Ні, насправді українським вчителям живеться далеко не найгірше, справді. В педагогічних училищах їх, здебільшого вчать досить незле - перевірено на власному досвіді. Далі значна частина випускників іде працювати.... продавцями, бухгалтерами, держслужбовцями - та ким завгодно, аби не вчителем. Нічого не поробиш - частенько відповідне училище закінчують не тому, що хочеться вчителювати, а тому, що воно неподалік від дому (є знайомі, вступ дешевий і т.д.). При цьому вчителів в країні не вистачає - про проблему недокомплектації шкіл вчителями української (!) мови й літератури політики говорять-говорять, а вона залишається. В деяких селах школи закривають просто тому, що на ремонт приміщення чи зарплату вчителям грошей не вистачає...

Але навіть при цій очевидній "недокомлектації кадрів" люди, котрих так і тягне до дошки з крейдою та указкою, все одно працюють хто зна де - адже здебільшого вчителів не вистачає в таких селах, куди й короваєм не затягнеш. Та й жити на зарплату вчителя не так вже й легко.

Однак багато в чому українським вчителям пощастило. Наприклад, у Великобританії зарплата вчителя - теж одна з найнижчих, але сама професія - одна з найнепрестижніших.

Тоді як в Україні платять мало, але, тим не менш, престиж вчительської професії зберігається. Я не кажу про столицю та обласні центри: там підвищений рівень вчительського "хапальництва" частенько заважає громадянам вітатися з працівниками школи. Однак у містечках та селах досі букети до школи носять щиро, а деякі колишні школярі і через 10 і через 20 років чемно човпнуть до школи з квітами і цукерками, щоб хоч якось віддячити за "дресуру".

 І в цьому українським вчителям пощастило.

Крім того, їм пощастило ще й в тому, що в Україні існувала, та й досі існує стійка вчительська традиція: вчитель для дитини - не просто підручник на ніжках, а й наставник, порадник, психолог і мати Тереза в одній особі.

Якщо пригадуєте, якось ми вже розповідали про одну з американських шкіл, де працює українська вчителька - саме з вказаними традиційними "замашками" українського вчителя. Так, для такої роботи валер'янки потрібно набагато більше, ніж її може спожити нормальна людина, так, школярі вмудряються втрапляти в такі халепи, про які без заспокійливого слухати неможливо. Однак чомусь я впевнена, що ці діти зі школи візьмуть бодай одне: в цьому світі існують справжні нормальні люди, здатні не лише навчити, а й вислухати і підтримати. А для дитини це знання - одне з найголовніших, воно чи не важливіше за граматику й математику. Бо завдання школи - не тільки знання і атестати, а ще й такі мудрі речі як "соціалізація" та звичайне банальне виховання. Як не крути, а читати мінімально дитина вміє, і в крайньому випадку, якщо їй дуже будуть потрібні шкільні знання, то вона зможе звернутися до підручника.

А от якщо дитина знає, що нікому вона не потрібна і ніхто її не розуміє, не цінує, й не хоче розуміти... То відразу починаєш розуміти тих школярів, котрим якогось разу втрапила до руки зброя. І зовсім не дивуєшся, чому таких школярів стає дедалі більше.

Втім, що це я про сумне. Повернімося до наших баранів, тобто, до школи.

Українському вчителеві пощастило не тільки тому, що цю професію наразі ще в країні поважають. Ще більше йому пощастило в тому, що, для прикладу, українським школярам не можна на уроці пити "редбули" і обмінюватися пляшками з напоєм прямо посеред уроку. А от у Великобританії в багатьох школах таке дозволено. Відповідно, дітиська вмудряються влаштувати на уроці суміш цирку з божевільнею, шпургаючи банки з напоями по всьому класові і озвучуючи процес нецензурною лайкою. І зовсім не дивно, що в Англії сьогодні наймають в освітню систему офіцерів із залізобетонними нервами, натренованих на виживання в екстремальних умовах.

Іншими словами, українському вчителеві пощастило, що більшість учнів в країні наразі ще не настільки розбалувані своїми "правами", і бачать у вчителеві людину, а не об'єкт для знущання.

І, до речі, чимало в цій справі залежить не тільки від загальної поваги до вчителя і обізнаності дітисьок зі своїми правами, а й від самого вчителя.

І це може перевірити на своїй шкурі будь-який студент-практикант, якщо наважиться проводити урок у молодших класах за відсутності звичної для дітей вчительки і директора школи. Якось років 20 тому - за повної відсутності "демократії" в країні і з наявністю поняття "лозина" замість "права дитини" -

цілком пристойний чемний клас третьокласників 40 хвилин знущався на студенткою. Бідолашній практикантці на кожне "підніміть руки" клас хором відчеканював "партизани не здаються", а потім і взагалі почав демонструвати навички партизанської боротьби. На 41-й хвилині клас дружно встав і втік до лісу, повністю вирвавши з петель двері, які чомусь трапилися на дорозі. Повторюю, це був цілком чемний сумлінний клас, половина учнів - відмінники, до того ж, справжні, не "липові". Просто практикантка трапилася невпевнена, директор був у відрядженні, а "рідна" вчителька цього класу саме захворіла... Прикрий збіг обставин:)

Зате якщо перша практика в майбутнього педагога не витравить наніц бажання вчителювати, то цей нещасний має шанс всерйоз захворіти на непереборну тягу до поширення знань в шкільних стінах. І що з того, що платять за це діло небагато? Деякі особливо емс... одухотворені цим натхненням представники педагогічного племені їдуть на заробітки... вчителювати в Сибір.

Наприклад, у Ямало-Ненецькому автономному окрузі РФ вже багато років живе ціла діаспора українських освітян. Дев'ять місяців на рік вони працюють на Півночі, а влітку приїжджають додому.

Як бачите, оленеводи вирішили проблему оплати і престижу вчительської праці набагато ефективніше ніж не те що українські, а навіть європейські чиновники. Шкода тільки, що якщо всі талановиті вчителі втечуть до Сибіру, то на решту світу їх може не вистачити...

З іншого боку, на щастя, далеко не всі вчителі от так легко можуть втекти до Сибіру. Один мій знайомий працює вчителем історії у школі великого міста, а дружину і трьох дітей утримує за рахунок того, що у вільний від сім'ї, сну і роботи час пише книги. І виходить в нього це дуже навіть добре - дружить зі словом він просто чудово, у чому і ви можете переконатися. Для того - його маленька розповідь про вчительські будні, а точніше - про перший урок.

"У житті в кожного викладача буває той сакральний момент, коли він вперше входить в клас. Входить як учитель. І вперше залишається із класом один на один, починає урок. Вперше. Таке не забувається, як перша любов. От і я це не забув. Я все пам'ятаю так, начебто це було вчора, а не в затертому вересні 96-го. Пам'ятаю звичайну середню загальноосвітню школу.

Третій поверх.

Дзвінок!

Вдих-Видих, ривок дверей на себе й от ти вже віч-на-віч із піддослідними. Ох, як мені "пощастило"... 11-ий клас у повному складі - 32 душі. Лошата, що уявляють себе мустангами й кіньми в яблуках. І я на перехресті їхніх оцінюючих очей - скуйовджений, горбоносий, низенький, із класним журналом під пахвою - весь якийсь тут зовсім НЕДОРЕЧНИЙ. Добре, відпрацьовуємо номер "Собака Баскервілів". Прищуреними очима оглядаю стадо, ліниво звисаюче зі стільців.

- Доброго дня, діти. Я ваш новий учитель історії.

У відповідь мляве й різноголосе "Здрасьть..."

Ні, так не піде. І раптово, з металевими інтонаціями старшини, так, щоб аж шибки завібрували:

- Ану ж бо, ВСТАТИ!!!.....Діти мої.

Клас підкинуло й витягнуло.

- ГААААААААААААААААААААААРАЗД! От так і будемо вітатися....ЦЕ ХТО ТАМ БІЛЯ ОСТАННЬОЇ ПАРТИ СТОЇТЬ ЗИҐЗАҐОМ?! ГОЛОВУ ВВЕРХ - ДУПУ ВНИЗ! От так і будемо тепер стояти...СІЛИ!

Гуркіт від падання у напівнепритомності на стільці сідниць.

Скрип дверей. У клас із виразом обличчя "стомлена життям" заглядає літня директриса:

- Що тут у вас трапилося? Я чула якийсь крик...

- Та ні. У нас все нормально. Привіталися.

-А... Ну працюйте-працюйте, - і директриса зникла.

Повільно повертаю голову обличчям до класу:

-Ну?.. Хто хоче дожити до літа?...НЕ БАЧУ!

Ліс рук. Блискавично.

ГААААААААААААААААААААААРАЗД!.. Значить будемо працювати.

І я почав працювати.".

У таких випадках починаєш розуміти, як багато може дати армійська виправка інтелігентній людині, а особливо - вчителю старших класів... І що цікаво - колишні учні до цього вчителя приходять як мінімум два рази на рік - хоча б для того, аби похвалитися досягненням. Все ж таки, хорошим вчителям з учнями щастить. І, підозрюю, це не випадково.