Відоме прізвище зобов’язує – навіть якщо людина, яка зробила його знаменитим, тобі зовсім не родич. Особливо, якщо це прізвище – Махно. На відміну від свого поважного однофамільця, Василь Махно – не анархіст і не авантюрист, звісно, якщо не брати до уваги, що кожен поет має в собі хоч кілька грамів авантюризму й анархії. А Василь Махно – не лише поет, а й есеїст та перекладач. Уродженець Тернопільщини, він вже 9 років живе у Нью-Йорку, звідки час від часу приїжджає на всілякі українські імпрези. Під час Форуму видавців пана Махна виловили журналісти ZAXID.NETу, котрим поет радо розповів про літературу, Америку, Україну,сучукрліт, оголеність сучасних текстів, про Богдана-Ігоря Антонича, ну і, звичайно, про Нестора Махна.

Як вам в Америці живеться? Чи не ображають американці?
Американці – дуже толерантна нація. Вони з такою ж толерантністю ставляться до всіх. Для Нью-Йорку це питання відносне: Нью-Йорк – це мультикультурний й етнічний конгломерат, де фактично всі говорять англійською мовою з акцентом. Це дуже зручне в мовному питанні місто, в інших також.
Нью-Йорк своєю мультикультурністю не давить?
Ні. Навпаки. Він цікавий. Він відкриває нові можливості. У цьому сенсі він є унікальний. Я не знаходжу іншого такого міста.
Ви у Нью-Йорку 9 років. Швидше за все, Ви зустрічалися з тими поетами, які пишуть в Америці. Чи могли б ви порівняти українську й американську сучасну поезію: чи є якісь теми, які цікавлять обидва народи, чи поети різних країн – різні…
Важко сказати, тому що американська поезія є надзвичайно різноманітною, українська – цікава, але не така різноманітна. Є американські поети, які постійно пишуть і ніколи не друкують своїх творів, читають один одному в якихось кав’ярнях. Є ті, хто публікується в окремих журналах, а є такі, що виступають тільки на відповідних вечорах. Це така багатоповерхова структура, якщо можна так сказати, що якоїсь об’єктивної картини я не можу назвати. Є американські класики, є поети (їх сьогодні називають “з акцентом”), перша мова яких є рідна, а друга – англійська. Вони починають писати англійською мовою і друкують свої твори англійською, знаю серед таких румунських поетів, російських. Це таке різноманітне явище, що його окреслити неможливо, але звичайно, що відмінність між українською і американською поезією є суттєва. Це навіть на рівні мови відчувається: англійська мова – логічна, а українська метафорична, барокова, більш, я б сказав, абстрактна.
Так, я зустрічався і навіть дружу з деким із американських поетів, це ж цілком природно.
Спробуйте окреслити напрям літератури. Чи не здається Вам, що вона щораз стає оголенішою, особливо молода література?
Я так не думаю. Взагалі молода література – це здоровий вектор. Це імпульс, який показує зміни в суспільстві, у психіці, в якійсь культурі, субкультурі. Якщо існує оголена література, значить є ще вбрана, і напіввбрана (усміхається). Я не думаю, що цим треба перейматися. Я думаю, що це відбиває хронологію поколінь. Якщо справді зміщуються акценти на якесь смакування деяких речей: секс чи ще щось, то й для цього є свій читач. В Америці є багато романів, які є суто лесбійські, геївські тощо. Це нормально. Я не бачу в цьому проблеми. Кожен має свою нішу і те, що він хоче читати. Я думаю, що література не повинна мати табу. Ми вже досить мали тих табу – 70 років. І потім мали з цим проблеми. Міркую, що процеси переходу, які відбуваються в українському суспільстві, відображає і література. Зміни поколінь, які відбуваються в суспільстві, відображені і в літературі.
Чи чекаєте Ви від української літератури якоїсь теми♥, яку вона мала би зачепити, але досі не зачепила?
Наразі не можу визначити. Гадаю, ця тема ще прийде. У молодій літературі є досить цікаві точки, які вона особливо любить. Є автори, які навколо цієї теми кружляють. Головна тема завжди залишається одна – людина, час і її проблеми. Як це зробити, в якій комбінації чи в поезії, чи в прозі, чи в драматургії – не має значення.
Щодо молодої літератури. Письменники не завжди дбають про стилістику чи вибагливість вислову, але це, знову ж таки, свідчення мови молодої літератури, яка є майже телеграфічною, цей стиль я пояснюю собі впливом “есемесок”, і-мейлів, що формує і художній стиль чи їхню особливість.
Ви стали укладачем антології “Дев’ятдесятники”. Чому Ви вирішили цей період виокремити?
У 1990-ті роки з’явилася група авторів, які не були об’єднанні стилем, навпаки – були дуже різні: одні гуртувалися навколо “Смолоскипу”, інші – самі по собі, ще інші утворювали літературні групи. Сьогодні я би не сказав, що той хронологічний підхід, який завжди був – “шістдесятники”, “вісімдесятники”, “дев’ятдесятники” – є добрим, але, принаймні, це є окреслене десятиліття авторів, які з’явилися тоді чи то книжками, чи публікаціями. Тобто сьогодні я бачу в цьому свою місію: автори зафіксовані, більшість з них уже давно не пише, а кілька людей залишилося в літературі – і є вагомими.
Хочу запитати про те, що для Вас значать дві особистості. Перша – це Нестор Махно. Я знаю, що ви не родичі, просто цікаво знати ваше ставлення до нього.
Це цікава постать, і вона має історичну заслугу. Для мене Нестор Махно – це амбівалентна постать. З одного боку, це анархіст, з іншого – він був за українське селянство. Мені особисто приємно, що тепер його не зображають карикатурно. У мене є вірш “Прізвище”, де я про це говорю. Тішить ще одне: його, нарешті, більш-менш об’єктивно поставили в ряд історичний діячів України.
Друга особистість: це – Богдан-Ігор Антонич, ви про нього писали дисертацію…
Думаю, що він на мене дуже вплинув у перший період поетичної творчості. Вважаю його одним із найбільших українських поетів ХХ ст. Для мене є таких три поети – ранній Тичина, Свідзинський, Антонич. Це три письменники, які розвернули українську поезію в європейське світове русло.
Після Помаранчевої революції чимало країн почали лояльно ставитися до України, зокрема США. Як же зараз після 5 років, протягом яких відбулося чимало неприємних змін, ставляться до України? Розкажіть, що з’являється у мас-медіа про Україну?
У газетах часто з’являється інформація про Україну, особливо в “Нью-Йорк Таймсі”, де аналізують всі процеси, які відбуваються в Україні. І якщо тема з’являється не в скандальному, а в аналітичному розділі, то це щось позитивне. Але багато є й скандальних речей, які спонукають журналістів писати про це. Мова йде не про смакування. Для них, наприклад, неприйнятно, що міністр, потрапивши у скандал, й надалі залишається в уряді.
Чи зберігається до України ще кредит довіри?
Є. Але багато втрачено…
Ви написали драму про життя українців у Нью-Йорку. Наскільки реальною є ця історія? Чи є реальні прототипи?
Дозволю собі зацитувати Юлію Стахівську, яка в “Критиці” про “Сoney Island” написала таке: “Coney Island” Василя Махна – історія про еміґрантські хвилі українців, що їх хвилеріз Нью-Йорка розсікає на окремі й тонкі пласти, в яких вразливо зависає людський планктон. Це погляд водночас і зсередини, і збоку, наскрізь трагікомічний, у ньому немає ні краплі патосного замилування “землею омріяною”, самі лише пошуки життєвих ракурсів та кадрів для зйомки. Власне, як у доброму фільмі, адже хоч твір за жанром і є драмою-оперетою, діє він подібно до сценарію, з вдало прописаним відеорядом, такий собі Коні-Айленд уяви”. Додам, що у Нью-Йорку після першого публічного читання п’єси в Українському Інституті Америки дехто неадекватно відреагував на цей текст, може, тому, що в якихось ситуаціях чи рисах персонажів вбачав себе. Один чоловік переконував мене, після прочитання драми, що він особисто знає Діму (один із персонажів), хоч це цілком видуманий герой. Коли ми читали текст українською та англійською мовою разом із письменником Олександром Мотилем, який переклав драму англійською, то й американська публіка жваво реагувала на репліки Вані та Колі, коли вони, сидячи на станції, діляться життєвим досвідом. Реальності та фікції у цьому тексті, мабуть, збережено у пропорції 50 на 50.
Чим навіяне написання іншої драми “Bitch/Beach Generation” (“Сучо/Пляжне Покоління”)?
З одного боку, це погляд на час моєї молодості через античні, шекспірівські, абсурдистські елементи та їх переламування якоюсь мірою у сучасне життя. Формально – це дві п’єси в одній, сорокарічні герої з античними іменами, котрі згадують свою молодість та різні події, живучи в якомусь із приморських міст, спиваються, сперечаються і помирають.

Інша лінія – це майже абсурдистський діалог чоловіка та жінки, при кінці вони, – і герої з реальності, і з діалогу, – опиняються в одному місці, звинувачуючи одне одного і усідомлюючи, що у своїй дисгармонії становлять гармонію. Ця драма має складнішу структуру, аніж “Coney Island”.
Чому існують трохи різні книги ваших віршів: польською “34 вірші про Нью-Йорк і не тільки” та українською “38 віршів про Нью-Йорк”?
Тому що це зовсім різні книжки, “38 віршів про Нью-Йорк” містить один корпус віршів, а польське видання – зовсім інший, себто дещо із нью-йоркських віршів, які видала “Критика”, але й багато тих, котрі на той час не були друковані ще українською.
Коли наступного разу приїдете в Україну?”
Не знаю, чи вдасться наступного року, бо вже маю запрошення до Південної Америки на фестиваль поезії, але Україна для мене завжди є важливою.

Довідка “МП”

Василь Махно (1964) – поет, есеїст, перекладач. Викладав у Тернопільському та Яґеллонському університетах. Видав сім поетичних збірок, серед яких: “Книга пагорбів та годин” (Тернопіль, Лілея, 1996), “Лютневі елегії та інші вірші” (Львів, Каменяр, 1998), “Плавник риби” (Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2002), “38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше” (Київ, Критика, 2004), “Cornelia Street Caf?: нові та вибрані вірші 1991–2006” (Київ, Факт, 2007). Також – книгу есеїв “Парк культури та відпочинку імені ¥ертруди Стайн” (Київ, Критика, 2006). Дві п’єси – “Coney Island” (2006) та “Bitch/Beach Generation” (2007)
Здійснив переклади польських поетів Збіґнєва Герберта “Струна світла” (Тернопіль, Лілея 1996) та Януша Шубера “Спійманий у сіть”(Київ, Критика, 2007). Перекладає сучасну польську (Богдан Задура, Анджей Сосновський, Януш Шубер, Анна Фрайліх), американську (Джин Валентайн, Джон Ешбері), сербську (Васко Попа) поезію.
Вірші та есе Махна перекладено на 12 мов світу, зокрема польською, англійською, сербською, німецькою, вірменською, російською, румунською, словенською, малаяламською та литовською мовами.
Учасник багатьох Міжнародних письменницьких форумів у Сербії, Румунії, Словенії, Польщі, Індії, Німеччині та США. З 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

Прізвище
Oсобливо дошкульними у цьому питанні виявлялись (і виявляються) інтерв’юери:
– А ви не родич?
– А може все-таки родич? Скажіть сьогодні за це нічого не буде?
Пригадується мені стара бібліотекарка у педіституті на початку 80-х коли я заповнював читацький формуляр вжалена – перепитала:
– Махно?!!! Дитино а як ти вступив сюди?
Наче за мною стояли Петлюра Бандера та ще кілька зовсім небажаних постатей для радянської історіографії але куди їх подіти?
А один редактор “товстого” на той час часопису який видавало ЦК ЛКСМУ порадив підібрати псевдонім бідкаючись що він ніяк не зможе пояснити там... (і закотив очі аж під стелю) що я не родич Нестора Махна і таємниче додав наче ми перебували із ним у антидержавній змові:
– Вас не надрукує жоден журнал. Подумайте над цим молодий чоловіче.
Що я повинен був йому пояснювати: що зовсім не знаю звідки у селі Дубно біля Лєжайська (сучасна територія Польщі) з’явилося прізвище Махно і що півсела писалось: або Махно або Гоголь.
Пригадую у фільмі”Ходіння по муках” що час від часу крутило Центральне телебачення з’являвся Нестор Іванович якого грав Борис Чирков – патлатий з якою анархічною розхристаністю співав “Любо, братцы, любо” пив увесь час горілку розмовляв революційним сленґом і щиро ненавидів комуністів.
Власне оцю ненависть Чирков зіграв особливо переконливо як це проґавили цензори – не зрозуміло. Наступного дня у класі мої однокласники жваво і голосно обговорювали фільм неоднозначно киваючи у мій бік. І хоч я зовсім не був схожий на свого гуляйпільського однофамільця – але його карикатурне зображення мені особливо було неприємне.
Мої батьки розлучилися коли мені було 5 років. З батьком я не спілкувався. А мама ніколи нічого мені не пояснювала стосовно прізвища. Наше вона змінила на прізвище вітчима і з цим не мала жодних клопотів.
Хотів я того чи не хотів але Нестор Іванович Махно разом із своїм 70-тисячним військом супроводжував мене повсюди: не завжди перемагаючи моїх одно­класників-недругів чи полохливих редакторів літературних часописів. чи – згодом – настирливих інтев’юерів.
Власне десь у віці 10 чи 11 років коли мене побила зграйка зірвиголів з сусіднього будинку саме через прізвище. Я почав вигадувати історії: що добре було б якби Нестор Іванович приїхав на своїй тачанці з усім своїм військом і налякав би тих кривдників. Я уявляв як вони б рюмсали перед строгим поглядом батька Махна а він посадивши мене біля себе на тачанці і – на задрість їм – дозволив би потриматись за холодні ручки кулемета. Але він ніколи не приїжджав.
Часи змінилися: в Україні шанують Нестора Махна – одні кажуть що це добре інші –що це погано створюють Товариства його імені, відкривають музеї – повидавали його Спомини і безліч белетристики вивчають анархізм і його військову тактику та стратеґію. Мої дочки уже не будуть червоніти і ніяковіти приїхавши до України і заповнюючи митні декларації, що їхнє прізвище у когось викликатиме відразу чи єзуїтське питання: А ви не...
Їх так само оберігатиме Нестор Махно із 70-тисячним військом доброзичливо підморґуючи стоячи на майдані у Гуляй-Полі 1920 року де коні іржуть мов єрихонські труби і очерети шабель шурхотять і яке то має значення чи ми родичі чи ні а якщо хтось знову мене запитає: А ви не... то я радо відішлю його до цього вірша вказавши назву видання і сторінку і можливо це буде його перша зустріч з поезією і тут Нестор Іванович прислужиться...