Все своє свідоме життя я була переконана в тому, що люблю Київ усім серцем, печінкою і навіть обома нирками. Це відчуття було одним із найстійкіших; кожного разу, як черговим гостям треба було звітувати про те, де живу і що я про теє знаю, мозаїка Оранти в Софіївському соборі додавала ще 100 грамів упевненості в тому, що не зможу я полишити це каштанове місто, не зможу не бачити ті очі, доторкатись до тих стін, які чули голос Ярослава Мудрого. Але серцю, печінці і ниркам не накажеш - автономна нервова система все ж таки. І трапилось непоправне - мене в себе закохав Львів.

Перше враження про Львів може скластися як про спитого інтелігента - такого собі пошарпаного з країв, трохи недовмитого, але жоден вилизаний проспект не може зрівнятися з побитим внутрішнім двориком, який виходить вікнами на сюрреалістичні мотузки з білизною та церкву ХVI століття. Який п'янкий то був шарм незлічених, ще з часів Австро-Угорської імперії нефарбованих, каріатид над кожним подвір'ям, зачарованих майже видимою кавовою імлою, яка генерується кав'ярнями. У тих кав'ярнях - з півсотні сортів тобі намелють в паперовий пакунок той, один-єдиний, про який ти до цього дня ні духом, ні нюхом, але хочеш саме його, щоб потім тиждень знов п'яніти від аромату арабіка-мак'ята, який не щезає з рук, з кишені, з сумки... Славнозвісний трамвай №9, старенький трамвай Піккардійської Терції, їде саме тут, цим містом, де на кожній вулиці є колія. Неквапний хід отих трамваїв чи не вперше показав мені, що життя - це саме процес поїздки, коли ти підіймаєшся безкінечним ескалатором і маєш для розради тільки свої думки, коли ти дивишся в заляпане сонцем вікно і не мусиш думати ні про що, тому що нікуди не поспішаєш.

Львів'яни не поспішають. Вони схожі на тих левів, які кам'яно лежать на кожній вільній сходинці їхнього міста - є сонні й бадьорі, ліниві та сповнені руху, але з особливим присмаком гідності людини, яка знає собі ціну. Львів'яни знають, що те, що потрібне - нескладне, а те, що складне - непотрібне. Вони не поспішають, і тому встигають жити. У них завжди знайдеться час, щоб потеревенити за філіжанкою кави про життя, і разом з кавою вони смакують життя, кожний момент до останньої краплі; ще не все випила, нахили чашку, отак, хай стікає, бо більше не буде такої саме філіжанки, бо ніколи більш не повториться саме такий вечір. Неважливо, що буде завтра - воно ще не настало. Неважливо, що трапилось вчора - воно вже минуло. Є тільки ця кав'ярня, тільки ця подруга, тільки ця розмова про дитину-чоловіка-роботу-серіал, тільки цей Львів, який це бачив уже тисячу разів поспіль, але знов терпляче вислухає. А пити залпом чашку чорної духмяної смачнющої львівської кави - злочин проти себе і проти самої ідеї.

Саме тому львів'яни охоче покажуть тобі, як пройти до тої кав'ярні, ще й порадять, що в ній замовляти. Не пошкодують часу, щоб розказати про бенедиктинців. До речі, радикальна русофобність туземців - міф, багато хто з них дозволяє і собі грішки омоскалення. Але хрест на бульварі Шевченка, встановлений на місці побиття О.Білозіра, якось відбиває всю хіть разговарівать. А те, що Львів слухає добру музику (хоча б українську її іпостась) - напевно встановлений факт. З нагоди Дня Львова (2 травня) на головній площі навпроти Оперного всіх добряче побалували Мертвий Півень, Марія Бурмака, Кому Вниз, Плач Єремії.

Тоді в душу і закрались перші крамольні думки. Про те, що Київ завжди так багато вимагав від мене. Найрозумнішої відповіді, найбільшої швидкості, найкращої ціни. Він не слухав, а весь час гудів нескінченою Окружною... весь час по колу. У Львові не було Окружної. Він пив свою каву з присмаком Європи, споглядав і просто жив. Тихим шармовим життям невеликого містечка (хоча населення становить близько 800 тисяч), яке в дюжину разів насиченіше за марафон гіганта у всіх відношеннях, чотиришарового монстра (метро-підземні царства-земля-висотні будинки), латаного-перелатаного хрущовками серед барокко. Градова зрада... пробач мене, Київ!