З іменем-прізвищем Ользі Токарчук пощастило – далеко не кожен український читач, купуючи її книгу, знає, що її автор розуміє українською мовою лишень кілька сотень слів. Тим не менш, її книжки в Україні користуються значною популярністю, а сама Ольга не лише часто приїздить до Львова, а й частенько бере активну участь у польсько-українських дискусіях по обидва боки кордону.

Вона психолог не лише за освітою. Шанувальники й навіть критики безперечно визнають, що польській письменниці Ользі Токарчук вдається напрочуд влучно підмічати деталі, вдало описувати типажі персонажів і знаходити слова, здатні зачепити кожного...
Сама вона стверджує, що просто володіє спостережливістю. Як би там не було, книги Ольги Токарчук перекладені багатьма мовами, вона – неодноразова володарка найпрестижнішої літературної премії Польщі «Ніки». Щоправда, в Україні прочитати, що ж написала ця письменниця, можуть не всі – читачі, особливо зі Сходу країни, скаржаться в Інтернеті, що у крамницях нема книг Токарчук. Літераторка вважає, що цей балаган утворився тому, що всі її українські переклади видавали різні видавництва, і мріє знайти одне, яке б перевидало всі книги та взяло «під крило» саму письменницю. А ще зізнається, що дуже б хотіла пожити деякий час у Львові. Про це та інше Ольга Токарчук розповідала в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.
Про ваші тексти позитивно відгукуються і читачі, й критики. Хто з них більш прискіпливо читає ці книги, чия думка для вас є важливішою?
– Напевно, все ж читачі для мене важливіші, бо вони читають книгу так, як я б хотіла, щоб вона була прочитана. Тобто в такий натуральний спонтанний спосіб. І я пишу її передусім для читачів, а не для критиків. Читач насправді є дуже творчим, часом навіть більш творчим, аніж автор, і часом інтерпретує прочитане, може бачити там щось інше, ніж я. У мене теж таке бувало, але за запитаннями, які чую на авторських зустрічах не лише у Польщі, а й інших країнах, помічаю, що всі читачі прочитують книги схоже, нема якихось дивних прочитань, з якими не могла б погодитись я.
Наскільки у рідній Польщі й інших країнах схоже сприймають ваші книги?
– Про Україну навіть не буду казати, оскільки ми в нею знаходимось в одному культурному колі. Але якщо мою книгу перекладали десь далеко, наприклад в Азії, тоді я починала замислюватися, що з неї реально потрапити до читача, наскільки він її зрозуміє, наскільки перекладач добре перекладе текст. Так, щоб не лише перекласти з мови на мову, а й з культури на культуру. Драматичних непорозумінь з того приводу ще ніколи не мала. Більше того, маю враження, що читачі розуміють мої книги всюди однаково.
Ви неодноразово отримували одну з найпрестижніших літературних премій Польщі «Ніку» як приз читацьких уподобань... Те, що вас так люблять люди, було несподіванкою?
– Ця премія – це для мене було щось справді дивовижне. Загалом як нагороду від читачів отримала її чотири рази і почувалася такою щасливою від того, що стільки людей за мене голосує. У 2007 році до тієї нагороди читачів долучилася ще головний приз, так я зірвала джек-пот. Була щаслива, хоч так сталося дуже несподівано.
Ви самі багато читаєте?
– Загалом багато. Тоді, коли сама не пишу, читаю багато і без перерви. Це в мене з дитинства. Читаю все, що мені потрапить до рук. Книги, які мені позичають знайомі, які знаходжу десь випадково, купую на розпродажах... Знаю і українських письменників, в основному сучасних. Як кожен – Андруховича, читала дві книги Сергія Жадана, Наталки Сняданко, Тараса Прохаська...
Що вам потрібно для того, щоб почати писати?
– Спокій. Святий спокій. Дуже хотіла б колись приїхати до Львова хоча б на місяць, винайняти тут помешкання, спокійно облаштуватись, писати книгу, виходити на прогулянку, купувати на ринку цибулю, картоплю, самій готувати... Словом, спокійно писати, а не відвідувати ярмарки книги...
До речі, у Польщі ви більшість часу живете не у місті, а на хуторі...
– Так, але зараз я вже повернулася до Вроцлава. Дім на селі й далі мій, але на зиму завжди повертаюсь до Вроцлава, бо взимку в горах важко.
Чим вас приваблює село, гори?
– Той спосіб, в який я працюю, вимагає спокою і віддалення. Тому, коли пишу, живу в горах. Але наступає час промоції написаної книги, тоді вигідніше мешкати в місті. І село, й місто дуже потрібне людині. Бо, наприклад, я для писання потребую не лише самотності, а й бібліотеки.
Вам комфортно жити за містом, не почуваєтесь закинутою і віддаленою від цивілізації?
– Насправді це дуже романтично. Я маю власний дім у горах, там прекрасний клімат, однак нічого не поробиш – взимку падає багато снігу і фізично тоді таке життя стає важким. Так що періодично подорожую між одним й іншим населеним пунктом.
Герої ваших творів дуже особливі, ви якось розповідали, що навмисне шукаєте серед людей нетипові постаті, які виходять з норм поведінки. Багато таких зустрічаєте?
– Так. Це тому, що вважаю себе добрим обсерватором. Коли прогулююсь містом, приглядаюсь до людей, вулиць, бачу навіть дрібні деталі, потім мені все це пригодиться для писання. Тих дивних нетипових характерів немало, просто треба на них «мати око». Взагалі я не вірю в норми, нема такого поняття, як нормальна людина. У певному сенсі кожен з нас має якусь свою темну сферу, дивну й нетипову, яку можна знайти, якщо добре пошукати.
Вам легко вдається знаходити такі потаємні сторони людей?
– Взагалі так, але я ще потім трохи домислюю, «склеюю» свої образи з різних людей.
Ваші герої – люди пограниччя. Напевно, тому, що й ви маєте змішану кров, в тому числі – українську...
– Моя бабця Ольга Токарчук була українкою, дід – поляком, після війни родина розпорошилась, частина лишилась тут, інша замешкала у Польщі, а ще частина – у Франції. Минулого року я зустрілась з тією частиною родини, яка мешкає у Франції. Розмовляли ми з ними дивною польсько-українською мішаниною, я не знаю української, хоча батько знає... І тут у Львові маю родину, недалеко від Збаража. А взагалі Токарчуки походять з Токів біля Тернополя.
Маєте «генетичні» сентименти до України?
– Так, звісно. Мій батько культивував тут свою українськість. Зараз навіть маємо вдома «Кобзар», хоча я не вмію добре читати українською. Що нам залишилося з сестрою – це знання пісень... Але словниковий запас у нас трохи смішний. Я, наприклад, знаю, як буде «розпрягати коней», але не знаю як сказати «помити руки».
Ви росли на Заході Польщі, де виникало чимало складних питань між німцями та поляками. Українсько-польські стосунки також розвиваються не без роз’ятрювання дражливих моментів минулого. Ви якось ангажуєтесь до їх обговорення і розв’язання?
– Так, оскільки я мешкаю на західних землях, у Вроцлаві, ціле життя так чи так була заангажована у те, що діялося між поляками та німцями по війні. Потім, уже дорослою, була свідком раціонального руху і мудрого погляду на болісні польсько-єврейські справи. Вважаю, що у таких речах мусить бути шокова терапія, про них треба говорити і називати своїми іменами й потім на цьому фундаменті будувати стосунки. Поки історію будуть обходити і не аналізувати її, стосунки народів будуть лише «фасадні», зовнішні, але не буде справжнього порозуміння. Я б хотіла, щоб воно було. Часто приїжджаю в Україну, маю тут багато друзів, для мене це місце, яке у певному сенсі люблю. Тому маю надію, що тут почнеться глибока дискусія. Ви, українці, є трохи на іншому етапі цієї дискусії, на іншому щаблі будування національної ідентичності, ніж ми, тут часто чути публічні думки з приводу мови, культури. Це добре, бо так іде відродження. Але з іншого боку, у Східній Європі маємо тенденцію до вияву різних націоналізмів, тому полякам і українцям треба на це вважати і не дмухати на гаряче.
Ви є членом журі багатьох літературних конкурсів, відтак читаєте твори з різних середовищ письменників. Які тенденції бачите у сучасній польській літературі?
– У Польщі молоді літератори відійшли від ідентичності, національності, зараз молоді люди більше займаються критикою лібералізму, неолібералізму, капіталізму, молода література дуже заангажована політично в широкому розумінні цього слова. І це щось нове і цікаве, те, чого перед тим не було. Але думаю, що водночас маємо в літературі невідпрацьовані лекції і завдання. У тому сенсі, що досі не описані повоєнні часи, немає саг чи повістей, які б давали розуміння тієї історії. Тут польська література дуже поспішно пробує перейти всі ці пласти, часами не дотримуючись поступовості переходу.
Зараз література орієнтується на читача і «під» нього, чи більше сама диктує напрями і теми? Та й взагалі, чи багато читають у Польщі зараз?
– Якраз недавно читала якийсь драматичний рапорт, в якому йшлося про те, що в Польщі читають дедалі менше. І що вже нема того буму, який був у 90-х роках. В Польщі багато видають перекладів інших літератур, якась невелика група показує щось нове, але не знаю, чи це дуже оптимістично, бо наклади не дуже великі.
Українські читачі ваших книг, зокрема з Києва, Харкова в Інтернеті скаржаться, що не можуть знайти у місцевих книгарнях текстів Ольги Токарчук...
В Україні у мене склалася не найкраща ситуація, бо кожна моя книга виходила в іншому видавництві, в різних перекладах, а потім те видавництво не мало далі інтересу просувати її, відтак утворився балаган. Мені б хотілося, щоб у майбутньому якесь одне видавництво перевидало усі мої книги в схожих обкладинках, щоб у мене з’явилося відчуття, що маю тут господаря. Але поки що такого видавництва, на жаль, я не знайшла.
Твої персонажі скупчуються в певних місцях, дають лекції з подорожньої психології, пояснюють людям, чому вони подорожують. Чому ти перестала займатися психологією?
– У певний момент своєї роботи з пацієнтами я почала помічати, що це я така збуджена, що я хочу розповідати їм про те, що мені снилося. І зрозуміла, що настав час, коли потрібно зайнятися чимось іншим, бо це стає небезпечним.
У кількох твоїх романах герої часто бачать духів, є адептами містичних вчень, вивчають таємні знання, рукописи. Звідки захоплення таємними вченнями, містикою?
– Мені завжди замало того, що є в газетах, зовні, здається, що є ще якась прихована таємниця. Значна частина нашої психіки працює несвідомо, кажу це як психолог, і є більше речей, яких ми не знаємо, ніж тих, які знаємо. Оскільки я походжу з католицької країни, де католицька церква хоче всі вияви духовності підпорядкувати собі, то шукаю такі вияви своєї духовності, які не будуть міститися в цих штампових рамках. Багато років цікавлюся сектами єретиків у православній релігії, і це відображено в книзі.
Один з найвідоміших твої творів – «Бігуни». Як ти натрапила на образ бігунів?
– Що нас штовхає у подорож? Як на мене, бажання побачити піраміди та інші туристичні об’єкти – не головне. Я подумала, і ця книжка є тому підтвердженням, що подорожі, рух мають у собі щось релігійне.
Мені дуже бракувало образу тих бігунів. Я багато подорожувала, і мені бракувало основного образу, який був би крапкою над “і”. Тоді опинилася в Москві, де відчувала себе дуже маленькою. Мене вразило метро, склалося враження, що я в якихось світових катакомбах. Мій приятель розповідав чимало про християн, про православну релігію, яка мене дуже захоплює. Також він сказав: якщо нам пощастить, зустрінемо в метро бігунів. Розповів, що бігуни – представники давньої релігійної секти старовірців, яка існувала ще у XVIII столітті. Вони вірять, що світ перебуває під владою шайтана, якому підпорядковане здебільшого те, що записано, пронумеровано, хто має власні посвідчення, паспорти. Зло – те, що нас унерухомлює. Вільна людина є вільною у власних помислах, з ментального погляду. Бігуни вважають, що справжні добрі християни, щоб уникнути влади диявола, мають постійно перебувати в русі, тому вони постійно рухаються, навіть коли людина помирає, її також носять у домовині по селі. У сучасних умовах бігуни придумали, що можна використати метро, і щоб перебувати в русі під час сну, можна спати в метро. Я проїздила в метро дуже багато часу в пошуках бігунів...
Дуже зраділа, що натрапила на цю метафору, бо вона мала виявляти незгоду зі світом, який пробує нас обмежити посадами, працею, грошима, рамками, документами, візами, паспортами тощо.

Довідка «МП»
Ольга Токарчук (нар. 1962) – прозаїк, есеїст. За освітою психолог. Одна з найбільш читаних у Польщі сучасних письменниць. Лауреат багатьох різноманітних премій. Автор романів «Подорож людей книги», «Е.Е.», «Правік та інші часи», «Бігуни», «Дім денний, дім нічний», «Останні історії», збірок оповідань «Шафа» і «Гра на багатьох барабанчиках».