«Я сміявся з тебе. Ти перелякався, що на тебе донесуть, і кинув камінь у жінку, хоча був проти. Але я сміявся і з них, бо вони відчувають те ж саме, що й ти. Із 68 чоловік 62-м так само не хотілося кидати камінь...» Марк Твен, «Таємничий незнайомець»
Філософи і психологи хором кажуть, що головне в житті - знайти себе. Однак не натякають, куди подіти те, що знайдете. Особливо якщо знахідка виявиться доволі нестандартною. Пошуки «своєї зграї» - проблема, актуальна практично майже для будь-якого віку. І найбільші труднощі виникають через те, що здебільшого людина мимоволі намагається «маскуватися», підозрюючи, що її «нестандартність» не зрозуміють і не підтримають. І - підлаштовується під те, що їй здається думкою «більшості». В українській політиці це явище на прикладі Анатолія Гриценка, здається, під час виборів доведуть до абсурду. Однак справа не тільки в політиці - в таку ж халепу потрапляє більшість:) тих, хто відважується на так звані «пошуки себе».
Нещодавно моя знайома розповіла мені історію, досить типову для сучасного покоління «дауншифтерів». Для тих, хто не в курсі, «дауншифтінг» - це вибір між кар'єрою і душевним комфортом на користь останнього.
Дівчина закінчила дуже престижний вуз, працювала у престижній фірмі на керівній посаді. Захопилася психологією, почала «шукати себе». І зрозуміла, що їй не подобається її робота, а подобається малювання. Результат: купа малюнків, відсутність роботи, грошей, і... друзів. Не тому, що її малюнки неталановиті. Ні, з малюнками все добре. Просто знайомі й друзі не знають, як реагувати на людину, котра майже весь час сумує і всюди носиться зі своїми малюнками, показуючи їх всім і кожному...
Загалом, це історія з тих, які можна назвати « класикою жанру».
Кожна людина хоч в чомусь та є талановитою. Однак далеко не кожен має відвагу залізти в себе і відшукати той талант. І ще менша кількість має сміливість показати свій «скарб» батькам чи одноліткам. Чи - друзям, сусідам, колегам. Особливо якщо вони звикли бачити в цій людині «сіру мишку». А якщо ще й середовище «критично налаштоване» - а, для прикладу, з батьками таке трапляється досить часто - то й взагалі починає здаватися, що ліпше той «талант» закопати назад. У багатьох випадках для того, щоб відстояти свою несхожість на інших, доводиться виховати в собі «впертість Сізіфа, безстрашність Циклопа і товсту шкуру Калібана».
Втім, до пошуків себе насправді треба підходити досить серйозно, і бажано спочатку, як і перед будь-яким серйозним дослідженням, уважно проштудіювати методологію. Тобто, психологію. Над тим, що ж робити з «нестандартною знахідкою», справді задумується мало хто з «корифеїв психології», і знайти таку пораду в купі книг з «пришвидшеного самовдосконалення» досить важко. Але - можливо.
А порада проста, як двері: знайшли себе - шукайте коло однодумців, шукайте «свою зграю». І якщо такої зграї немає - створюйте її самі. Якщо ви будете просто підлаштовувати себе під критично налаштоване середовище - вийде тільки гірше. Але якщо спробуєте знайти однодумців - може виявитися, що набагато більше людей серед вашого ж «критичного середовища» думають так само, як і ви. Навіть якщо пошуки «братів по розуму» затягнуться в часі - результат того вартий. І ще одне: медитація, освіта, аналіз сновидінь, будь-які знання, будь-які пошуки себе не мають сенсу, якщо ви зберігаєте отримані результати тільки для себе чи для маленького кола обраних. Принаймні, так кажуть психологи. Відстоювання власної індивідуальності - завдання не з легких, і певна кількість профілактичних гуль та синців на цьому шляху просто необхідна. Однак зазвичай гуль виявляється набагато менше, ніж передбачалося на початку дороги.
Досить часто в результаті пошуку «своєї зграї» людина створює цілу спільноту прихильників якоїсь цікавої дивини, яку ніхто раніше не зауважував. Це, до речі, одне з явищ, котре зауважують у США емігранти: там можна знайти дуже багато «гуртків за інтересами», створеними тими, хто «шукав свою зграю». І здебільшого люди, котрі приїжджають з України й Росії, цю можливість творчої реалізації зауважують далеко не зразу. Або й взагалі не бачать.
«В американському суспільстві є багато можливостей нестандартної реалізації, хоча багато іммігрантів 90-х ці можливості просто ігнорували й концентрувалися на стандартних бажаннях типу подорожей на Гаваї, покупки меблів, будинку й пенсії.
Але тут завжди можна знайти групу, у якій будь-яка "нестандартна" реалізація буде стандартною.
Наприклад, якось я поїхав на розкопки із групою палеоботаніків і кілька днів вивчав їхнє внутрішнє життя. Їхнє життя й кар'єра дійсно виглядає нестандартно на фоні типових емігрантських груп. Теж саме можна сказати наприклад про субкультуру гібридизаторів камелій.
Але наші люди настільки завантажували своє життя підлаштуванням під американський побут, що були сліпі до купи інших речей, які можна робити в Америці. Серед таких речей - кращі можливості як у створенні бізнесу, так і в навчанні всіляким творчим і незвичним професіям (наприклад тій же палеоботаніці). Тільки дуже невеличка частина іммігрантів зауважували, що тут щось є, окрім грінкарти, позик та пенсії.
Але мене добив один іммігрант, який випадково зустрів мене в Орегоні, де я був у відрядженні в компанії з автоматизації електронного дизайну, і він дивувався "як це ти можеш працювати як американець" - він щиро вважав, що наші люди можуть тільки розносити піцу або працювати охоронцем в готелі (як він працював).
Як я, по-вашому, повинен ставиться до таких заяв? Він вважав, що "бути як всі" - це розносити піцу. Є й інші версії "бути як всі", але я жодного разу не бачив позитивного значення цього словосполучення»
(форум в ЖЖ, Panchul, Нью-Йорк)
В Україні чи Росії звичка «створювати свою зграю» і шукати людей з відповідними творчими інтересами майже відсутня. Щоправда, з розвитком інтернету, точніше, спільнот у соціальних мережах, діло просувається. Однак такі екзотичні захоплення як палеоботаніка чи «гібридизаторство камелій» в Україні навряд чи знайдеш. Втім, будемо сподіватися, що це тільки справа часу. А от з проблемою «бути як всі» справа набагато серйозніша.
Що скажуть люди?
«Переважна більшість людей в глибині душі добрі й не хочуть завдавати болю іншим, але не насмілюються зізнатися у цьому в присутності агресивної меншості» М.Твен
Написане вище стосується не тільки таланту. Досить часто людина боїться показати навіть те, що думає інакше, ніж, на її думку, думає більшість. Оце от уточнення - «на її думку» - надзвичайно важливе. Бо, знову ж таки, як кажуть філософи і соціологи, кожна людина сама собі створює певний образ «громадської думки» із серії «що скажуть люди», і, що цікавіше, намагається дотримуватися тієї «громадської думки» навіть якщо поблизу нікого немає.
І, що ще цікавіше, при цьому людина навіть не підозрює, що всі решта біля неї - думають так само, як і вона. І точнісінько так само не наважуються сказати вголос свою думку, оскільки бояться «що скажуть люди». У «Таємничому незнайомцеві» Марка Твена описана одна з ситуацій, коли такий страх власної думки призводить до вбивства ні в чому не повинної жінки - тільки тому, що цього хотіли 6 із 68 селян. Решта вбивати жінку не хотіли, однак боялися підняти голос - хоча б зі страху, що їх чекає та ж сама доля. І не варто думати, що такі ситуації канули в минуле разом з епохою полювання на відьом. Цією неприємною властивістю людської натури скористався не один тоталітарний режим. Вішати куркулів чи вбивати неарійців також хотіла тільки невеличка меншість - але тим не менш...
Зрештою, найболючіше з цієї теми питання, над яким чомусь в Україні зараз майже не замислюються: чому в 33-х роках стільки мільйонів мовчки - мовчки! - вмирали з голоду? І відбирали хліб у селян здебільшого свої, не заїжджі. Думаю, Марк Твен мав би що сказати на цю тему...
Втім, фахівці з масових комунікацій цю халепу вже вивчили і навіть обізвали мудрим терміном: спіраль мовчання.
На думку німецького професора Елізабет Ноейль-Нойман, "спіраль мовчання" ´рунтується на тому явищі, що, як показують соціологічні дослідження, люди, чия думка співпадає з думкою більшості (ну або, як бачимо, уявної більшості чи то й просто агресивної меншості), більш схильні до розмов у громадських місцях і до того, аби висловлювати і захищати свою точку зору. Ноель-Нойман стверджує, що цей феномен є тісно пов'язаним із роллю засобів масової комунікації, котрі можуть або підтверджувати, або не підтверджувати ту чи іншу точку зору. "Людина, яка не знаходить для опису своєї позиції якогось загальноприйнятого формулювання, замикається у мовчанці, залишається "німою". Або приєднується до агресивної меншості - так простіше.
З цього випливає, що, якщо, для прикладу, ЗМІ надають слово лише прихильникам "Цілини" Брежнєва, то всі решта починають відчувати себе меншістю (навіть якщо реально таких людей є переважна більшість), і в результаті замикаються в мовчанці, намагаючись не розголошувати своїх поглядів. У такий спосіб ЗМІ можуть на свій розсуд закріплювати в суспільстві ті чи інші переконання.
Така «спіраль мовчання» є досить поширеною і в науці, і в медицині - маже всюди, одно слово.
Так, для прикладу, дослідник методології науки Пол Фейерабенд у своїх дослідженнях описав таку звичну для сучасної офіційної науки річ як ігнорування здобутків «міфологічних форм мислення». Тобто, масове ігнорування наукою явищ на кшталт викликання дощу з допомогою пісень племен аборигенів чи лікування з допомогою рефлексотерапії. В кращому випадку ці досягнення вивчали як «літературну творчість». Фейерабендт, щоправда, писав це ще у 70-х роках минулого століття але з того часу мало що змінилося. Хто хоче більше дізнатися про взаємини науки та «міфологічного мислення», можете ще раз передивитися серіал "The X-Files".
А Фейерабендт, зокрема, описує доволі промовистий випадок, коли влада Каліфорнії дозволила займатися голковколюванням лише лікарям-спеціалістам, котрим доводилося вивчати це мистецтво у численних китайських голковколювачів (тепер ця професія називається "рефлексотерапевт"), котрим було заборонено практикувати. Таким чином офіційна медицина однією рукою ігнорувала цю методику, а іншою - активно її переймала, заразом придушуючи конкурентів під гаслом «офіційна наука цього шарлатанства не визнає».
Втім, ще цікавішу ситуацію зі «спіраллю мовчання» можна зараз спостерігати в Україні на фоні президентських виборів. Більшість більш-менш освічених людей знають, що єдиною більш-менш чесною, і, разом з тим, ще й розумною людиною у переліку кандидатів є Анатолій Гриценко, екс-мінстр оборони. Але оскільки цей кандидат не має грошей, то голосувати за нього не будуть, щоб «не пропали голоси». Зрозуміло, якби кандидат мав гроші на потужну рекламну кампанію, було б ясно, що зовсім він не чесний, а розумних серед претендентів і без нього вистачає. Ну але це вже інша розмова. Нас у даному випадку цікавить позиція більшості прихильників Гриценка: він єдиний гідний претендент, але я за нього голосувати не буду, бо більшість мене не підтримає.
«Гриценко - "чоловік з майбутнього" і не його вина, що народ не здатний його сьогодні почути. А шкода. Цікаве спостереження: практично усі знайомі які перечитали питання-відповіді на його сайті, згодні з тим, що він - найбільш порядний і адекватний претендент і цілком "зміг би". І тут же заявляють що голосувати за нього не будуть, бо це все не те, що хоче почути рядовий виборець, а відтак і вони не будуть... Що за парадокс? Якісь стадні закони рухають нами. Виходить, що Гриценко ніби й цілком класний, можливо й самий-самий-наш-деголль, але саме тому ми за нього не голосуватимемо. Якщо хтось не вірить, що саме так це працює - перевірте.»
Форум «Українського тижня»
Втім, підозрюю, ви і без Гриценка можете знайти серед свого оточення приклади, коли більшість думає одне, а говорить інше, бо кожен з цих людей вважає, що решта думає інакше, і ніхто його не підтримає. Якщо пошукати - таких прикладів можна знайти цілу купу. Що ще раз підтверджує: людина - істота соціальна, і потребує підтримки собі подібних, навіть якщо і намагається бути незалежною. І з того можна зробити висновок: треба не боятися висловлювати свою думку - і шукати свою зграю.
лист до редактора
версія для друку
