оточення? Думок багато. Але є такі, що виростають вдома, під батьківським крилом і впливом книжок. “Таких” забирають закордон, бо ж вони щось можуть... зробити, створити, ЗМІНИТИ.
Чи варто жити і творити в Україні? Раніше не вірила, що у когось може виникнути таке питання. Виникають. А відповіді не чути. А хто ж, якщо не ми? Якщо всі розлетяться туди, де краще життя, то хто ж підніме цю державу? Вона ж не заслужила другого занепаду! Вона і без того настраждалась вдосталь. Хіба десь, за межею, існує краще життя? Хіба те, що ти отримуєш втричі більше, компенсує втрачену родину? А потім побіжать сльози, бо власний син тебе не впізнає... Не залеж від чужого! Краще вже залежати від рідного.
Я– українка. Я щаслива від однієї лише думки про те, що можу продовжити те, що почав Шевченко, піднімаючи народ з колін своїм могутнім словом. Знаю що за вірші мене не закинуть на десять років до Сибіру чи ще кудись далеко від дому. Знаю, що мені не потрібно писати символами, щоб хтось часом не здогадався, про що йдеться. Знаю, що можу відверто сказати усе, чим невдоволена. Одягаю вишиванку і йду поміж будинками, з вікна яких майорять жовто-блакитні прапори. Повторюю сама собі: “Не вмре, не загине”. Україна незалежна, а я залежна від любові до неї. Я в Україні, а Україна в мені.
Здається, всі ми українці...
Здається, справжні патріоти.
Але кожен наодинці
Прагне ВЛАСНОЇ свободи.
Здається, всі ми– рідні душі.
Тому тримай мене за руку.
І в мить оту, як гніт задушить,
Я не відчую більше муки...
                           (авторське)
Юлія Гриценко. Народилась 4 грудня 1990 року у Львові. Проживаю на Львівщині. Закінчила другий курс факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Пишу змалечку і живу так, як пишеться. Мрію про мир у всьому світі. Не вірю в долю і гороскопи, вірю у Бога і свої сили.

Стабільна Україна – мрія мого покоління
Державна політика, економічна криза, падіння курсу національної валюти, підняття цін, зниження рівня життя. Після власного повноліття ці всі терміни почали гостріше в’їдатися у голову, оскільки торкаються мене безпосередньо, нависаючи над свідомістю.
Вибираючи владу, ми також провокуємо своїм голосом майбутні зміни. Останнім часом вони відчутні все частіше і частіше. Перетворення у державі не можуть не зачіпати наші інтереси, бажання, життя.
Сьогодні я студентка вже четвертого курсу в університеті імені Франка. Що змінилося в мені за ці роки? Кожного дня мені страшно за майбутнє нашої держави, вона старіє, молоді люди мого віку спиваються, перестають (?) мислити, якщо колись, звісно, вміли, не читають, не хочуть заглиблюватися в наскрізні проблеми України. Держава, де люди не думають, приречена.
До Львова я приїхала з сусіднього “файного міста Тернопіль” у пошуках людей, справедливості, кращого майбутнього для себе, бо розумію, що більше місто – більші перспективи для саморозвитку. Це також своєрідна проблема України. Чому в нас така нерівномірність у рівні життя, наприклад, у середньостатистичному селі в порівнянні з містечком, у містечку в порівнянні з обласним центром і нарешті у великому місті в порівнянні зі столицею. Матеріальний фактор змінює людей. Якщо мінімальної заробітної плати, пенсії, вистачає на комунальні виплати та їжу, то це аж ніяк не може не стати причиною великої депресії нації. Чи то пак деградації того середнього класу, який повинен би бути найрозвинутішим у країні.
А без мистецтва, книг люди не можуть вдосконалюватися духовно. Звісно, сьогодні можна багато чого побачити, не відриваючись від монітору, це стосується фільмів, книг, але щоб відчути красу гри акторів, потрібно періодично відвідати театр. На щастя, у Львові з цим проблем нема, кожен театр знаходить свого глядача. Так само і картинні галереї, органний зал. Доводиться чимало часу затратити, щоб знайти людей, які хочуть відриватися від власного поміркованого ритму життя і разом дізнатися, що нового у культурному житті міста.
Кожен з нас хоче кращого життя. Одні вибирають виїзд закордон, де знаходять максимальну винагороду за власні зусилля. Ті, котрі залишаються тут вчитися/працювати, займають дві протилежні позиції: або пасивну, споглядання, оскільки не вірять вже ніяким обіцянкам-реформам, або, здебільшого молодші, продовжують надіятися та сприяти маленьким, але змінам, на краще не лише у власному житті, а й у житті інших. Наприклад, активна громадська позиція – участь в акціях непокори, мітингах. У березні цього року відбувся захід проти антинародної діяльності чинного міністра освіти. Львівські студенти, в тому числі я з одногрупниками, утворили живий ланцюг. Така акція показала, що треба боротися за власні права. Мені шкода, що реальних наслідків такий опір не мав і закінчився провалом. Проте чи є поразкою те, що тисячі молодих людей таки зробили вибір, вибір на користь змін? Не думаю...
Для гармонійного розвитку особистості сьогодні найбільше за все ж бракує впевненості у тому, що завтра буде не гірше, ніж вчора і сьогодні. Як повітря, нам необхідна стабільність. Питання чи варто залишатися у нашій державі постає, мабуть, перед кожним із нас свого часу. Завжди є вибір: так або ні. Особисто мій вибір – так, варто, доки є справжня можливість хоч щось змінити у нашій державі.
Оксана Клімчук. Народилася 28 травня 1990 року в м. Тернополі. Нині – студентка ІІІ курсу філософського факультету Львівського національного університету ім. Франка, спеціальність політологія.

Я і моя Україна
Я не жила в комуністичному союзі, не знаю, як це годинами стояти в довжелезних чергах з талонами на їжу, як ховати цікаву тобі літературу, щоб ніхто не побачив, також не розумію, як це можуть у тебе забрати паспорт, щоб ти не виїжджав зі села. Ніякого уявлення не маю про те, як колись “ікра коштувала копійки, і її їли ложками”. І точно вже, ніколи не взнаю того, як держава забезпечує роботою випускників ВНЗ.
Я не народилася в суспільстві з обмеженою свободою, де немає права вибору. Я не розумію, як можна жити подвійною мораллю, коли удень привселюдно говориш одне, а удома ввечері – зовсім протилежне. Ніколи не зможу зрозуміти країни, яка своїх найкращих синів садила в тюрми або висилала за кордон, навіть якщо вони мали всесвітню підтримку і визнання.
Я не хочу уподібнюватися до тих людей, які не стільки думали про свою батьківщину, скільки про те, як можна її використати. Я хочу прожити своє життя за принципом американського покійного президента Джона Кеннеді “Не питай, що твоя батьківщина може зробити для тебе, – спитай, що ти можеш зробити для своєї батьківщини”.
Я народилася в молодій країні, яка виборювала потом і кров’ю свою незалежність, а коли її отримала – розгубилася, не знаючи що з нею робити. Перші роки свого життя наша країна намагалася зацікавити світ собою, шукаючи прихильності інших країн, ділячи все навколо на добро і зло. Вона ще зовсім молодого віку, цікавиться собою, своєю історією, шляхом помилок пізнає світ навколо себе і старається діяти правильно, але їй це не завжди вдається. Ще така наївна – вірить у все, що їй скажуть, ніяк не може звикнути до думки, що вона вже повністю самостійна. У 13-14 років Україна дозріває до того, щоб зрозуміти, що діється навколо, показує свій підлітковий характер, починає обурюватись через труднощі, які виникають перед нею. В цьому ж віці вперше закохується. Але з часом розчаровується, розуміючи, що була жорстоко використана. Не відійшовши від нещасного кохання, вона іде в затишшя і робить все, що їй наказують. Але як же їй бракувало колись в дитинстві любові рідних батьків, які б полюбили не її багаті землі, а її велике серце – це стало зараз так відчутно...
Разом з моєю країною дорослішала і я. Можна багато розповідати, як ми зростали. За ці 19 років ми відчули все: перехідний вік, нещасливу любов і, звичайно, розчарування. Але незважаючи на це, як я, так і наша країна, йдемо далі. Ми не втрачали ніколи надію на те, що все буде краще, не опускаємо рук. Визнаю, що ми часто помиляємося, але саме так і вчимося, дорослішаємо. Впевнена, що знайдемо свій шлях у цьому непростому світі.
Час йде, і його не можна повернути назад, але завжди можна старатися робити майбутнє кращим. Я вірю, що у моєї країни і в усіх нас, хто живе на цій землі, є прекрасне майбутнє. І наше покоління зробить все для того, щоб воно настало якомога скоріше.
Поліна Карпінська. Народилася у Львові, наразі вчуся в Університеті ім. І. Франка на філософському факультеті спеціальності політологія. Люблю подорожувати, музику, і літературу. Цікавлюся суспільними взаємовідносинами займаюсь аналітикою.