25 лютого не стало українського історика світової слави Ярослава Дашкевича. Походив він із легендарних священицьких родин Дашкевичів-Степанів. Батько - генерал-хорунжий війська УНР, командант артилерії окремого корпусу УСС, творець галицьких парамілітарних утворень «Січ», а після війни «Луг»; мати - найвідоміша жінка-військовик національних визвольних змагань 1917-1921 рр., хорунжа УГА. Ці люди вже сьогодні є знаковими постатями шкільної історії, на чиїх біографіях виховують нову генерацію.

На зміну борцям, що зброєю виборювали незалежність України, прийшла людина, яка українську окремішність виборювала на науковій ниві, силою інтелекту й пера. А робити це було куди важче, ніж у часи австрійської, польської та дореволюційної російської влади. Проти невблаганних обставин наважувалися йти одиниці. З радянських істориків разом із Дашкевичем відстоювали українську систему історичних цінностей лише Михайло Брайчевський та Ярослав Дзира. Героїв завжди одиниці, широкий загал пристосовується до спущених згори правил гри. Тим більше дивуєшся стійкості та силі волі людини, яка десятиріччями була вимушено безробітною, перебувала під безперервним недремним оком служб держбезпеки, але не виїхала з України, щоб обійняти посаду у Гарвардському університеті. Ярослав Дашкевич був завжди і повсякчас незламним прикладом служіння Батьківщині та народу.

Сходознавство, орієнталістика, вірменистика, історична географія, картографія, джерелознавство, архівістика, археографія, полоністика - це далеко не повний перелік тих рідкісних у нас спеціальностей, у яких Ярослав Романович був провідним дослідником і ерудитом. Він знав зниклі мови, читав кіпчакською і староєврейською. Що вже казати про українознавство. Його бібліографія праць - окрема грубенька книжка. Його ім'я знане у світі. Він найшановніша людина серед вірменських істориків, бо немає жодного іншого українського науковця, хто б стільки написав про середньовічних вір­мен України. І при всьому тому ні академіком, ні навіть членом-кореспондентом НАНУ Ярослав Романович так і не став. І випадковістю це також не назвеш. Звісно ж, Національна академія наук України, а не Всеукраїнська академія наук, як це було у 1920-х рр., визначає наукову гідність своїх членів. А для НАНУ Дашкевич завжди був і буде «непевною» людиною, як і для тих органів, що переслідували десятиріччями його як «антисовєтчика».

Він написав мало книжок. Якщо не рахувати низку вірменістичних праць, що друкувалися переважно французькою, вийшла лише одна велика його книжка «Постаті» (два видання 2006 і 2007 років), де було зібрано до ста біографічних нарисів про князів, гетьманів, громадсько-політичних діячів та істориків від короля Данила до Омеляна Пріцака. Дуже важливо видати всю творчу спадщину Дашкевича, бо його студії цікаво читати й науковцеві, й пересічній людині. Вони цікаві за формою і стилістикою, написані блискучою мовою, літературно майстерні, філософськи узагальнені. В них закладене глибинне розуміння нашої історії.

Сьогодні неполітесною є теза української України (не в кровному, а в ідейному сенсі). Спокійніше й політкоректніше бути пострадянським космополітом. Але при цьому не береться до уваги, що Україна в модерних часах зазнала безпрецедентного культурного геноциду, і коли не буде людей, які постійно перебувають на сторожі національних цінностей, вона може так і залишитися провінційно російською за своєю культурною спрямованістю. А тому з часом перестане бути Україною. Ярослав Дашкевич завжди брав на себе непопулярний тягар відстоювати українське. За свого всесвітнього масштабу рівня наукових знань він постійно нагадував про колоніальне минуле нашої Вітчизни, про синдром поневоленої нації, про необхідність визнання України окупованою в 1920-1921 роках державою, а отже, про неминучий шлях державної підтримки відновлення національного світовідчуття широких верств української людності.

Він був, як і його батьки, переконаним соборником, який у часи перебудови їздив до Києва з лекціями, що піднімали інтелігенцію столиці України з колін. Згадаймо хоча б засідання культурологічного клубу «Спадщина» і переповнені народом зали, спраглі правди історії, яку відкривав із кафедри чоловік імпозантної артистичної зовнішності, один із останніх аристократів духу еліти з національною традицією.

- Українська історична наука і взагалі українство та галичанство зокрема втратило дуже важливу, вагому постать, якої нам постійно бракуватиме. Професор Дашкевич поєднував у собі здорову критичність і конструктивність, що дуже нечасто буває. У нас дуже часто можна натрапити на критиканів, які не вміють бути конструктивними. І часто можна натрапити на людей, які, в принципі, приязні, але не вміють допомогти людині якоюсь критикою. Професорові Дашкевичу дуже часто це вдавалося. Ця людина була дуже чесного, відвертого слова, хоча це його слово, можливо, не всім подобалося, але коли ця людина говорила, всі розуміли і знали, що це те, що він думає, що виходить із його душі. І це теж для людських відносин є дуже важливо й вагомо. Ярослав Дашкевич- великий патріот України, чоловік, який багато-багато склянок брому випив, знайомлячись із історією України, і він не міг бути до цієї історії байдужим. Це був не тільки його фах- історія України і знання історії України були голосом його серця.

- Ярослав Дашкевич був одним із небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі,- таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Серед цього ряду імен Ярослав Романович стоїть окремо. Більшість із вищеназваних стали великими завдяки тому, що їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич нікуди не виїхав і за це мусів платити висилкою в Сибір й довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар'єру за радянських умов, але ніколи не були вільними. Той, хто знав Ярослава Дашкевича ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів (бідний був той, хто попадався на зуб його критики!) він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Романович був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався «молодняком». Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва й відповідальності щодо стану львівської історичної школи. Особисто я дуже- майже безоглядно- його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував- думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний- як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини. Відмовляюся думати про нього у минулому числі. Щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

- Я знав Ярослава Романовича із 1960-х років, тоді ще студента і аспіранта. Але знав як би віддаля- ми зустрічалися в бібліотеках і архівах й особливих контактів не було через доволі велику різницю у віці. Одначе десь у 1980-х я його знав ближче- ми співпрацювали в деяких проектах, зустрічалися на вчених радах, конференціях і т. ін. Насамперед, Ярослав Романович був ЛЮДИНОЮ в усіх її проявах, яка любила життя, любила роботу, любила оточуючих і старалася не тільки дати їм щось, а й узяти від них- в хорошому розумінні цього слова. По-друге, Ярослав Романович був вченим не тільки історії- він був і мовознавцем, і лінгвістом, і істориком України, Вірменії, Туреччини. Знав багато мов, і це дало йому вихід у широкий світ. Це дуже важливо, тому що у наш час історики, як правило, вузько спеціалізуються. Він був людиною дуже широкого кругозору, патріотичних почуттів, які, однак, не заступали в нього прагнення бути об'єктивним. Я би не сказав, що йому завжди це вдавалося- бути об'єктивним. Але він до цього прагнув, я це в нього зауважував, і ми з ним про це навіть говорили. Я би ще зазначив, що він був людиною з гумором. І, до речі, не всі розуміли його гумор, бо гумор був іронічний. І в тих моментах, де Ярослав Романович не міг сказати прямо те, що його не влаштовувало, він застосовував іронію, яка не завжди сприймалася і доходила до адресата. І мав ще одну цікаву рису... Може, це вже не для траурних, а для чисто людяних спогадів... Мені дуже подобалась ще одна його риса- він за натурою був скептиком і свій скептицизм приховував за іронією. Я би не хотів говорити про його наукові звершення і досягнення. Він був не тільки прекрасний дослідник-архівіст, що було за давніших часів. А в останні роки він був блискучим есеїстом. Умів у кількох коротких, містких, часом саркастичних, іронічних фразах висловити те, для чого іншим потрібно було написати цілу книжку. І ця блискотливість висловлювань притягувала до Дашкевича людей. У коротких, на десять-двадцять хвилин, виступах він був майстром слова. Мені здається, що в останні роки він був стурбований тим, що відбувається в Україні, був розчарований тим, як розгортаються події після 1991 року, і це додавало певного сарказму його есеям, присвяченим історичним постатям та подіям в Україні. Цей сарказм проривався у його публікаціях. Він, де тільки міг, всюди намагався хоч невеличку статтю дати, був добрим публіцистом і популяризатором історичних знань. Тобто ЛЮДИНА, історик, вчений, публіцист і патріот- це, безсумнівно, Дашкевич.

Це одне з останніх інтерв'ю Ярослава Дашкевича ми записали влітку 2008 року в будинку Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Ярослав Романович працював як читач бібліотеки НТШ у кімнаті, що була колись кабінетом Михайла Грушевського. Говорили про проблеми історичної науки та освіти в Україні.

- Підставою історичних досліджень має бути тільки джерело. І вже наступним етапом після віднайдення джерела є інтерпретація, а вона вже буває різна. Треба не лише подавати голу цитату з джерела, а й розуміти її оточення, брати до уваги контекст, чому це джерело збереглося і чи можна його визнавати за джерело. Мені здається, що раніше люди були правдомовнішими, ніж у ХХ або ХХІ столітті, але так чи інакше питання автентичності джерела стоїть завжди. На його підставі треба відтворити певний факт, а потім підійти до його інтерпретації. Особливо складно, коли воно виникло давніше і не завжди може бути зрозумілим сучасному читачеві. Питання інтерпретації дуже важливе, але завжди наявний підводний камінь: яким є критерій об'єктивності інтерпретації.

Ще одне: вивчення джерела потребує певного загального рівня, а також мовознавчої підготовки. Адже ми знаємо: навіть якщо українське джерело ХІХ століття сприймати прямолінійно, можна дійти тенденційних висновків. Джерело слід розуміти з мовного боку. Навантаження збільшується, коли йдеться про іншомовне джерело залежно від періоду й епохи, яку досліджує історик. Останнім часом наші історики стали користуватися їхніми перекладами без знання оригіналу. Хоч би яким прекрасним був переклад, писати історичне дослідження ми не можемо, оскільки треба все перевірити і тільки після цього робити якісь висновки. Це джерелознавчий бік.

З інтерпретацією починаються вже складніші справи. У наш час про об'єктивність більшості істориків, на жаль, говорити важко, тому що впродовж майже всього ХХ століття спостерігалося вторгнення політики в історію. Політика вимагає такої історії, яка їй потрібна в конкретний момент. Особа князя так само впливала на написання панегіриків тощо. Від цього історик має відмежуватися. Але політика вимагає, тисне. Пригадаймо ті десятиліття в Україні, коли політика тиснула на істориків, які чимось не вгодили. Тепер стикаємося з тим, що історикам теж платять за те, що вони пишуть. Це велика перешкода для об'єктивної історії.

- Один із неприємних моментів в українській історії - це гіпертрофія національних почуттів. Усе українське найкраще, хоча, на жаль, воно не було таким. Це і намагання продовжити історію українського народу невідомо на скільки тисячоліть назад, що є абсурдом. Таке продовження фактично неможливе, це перетворення історії на якісь мазки. І ті, хто займається цим сталим препаруванням історії, чомусь забувають, що давні народи зникли. І якщо видовжувати історію українців на кілька тисячоліть углиб, то виходить, що ми вже закінчуємося, ми вже скінчилися. Цього вони не враховують. Я розумію, що, можливо, такі тенденції були потрібні доти, доки ми не здобули незалежності, хоч якою вона є на сьогодні. Але, мабуть, казки з історичних досліджень треба усувати, зокрема з підручників.

Також мають місце паліативність самої історії, меркантильність. Трапляються й інші походи проти об'єктивної історії. Відома латинська приказка: «Історія - вчителька життя». Тепер дуже багато хто кричить, особливо неісторики, що нам на історію зважати не треба. Якщо послухати, що кажуть сьогодні українські політики, то їхній висновок такий: історію можна видумувати. Але для політичної діяльності, гадаю, слід знати правдиву історію і не треба замовчувати те, що було погане або неприємне. Інакше його не вдасться уникнути в майбутньому. Історія таки є вчителькою життя, тільки хтось хоче її вчитися, а хтось не хоче, й для нього вона вчителькою не буде.

У наш час є різні філософські і псевдофілософські течії. Поміж частини українських істориків стало дуже модним запозичувати із Заходу різні теорії, намагатися притягнути їх до історії людей. Якось увійшло навіть у добру моду те, що потрібно лаяти позитивістів. Знаємо, що основою позитивізму були робота з джерелами, їх інтерпретація і намагання дати картину історії. Те, що на запереченні позитивізму виникли модернізм і постмодернізм, у моєму розумінні є певним занепадом історії, бо він дає змогу вибирати те, що мені подобається, і відкидати те, що не подобається. Але річ у тім, що на тому самому Заході є історики, які вже забули, що таке постмодернізм. Там відбувається повернення до неопозитивізму, зненавидженого великою громадою сучасних істориків. Це очевидна реакція на постмодернізм. У якомусь часі помітили, що постмодернізм дає викривлену історію, підпорядковану суб'єктивізму. Тож тепер, коли Захід відходить від постмодернізму, в нас далі копають за тими модними теоріями, що були на Заході 20-30 років тому.

Часто молоді історики вважають: що більше у своє дослідження вони введуть іншомовних слів, яких ніхто не розуміє, подеколи навіть вони самі, то вища вартість їхньої праці. Я хотів би нагадати, що модне слово «парадигма» має на Заході сім значень. І коли історик уживає таке гарне слово, я не завжди переконаний у тому, що саме він хоче сказати. Але знаю, що він хоче вжити модне слово.

- Сьогодні ми не можемо говорити про єдину історіографію України, це цілком зрозуміло. Є історіографія, що продовжує різні комуністичні теорії, хоча діалектичний історичний матеріалізм зазнав цілковитого краху в застосуванні до історії. А в Україні це триває. Посередині є така трохи гнила лінія, що ´рунтується на меркантильних підходах. Є течія, яка хотіла б мати об'єктивну історію. Вона базується на тому самому позитивізмі чи неопозитивізмі - в історії України чимало плям, які треба заповнити, причому на підставі фактів. Є течія, я сказав би, не патріотична, а псевдопатріотична, яка викривлює історію з погляду «високого патріотизму» й не думає про те, що треба знати й погані сторони історії, щоб від них чогось навчитися.

Перед нами постало питання підготовки кадрів. Чи можна говорити про якесь привілейоване становище історика, який працюватиме над теоріями, намагатиметься відкривати прогалини. Їх дуже багато, особливо в історії нового часу. Найбільша прогалина - ми не знаємо історії Комуністичної партії (більшовиків) України. Хто її написав, ту правдиву історію?

- Наука як така, зокрема й історична, передбачає голодне життя. Покликання треба мати не лише для того, щоб стати священиком, а й щоб бути науковцем. Чому ми в такому стані? У деяких аспектах ми цілком на рівні. Річ у тім, що зараз поширилася теорія конфлікту поколінь, який у всьому винен, мовляв, наш занепад - наслідок цього конфлікту. Цю тезу часто повторюють. Я вважаю, що конфлікту поколінь в Україні, на жаль, немає. У чому полягає конфлікт поколінь? У тому, що молоді кажуть: мій дід, мій батько робили погано, зле, такі-сякі, дивилися то в той бік, то в цей, а я робитиму набагато краще. Натомість позиція нашої молоді інша: дід чи батько має мене утримувати доти, доки це потрібно, а я не повинен нічим займатися. Це результат.

Створювати інститути в межах університетів потрібно не для самої назви, а для проведення дослідницької роботи. Тим нещасним професорам і доцентам треба виділяти певний час для того, щоб вони могли працювати науково. Виходить так, що вони доходили до кінця свого викладацького шляху дискваліфіковані, бо не мали часу заглядати до тих документів чи мемуарів. Перевантаження страшне.

- По-перше, ми мали б взятися за нове видання джерел від початків історії України. Адже не кожен має змогу шукати документи в архівах, а тим більше документ, який украли. Тож багатотомне видання джерел є на часі. По-друге, питання регіональної історії, у його реалізації можуть допомогти університети. Це вже відбувається, але бракує критерію, як саме. Маємо продовжити «Історію України-Руси» Грушевського. Ми не відчуваємо, що є потреба в новій старій історії України. Це має робити група, проте не паралельних істориків, поділених за періодами, а тих, хто займатиметься повністю всім періодом, плюс мають опрацювати тематичну схему, себто які питання обов'язково слід заздалегідь обумовити. Йдеться про те, щоб була відображена не лише політична історія, якою свого часу дуже захоплювалися, а й інші ділянки. Висновок такий: потрібна велика організаційна робота, багато зусиль для створення нових кадрів, причому не суто історичних інститутів, а й мовознавчих та інших, до того ж без гіпертрофованої концентрації в Києві, де є один начальник і всі на нього орієнтуються.

У сучасній академічній історіографії залишилася практика, коли натискали кнопку в ЦК і виконувалося поставлене завдання. Тепер тих диспозиційних осередків кілька, й усі вони натискають кнопки. Тому інститути намагаються задовольнити не одного, а одразу всіх начальників. А якщо не зробиш, то дивитимуться кривим оком й уріжуть бюджет на кількасот тисяч гривень. Треба оздоровити ситуацію в історичному середовищі.

- По-перше, всі хочуть жити добре з сусідами, особливо з тими, які були окупантами. Це важко з огляду на те, що в певних політичних моментах наші погляди не збігаються. Водночас нівелювання національної історії пов'язане з глобалізаційною течією, яка, своєю чергою, подібна до екуменізму, де так чи інакше замасковане панування двох-трьох націй. Є нації провідні, а є всі інші. Тому проповідники глобалізації хочуть визнання такої вищості над «підрядними» націями в духовній сфері. Дехто каже: ось інтернет єдиний по всьому світі, чому не може бути духовності єдиної? А це різні речі. Прогрес у духовній сфері повинен мати певне національне обличчя. В Україні антиглобалізаційний рух не має сильних позицій (у нас загалом із рухами складно), але в багатьох країнах він проявляється міцно - в країнах Південної Америки має характер протистояння англосаксонській домінації. Це та сама історія, тільки з дещо зміненими назвами.

- Це неможливо. Окупанти ніколи, принаймні найближчим часом, не стануть бити себе в груди й казати, що вони були окупантами. Крахом завершилися переговори з приводу польсько-українського підручника, бо польська сторона вводила застереження, за яким кожен автор міг писати те, що хоче. Так само українсько-російський підручник не має бути підпорядкований Росії, російському мисленню. Кожен народ має право на власну історію, власну національну школу. А вже після того, як це буде створено, можна вести дискусії. Не для того, щоб когось принизити, а на паритетних засадах.

Ярослав Дашкевич. Народився 13 грудня 1926 р. у Львові.

1944-1949 рр. - навчався у Львівському університеті.

1949-1956 рр. - арешт і заслання (вирок - десять років ВТТ).

1957р. - повернувся до Львова, працював бібліотекарем.

1957-1990 рр. - працював у архівах Львова, Музеї етнографії, не раз був звільнений із роботи через «неблагонадійність».

1990-1992 рр. - працював в Археографічній комісії Інституту суспільних наук Академії наук України.

1992-2010 рр. - голова львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ.

1994 р. - присвоєно звання доктора наук.

1995 р. - офіційна реабілітація.

1996 р. - надано звання професора Львівського університету.

25 лютого 2010 р. помер.