Напевне, в наші часи кожного з них вже би не раз затримали у відділку за порушення громадського спокою. Тим не менш, саме з їхніх відчайдушних «безголових» витівок складалися найцікавіші і найгероїчніші сторінки української історії, котрі зараз безуспішно намагаються зрозуміти сучасні гречкосії. «Український тиждень» підібрав досить непогану добірку «джентльменів удачі» української історії. І таки справді - є на що подивитися!

Дивно влаштована народна пам'ять: часто-густо вона буває прихильною до всіляких романтичних (і не дуже) лобуряк, забуваючи про серйозних діячів, які в тиші кабінетів та на полях битв вершили доленосні справи. Історія любить авантюристів і береже їхні нахабні образи для бульварних романів.

Яким списком історичних діячів Україна може похвалитися перед вибагливими європейцями, для яких історія - не історія, коли в ній немає скандалів, інтриг, драматичних поворотів і щасливих хепі-ендів? Тиждень пропонує захопливу мандрівку українськими біографіями, що могли б послужити основою сюжетів для багатьох екранізацій. За авантюрниками обіцяємо звернутися до безстрашних воїнів, великих полководців і до найчарівніших українок.

 

Князь-найманець

Іван Ростиславич Рюрикович (Берладник), князь Звенигородський

Давньоруська доба не була часом «класичного авантюризму», але людські амбіції та примхи долі й тоді породжували персонажів, гідних майбутнього Байди-Вишневецького. Якось молодий князь із Галичини на ім'я Іван Ростиславич отримав від свого дядька Володимирка Володаревича Звенигородське князівство - друге за ранжиром поміж галицьких. Але все ж не перше... Молодий племінник добре знав, що не любили галичани його дядька, не раз натякали вони Іванові на свою симпатію. Чом би не спробувати? Коли дядько поїхав на далекі лови, спритний Іван урочисто в'їхав у Галич. Оскаженілий Володимир Володаревич обложив бунтівне місто. За місяць Галич був змушений здатися, а Іван став князем-парією - без власного князівства, переслідуваний дядьковою помстою.

У пошуках щастя навідався Іван до Берладі - області в пониззі Дунаю зі строкатим, волелюбним населенням, яке повсякчас дошкуляло своїм сусідам: візантійцям, галицьким князям та половцям. Місцеві обрали зайшлого князя своїм ватажком, після чого й з'явилося в Івана Ростиславича прізвисько Берладник. Але попри романтику командування берладськими «ватагами», князівські справи треба було вирішувати все ж таки у Києві. Тамтешній князь Всеволод (із чернігівських Ольговичів), несимпатик галицьких володарів, залюбки підтримав Іванів реванш. Проте похід Ольговичів на Галич закінчився невдачею, а князь Всеволод невдовзі помер. Кияни, для яких чернігівці були традиційними ворогами, повстали. Ольговичам довелося у паніці тікати, і лише Берладник не розгубився, вивівши з-під удару рештки чернігівської дружини. За це йому Чернігів потім у скрутну хвилину віддячив.

Та про омріяний Галич надовго довелося забути. Берладник став першим на Русі князем-найманцем, послуги якого, зазначимо, коштували дуже дорого. Спочатку він служив Новгород-Сіверському князю, потім Смоленському, потім Ростово-Суздальському (відомому всім Юрію Довгорукому). Блискучий військовий тактик і вправний рубака, Берладник, будучи «ізгоєм», лише набирав популярності. Але... Юрій Довгорукий видав свою доньку за нового галицького князя Ярослава Осмомисла, й інтереси новоспечених родичів збіглися у спробі позбутися давнього претендента на Галич Івана Берладника. Довгорукий закував його у кайдани й відправив під конвоєм до Галича. Але Берладник, попри суперечливу репутацію і сумнівний статус, усе одно залишався Рюриковичем. Київський митрополит, засудивши цю видачу як гріховний вчинок, змусив Довгорукого завернути конвой. І тут Берладника неочікувано звільнили вояки, надіслані з Чернігова князем Ізяславом. Після цього впертий Осмомисл зібрав велику коаліцію, яка тиснула на Чернігів. І той був змушений відпустити Івана знову самого шукати своєї долі.

А ж ось нарешті останній акт: усі учасники драми вийшли на сцену. Берладник невдало намагається пробитися до Галича з половцями та берладниками. Його захисник Ізяслав вступає у війну з Осмомислом, але невдало, після чого гине. Бунтівна Берладь упокорена. Сам Берладник емігрує до Візантії... Але й там його знаходять галицькі родичі - він помер у Солуні. Літописець зазначає: «Дехто каже, що смерть його була від отрути». Дорого коштує місто Галич...

Віхи життя

Іван Ростиславич Рюрикович (Берладник)

Рік народження невідомий.

1129 р. - князь Звенигородський.

1145 р. - запрошений на князювання Галицьким вічем. Правив три тижні.

1146-1157 рр. - служить різним князям.

1157 р. - спроба видачі із Суздаля у Галич.

1158 р. - невдалий похід на Галич із половцями та берладниками.

1161 р. отруєний у Солуні (Салоніках).

Громадська думка

Відомості літописів щодо Берладника лаконічні й неемоційні. Хіба що: «Тільки явиш стяги, і ми відступимо від Ярослава [Осмомисла]» (Мешканці Галича до Івана Берладника, «Київський літопис»).

 

Любий братик короля

Свидригайло, у різні часи князь Сіверський, Брянський, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Київський)

 

Сумно бути наймолодшим братом у вінценосній родині, стояти близесенько від престолу і не мати жодної надії його посісти. Втім, литовського княжича Свидригайла це не засмучувало. Він був молодшим братом короля Владислава Ягайла й кузеном Великого князя Литовського Вітовта Великого, а в цій сімейці хитрість завжди поєднувалася з войовничістю. У Свидригайла цей коктейль родинних рис набув особливо значної концентрації. Коли Ягайло об'єднав Литву з Польщею, вправним рухом висмикнувши литовський престол з-під сідниць родичів, Вітовт заходився воювати й домовлятися з Ягайлом. Свидригайлові у будь-якому випадку нічого не світило, але він теж вирішив поштовхатися у черзі до трону й займався цим усе подальше життя. Не надто переймаючись благом держави, претендент перманентно змовлявся з двома найбільшими ворогами Польщі та Литви: Тевтонським орденом і Московським царством.

Від великих неприємностей Свидригайла тривалий час рятувала прихильність короля. Коли молодший братик влаштував свою першу локальну війну, а програвши її, втік з-під варти за кордон і крутив інтриги, Ягайло на перше ж прохання пробачив його. Оскільки король думав, що малому хочеться поволодарювати, дав Свидригайлові Сіверське князівство. Навіть коли братик три роки воював проти Великого князівства Литовського на боці Тевтонського ордену, його все одно не тільки пробачили, а й надали одразу три князівства у володіння. Насправді ж Свидригайлові просто було цікаво воювати й інтригувати, а прагнення до влади було таким собі виправданням шалених і нелогічних учинків.

Своєрідністю характеру Свидригайла радо скористалися руські можновладці, з якими князь завжди перебував у приязних стосунках. Оскільки після католицької унії в Польщі з Литвою права православних неухильно урізали, русини влили в буйну голову Свидригайла ідею Великого князівства Руського. Це був ще один привід помахати мечем, яким князь радо скористався. Щоправда, в результаті православні ніякого князівства не отримали, а ось війну на власній території мали. Де-факто окреме князівство проіснувало кілька років: поки власне Литвою після смерті Вітовта правив легітимний Сигізмунд, нелегітимний Свидригайло правив Руссю, перетворивши її на театр воєнних дій.

Віхи життя

Свидригайло

Народився близько 1370 р.

1392 року вбив намісника Ягайла, присланого у Вітебськ, який вважав своєю спадщиною по матері. Вітовт заспокоїв родича й відіслав у кайданах до Ягайла.

1394 р. втік до угорського двору, звідки вів перемовини з Тевтонським орденом.

1398 р. повернувся додому й отримав від брата Новгород-Сіверське князівство, а також землі на Поділлі та околицях Коломиї.

1401 р. втік зі своїх володінь до Мальборка, столиці Тевтонського ордену.

1404 р. виїхав до Кракова, але не припинив контактів з орденом.

1408 р. втік до Московського князя й отримав від нього розлогі володіння. Перебуваючи в Москві, вів переговори з татарами.

1409-1418 рр. провів у підземеллі Кременецького замку, бо кузен Вітовт дізнався про його змову з тевтонами. Втік з допомогою князя Дашка Острозького і вирушив до Відня.

1419 р. повернувся до Польщі.

1420-1430 рр. вірно служив королю і Великому князю.

1430 р. після смерті Вітовта руські й литовські магнати обрали його Великим князем Литовським без санкції Ягайла. Негайно розпочав війну проти брата.

1435 р. війська Свидригайла розбито під Вилькомиром, князь утік за кордон.

1440 р. повернувся, отримав титул Великого князя Київського, хоча йому належать Київщина, Волинь, Східне Поділля - землі Великого князівства Литовського.

Помер у Луцьку 10 лютого 1452 р.

Громадська думка

«Притягнув до себе майже всіх православних князів і бояр та прив'язав їх до себе усякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він дійде свого становища, то піднесе їх віру і за їх радою правити буде»

Кардинал Збігнев Олесницький

 

Польовий командир Хортиці

Князь Дмитро Вишневецький (Байда), староста Черкаський і Канівський

Доба ренесансу рясно вродила авантюристами, оскільки основу тодішнього світогляду становив войовничий індивідуалізм. Типовою для епохи була постать кондотьєра - очільника найманого збройного загону, що тинявся Європою у пошуках війни та пригод, чи, як тоді казали, «військового хліба». У наших краях такі персонажі були приставлені до корисної справи: несли сторожову службу на степових кордонах. І чи не найколоритнішим поміж цих шукачів пригод був князь Дмитро Вишневецький, який, за висловом Михайла Грушевського, замість сидіти у своїх маєтках «віддається пограничному, модному тоді спорту - боротьбі з татарами».

У ролі старости князь не стовбичив у фортеці, відстрілюючись від татар, а завдавав превентивних ударів. Це вкрай напружило міжнародну обстановку: король втомився відбріхуватися від ханських та султанських послів і пояснювати, що він не віддавав наказу воювати. А Вишневецький без війни нудився і все підбивав то короля, то московського царя на великий похід як мінімум на Крим, а краще одразу на Царгород. На велику політику й порушення міжнародних домовленостей йому було начхати. У хвилину відчаю від спокійного життя він навіть сходив на службу до султана. Втім, незважаючи на ці вибрики, Байду радо приймали при королівському дворі, а коли славетний воїн тяжко захворів, Сигізмунд ІІ Август навіть прислав йому свого лікаря.

 

Фатальною для Байди стала спроба посісти молдавський престол, на яку його намовили приятель Ольбрихт Ласький і делегація бояр-молдаван.

Чому Дмитро Вишневецький вирішив вплутатися у боротьбу за молдавський престол, зрозуміти важко. Він не те що державою, а й власними князівськими маєтками не надто порядкував, бо, вештаючись із військом світами, роками не бував удома. Втім, як свідчить історія, авантюристи зазвичай не ловлять ґав, коли трапляється випадок виправити власне матеріальне або соціальне становище.

Певна річ, для людини князівського статусу перспектива отримання влади над невеликою, але окремою державою становила певний інтерес. А може, Байді набридло отримувати накази вінценосців чи з віком захотілося спокою? Так чи інакше, але степовий кондотьєр легковажно вирушив захоплювати вакантний престол із не надто великим загоном, був розбитий і, зраджений союзниками-боярами, опинився у Стамбулі. Там його скинули з міського муру на вбиті у стіну гаки. Висячи на них, напівживий князь так непристойно лаяв Пророка і всі мусульманські святині, що його довелося пристрелити, скоротивши таким чином муки. Смерть Дмитра Вишневецького була такою самою ефектною, як і його багате на пригоди життя. Якби Байда помер у власному ліжку в оточенні онуків, його, може, і згадали б добрим словом, але героєм думи він не став би.

Віхи життя

Народився 1516 р. у родовому маєтку Вишнівець на Волині.

1540-ті - брав участь у низці походів на татар.

1553 року незважаючи на застереження короля, розпочав будівництво фортеці на о. Хортиці. Цього самого року разом із військом вирушив до Стамбула і на півроку найнявся на службу до султана. Після повернення завершив будівництво.

1557 р. разом із військом найнявся на службу до московського царя Івана IV Грозного. В оплату отримав землі та села і 10 тис. руб.

1561 р. повернувся в Україну: насувалася чергова війна між Великим князівством Литовським та Московським царством і князь не хотів виглядати зрадником.

Взяв участь у невдалому державному перевороті в Молдавії як претендент на престол. Страчений 1563 р. у Стамбулі.

Громадська думка

Ой в Царграді на риночку,

Ой п'є Байда мед-горілочку;

Ой п'є Байда не день, не два,

Не одну нічку, та й не годиночку.

Ой висить Байда та й киває,

На свого джуру поглядає:

«Ой джуро мій молодесенький,

Подай мені лучок тугесенький...»

Слова з народної пісні

 

Козак на молдовському престолі

Іван Підкова, козацький отаман, господар Молдови

Даремно думати, що лише гроші й легка здобич цікавили авантюристів домодерних епох. Влада, хай навіть короткочасна й примарна, була не меншим наркотиком для відчайдухів усіх мастей і ґатунків. На відміну від свого іменитого попередника Дмитра Байди Вишневецького Іван Підкова був людиною не те що безрідною, а, так би мовити, без минулого. Здається, навіть сучасники, не кажучи вже про нинішніх істориків, не мали жодної гадки ані про його соціальне походження, ані про місце появи на світ Божий. Ця обставина суттєво допомогла Підкові - запорізький ватажок, який уже на середину XVI століття мав чималий досвід грабіжницьких виправ на багаті турецькі й татарські міста, назвав себе братом опального молдовського господаря Івана Води Лютого й заявив про права на молдовський престол.

 

Вибір не був випадковим - Молдовське князівство упродовж кількох десятиріч мало сумну славу найнестабільнішого васала Туреччини, за першої-ліпшої нагоди намагаючись позбутися суворої опіки Стамбула. Молдову лихоманило не лише через калейдоскопічну зміну володарів, але й через постійні чвари поміж угрупованнями місцевої знаті. Підкова, виступаючи в молдовський похід, вирішив скористатися однією з них - міжусобною війною бояр проти протурецьки налаштованого господаря Петра Кульгавого.

У першій виправі, що розпочалася влітку 1577 року, запорозький ватажок мав під рукою лише 300 козаків, що, однак, не спинило його прагнення посісти молдовський престол. Похід, з огляду на явну перевагу військ Кульгавого, довелося відкласти, але це пішло Підкові на користь. Слава про його хоробрість і командирські таланти ширилася всією Україною, спонукаючи стати під його корогви запорозьку голоту. Прикордонні урядники, попри суворі королівські укази, майже не перешкоджали приготуванням до війни, потай сподіваючись погріти руки на майбутніх трофеях, а деякі відчайдухи шляхтичі «інвестували» в Підкову та його «проект» чималі кошти. Дехто, розраховуючи на майбутні роздачі урядничих «портфелів», не гребував особисто стати до лав отамана.

У другій спробі доля усміхнулася Підкові: в листопаді 1577 року його військо вщент розгромило армію Петра Кульгавого й за місяць вступило до Ясс. Козацький чільник таки посів жаданий престол, ставши, втім, лише каліфом на годину. Вже наступного року Кульгавий за підтримки турків витіснив підрозділи Підкови на Брацлавщину, де того, за вказівкою з Варшави, було схоплено й віддано під суд. Страта Івана Підкови у Львові ніби запрограмувала подальші показові страти козацьких ватажків Косинського, Наливайка, але пізніше вже йшлося не про авантюрників, котрі добували чужі престоли, а про людей, які прагнули стати володарями у себе вдома.

Віхи життя

Народився в першій половині XVI ст. на Брацлавщині. Можливо, мав волоське походження, діставши прізвисько Волошенин.

1550-1560 рр. брав участь і зорганізовував морські походи запорожців на Кафу й Очаків.

За вояцьку вправність і надзвичайну силу (за переказами, легко гнув підкови) отримав прізвище Підкови.

1577 р. двічі намагався оволодіти молдовським престолом.

13 грудня 1577р. проголошений молдовським господарем у Яссах.

Взимку 1578 р. Підкову підступно заарештовано в Барі (за іншими даними, в Немирові) й страчено за вироком сеймового суду

Громадська думка

За річкою та бистрою

Б'ється турок з Молдавою,

На Дунаї, на Дніпрі

Ллються крові води бистрі.

По тім боці ліс рубають,

А на сей бік тріски летять,

Козаченьки в Волощині

Господарити хотять.

Слова народної пісні

 

Демон миру і бог війни

Іван Сірко, кошовий отаман Запорозької Січі

У пантеоні української козаччини зірка Івана Сірка завжди сяяла своєю політичною «цнотою» і спартанською мужністю. Чи не найпопулярніший персонаж дум, улюбленець белетристів-романтиків, культова персона для істориків... Навіть пересічний українець знає, як саме виглядав січовий ватажок і що під його диктовку запорожці написали турецькому султанові, після увічнення цієї фантастичної сцени Іллею Рєпіним.

З-поміж інших кошових отаманів Сірко й справді вирізнявся неабиякою активністю в антиосманських і антикримських акціях, а надто надзвичайним інтересом до великої політики, яку січові лідери завжди вважали справою непевною та другорядною. Не підтримавши укладення Переяславської угоди 1654 року, Сірко, втім, схвалив так звані Другі Переяславські статті 1659-го, що значно обмежували політичні права Гетьманщини на користь Москви. Після нетривалого зближення з промосковськими лівобережними гетьманами кошовий на деякий час виступив із підтримкою програми гетьмана Петра Дорошенка з об'єднання розірваної полум'ям громадянської війни козацької держави. Але й цей союз виявився закоротким.

 

Навіть суто військові виправи Сірка, скеровані на святу справу визволення православних бранців з османської неволі, здавалося б, завдавали шкоди політичним чинам «правильних» гетьманів-державників і зараховували його до лав вірних союзників Кремля. Фатальний удар січовиків Сірка на Акерман 1659 року позбавив Івана Виговського татарської підтримки після виграшної Конотопської битви, фактично звівши її результати нанівець. Та маятник політичних планів Сірка геть несподівано хитнувся від Запоріжжя до Слобідської України, де він на певний час обійняв посаду харківського полковника й навіть встиг заприятелювати зі Стєпаном Разіним, назавжди накликавши на себе опалу московського царя.

Саме в останньому союзі, можливо, й потрібно шукати справжні ідеї та мотиви січового отамана. Адже його «політичний світ» не вкладався у межі примарної для людини XVII століття «великої» України й слабко в'язався навіть із генетично ближчою козакові Гетьманщиною. Сірка вабив інший простір - від Причорномор'я й Січі аж до Дону, де вільно було гуляти лише ватагам степових лицарів. «Щасливий» і «звитяжний» батько, як його нарекли січовики, був, однак, набагато прагматичнішим і не вдовольнявся «босоногим» кошовим героїзмом. Сучасники не раз відзначали його неаскетичний спосіб життя, вправні оборудки з перепродажем татарських бранців і трофейної худоби, піклування про власну нерухомість, яку отаман педантично накопичував на тихих полтавських і переяславських хуторах. Вояцьке заробітчанство, помножене на дар прозорливого політика, забезпечило козацькому Марсу й інший рекорд: на неспокійний уряд кошового його обирали аж дванадцять разів!

Віхи життя

Народився на початку XVII ст. на Поділлі (можливо, у шляхетській родині; за іншими даними, був родом із козацької слободи Мерефа на Слобожанщині).

1653 року організував відбиття ясиру в татар, які поверталися з Поділля. Початок цілої серії антитатарських виправ, які принесуть Сіркові лаври християнського лицаря й водночас характерника.

У другій половині 50-х років XVII століття - вінницький полковник.

Наприкінці 1660 р. Сірко вирушив на Чортомлицьку Січ.

1660-1680 pр. - дванадцять разів обирали кошовим отаманом.

1664-1665 рр., 1667 р. - полковник Харківського слобідського полку.

Помер 1680 р.

Громадська думка

Ой ти, батьку-Сірку,

Козацький барвінку,

Ти надівай шапку-бирку,

Та визволяй чабана-товаринку.

Слова з народної пісні

Закінчення в слідуючому номері.