Знаєте стару дитячу загадку: навіщо дитині дві руки? Щоб однією триматися за мамину, другою - за татову руку. Про це частенько забувають панянки, котрі частенько ще в підлітковому віці вирішують народити дитину "для себе", а чоловіка відтак можна і не заводити. Так само про це забувають і чоловіки, котрі стають татами - і зовсім забувають про те, що з цього моменту в його житті відкривається новий вимір. Що якими б не були його стосунки з мамою його дітей, але відтепер є в житті хтось, кому життєво необхідно триматися за татову руку.
Однією з ознак нашого часу давно стала фемінізація, тобто переважання жінок в усіх сферах, які активно формують особистість, і відповідні наслідки цього.
Жінка, звичайно, може навчити рішучості, цілеспрямованості, благородству, великодушності, чесності, мужності і хлопчиків, і дівчаток, може розвинути в молодшому якості, необхідні майбутньому лідеру, організатору...
Жінка часто просто поставлена перед такою необхідністю - вміти обходитися без чоловіка, і тому їй хочеш-не-хочеш доводиться замінити його! Жінка може багато чого! Може навіть перевершувати чоловіка в суто чоловічих рисах ("чоловіча рішучість", "чоловіча прямота", "чоловіча великодушність" тощо), може бути мужнішою від багатьох чоловіків...
Одного не може жінка - бути чоловіком. Нехай не таким рішучим, не надто мужнім, шляхетним і благородним, як хотілося б, а просто чоловіком, хоча б і з безліччю недоліків...
Так само, як тато не може бути мамою - так само і мама не може замінити тата.
І якою би не була мати гідною поваги свого сина, як би не радів він тому, що схожий на неї, все ж таки ідентифікувати себе він може тільки з чоловіком.
Придивіться до дітей дошкільного віку. Ніхто не говорить хлопчику: ти повинен наслідувати чоловіків або старших хлопчиків. Він сам безпомилково вибирає жести і рухи, властиві чоловікам. Ще зовсім недавно малюк кидав свій м'ячик або камінці безпомічно, замахуючись десь з-за вуха, як і всі малюки. Але от до кінця літа, проведеного в спілкуванні з більш старшими за віком, цей же хлопчина, перш ніж кинути камінчик або паличку, робить суто чоловічий замах, відводячи руку вбік і перегинаючи до неї корпус. А дівчинка його віку, його подружка, так само замахується через голову... Чому?
Чому маленький Олег копіює жести свого діда, а не бабусі? Чому маленький Борис ображається, коли чує цілком дружелюбне звернення зустрічного однолітка, який не проти зав'язати знайомство: "Агов, ти куди пішля?" Після цього "пішля" Борис навідріз відмовляється надягати пальтечко з капюшоном, обкладене оксамитом, і заспокоюється, коли капюшон відпорюють, замінивши коміром і "чоловічим" беретом...
Щоправда, в останні десятиліття форма одягу майже втратила атрибутику певної статі, стаючи все більш "безстатевою". Однак майбутні чоловіки вимагають собі не спідницю, не плаття, а "штани строчені", "джинси з кишенями"... І, як раніше, схильні ображатися, якщо їх сприймають за дівчаток. Тобто спрацьовує механізм одностатевої ідентифікації.
Пташенятам співочих птахів необхідно в певний момент їхнього життя почути спів їхнього дорослого одноплемінника, інакше вони так і не навчаться співати.
Хлопчикові необхідний контакт з чоловіком - в різні вікові періоди, а краще - постійно. І не тільки для ідентифікації... І не тільки хлопчикові, але й дівчинці - теж...
Про зв'язки "органічні"
Ми дуже мало знаємо про ті види органічної залежності однієї людини від іншої, яку поки що неможна виміряти приладами або позначити відомими науковими термінами. І все ж ця органічна залежність непрямо виявляє себе в умовах... психоневрологічної лікарні.
Першою за всі інші виявляє себе органічна потреба дитини у фізичному та емоційному контакті з матір'ю, порушення якого є причиною різних форм психічних розладів. Дитина - плід материнського тіла, і навіть відокремившись від нього, стаючи фізично все більш автономною, вона довго ще буде мати потребу в теплі цього тіла, в дотику матері, у її ласках. І все своє життя, вже ставши дорослою, буде потребувати її любові. (Коли мама виходить заміж за "чужого дядька", це часто сприймається як зазіхання стороннього на найважливіший у житті дитини зв'язок! Засудження його поведінки, дорікання в егоїзмі, прямий тиск, що примушує "прийняти" чужого дядька в батьки, - все це викличе тільки негативне до нього ставлення. Потрібен особливий такт, щоб дитина не відчула позбавлення життєво важливого тепла матері та її уваги.)
Подібний зв'язок у дитини буває і з батьком - у тому випадку, якщо з якихось причин він змушений замінити йому маму.
Але зазвичай батько сприймається інакше. Вже ставши дорослими, колишні хлопчики і дівчатка рідко можуть передати словами свої перші відчуття від того, що поруч є тато. Але перш за все - в нормі - це відчуття сили, рідної і близької, яка й огортає тебе, захищаючи, стає твоєю власною, дає відчуття своєї невразливості. Якщо мати - джерело життя й життєдайного тепла, то батько - джерело сили та притулок, перший старший друг, який ділиться з дитиною цією силою, силою в найбільш широкому сенсі цього слова. Діти довго не можуть відрізнити силу фізичну від психічної, але чудово відчувають останню і тягнуться до неї. І якщо немає батька, але є поруч будь-який чоловік, який став притулком і старшим другом, дитина не буде себе відчувати обділеною.
Старший чоловік для дитини, починаючи з раннього дитинства і майже до підліткового віку, необхідний для формування нормального почуття захищеності від усього, що містить загрозу: від темряви, від незрозумілого грому, від злої собаки, від "сорока розбійників", від "космічних гангстерів", від сусідського Петра, від" чужих "... "Мій тато (або" мій старший брат ", або" наш дядя Саша ") я-ак дасть! Він найсильніший!"
Ті з наших пацієнтів, які росли без батька і без старшого чоловіка, розповідають (різними словами і в різних виразах) про почуття, яке одні називали заздрістю, інші - тугою, треті - знедоленістю, а хтось ніяк не називав, а розповідав приблизно так:
- Коли Генка при зустрічі знову починав хвалитися: "А мені тато цукерок привіз і ще рушницю купить!" - я або розвертався і йшов геть, або ліз битися. Пам'ятаю, не любив бачити Генку поруч з його батьком. А пізніше не хотів заходити додому до тих, у кого є батько. А ось був у нас пастух дід Андрій, жив один на краю села. До нього я ходив часто, але тільки один, без дітей...
Багато хлопчиків, у кого не було близького старшого чоловіка чи батька, протягом підліткового періоду обростали гострими колючками, перебільшеною схильністю до самозахисту без необхідності в ній. Проявлялася хвороблива значимість захисту у всіх, хто не отримав цього захисту належною мірою в ранньому віці.
І підлітку батько теж потрібен як старший друг. Але вже не як притулок, а швидше як джерело самоповаги.
До цього часу наші уявлення про функції старшого чоловіка в житті підлітка неправильні, примітивні, вбогі: "Дати б ременя, так нікому..." Досі ми підмінюємо повагу страхом!
Страх в якійсь мірі може - до пори до часу - стримувати деякі спонукання. Але на страху нічого гарного не може вирости! Повага - ось єдиний благодатний ґрунт, необхідна умова позитивного впливу старшого на підлітка, провідник його сили. І цю повагу можна викликати, заслужити, але неможливо випросити, марно вимагати, ставити в обов'язок. Змусити поважати силою теж не можна. Насильством повага знищується. Ми ж хочемо, щоб наші діти мали нормальне почуття людської гідності. Отже, чоловік своїм становищем старшого зобов'язаний частіше заглядати в психологічне і моральне дзеркало: чи зможуть діти поважати його? Що візьмуть від нього? Чи захоче його син бути схожим на нього?
Діти, які чекають...
Ми іноді бачимо на екрані очі дітей, які чекають: чекають, що за ними хтось прийде і візьме до себе, чекають, що хтось їх покличе... Чекають не тільки діти з дитбудинку. Подивіться в обличчя дітей та молодших підлітків - у транспорті, в чергах, просто на вулиці. Є обличчя, які відразу виділяються цієї печаттю очікування. Ось воно тільки що жило самостійно, незалежно від вас, поглинене своїми клопотами. І раптом, відчувши ваш погляд, воно ніби прокидається, і з дна його очей виростає неусвідомлене їхнім господарем питання "... Ти? Це ти?"
Можливо, це питання спалахувало колись і у вашій душі. Можливо, і у вас до сих пір не відпущена туго натягнута струна очікування старшого друга, вчителя... Нехай недовгою була б зустріч, але вона життєво необхідна.
Але не піддавайтеся першим, нічим не забезпеченим поривам, ніколи не обіцяйте дітям те, чого не зможете дати! Важко в двох словах сказати про втрати, яких зазнає слабка дитяча душа, наткнувшись на наші безвідповідальні обіцянки, за якими нічого немає!
Ви поспішаєте у своїх справах, серед яких так багато місця займають книга, приятельські зустрічі, футбол, риболовля, кухоль пива... Ви проходите повз хлопця, який проводжає вас поглядом... Чужий? Яке має значення, чий він син! Чужих дітей не буває. Якщо він обернувся до вас - відповідайте йому дружньо, дайте йому хоча б те, що можете, що для вас нічого не варте: дружній привіт чи хоча б погляд! Натовп притиснув до вас у транспорті дитину - вбережіть її!
"Я сам", прагнення до автономії - це одне. "Ти мені потрібен, старший друг" - це інше. Воно рідко знаходить у молодшого словесне вираження, але це так! І між першим і другим немає суперечності. Друг не заважає, а допомагає цьому "я сам"...
І коли молодші відвертається та йдуть від нас, захищаючи свою автономію, бурхливо протестують проти всього, що виходить від нас, це значить, що ми пожинаємо плоди нашого бездумного до них ставлення і, можливо, нашої зради. Якщо найближчий старший не хоче навчити бути другом молодшого, не хоче зрозуміти його насущні психологічні потреби, він уже зраджує його...
Мені дуже заважає те, що я всього лишень жінка, вічно перевантажена чужими бідами. І все ж таки іноді я зупиняю підлітків. Від незнайомих у відповідь на моє "вітаю" можна почути й таке: "А ми вітаємося тільки зі знайомими!" І потім, гордо відвертаючись або ідучи: "А з незнайомими ми не вітаємося!" Але ці ж підлітки, почувши моє "здравствуйте" іншим разом, виявляють цікавість і не поспішають йти... З ними рідко хто говорить шанобливо і як з рівними... У них немає досвіду розмови про серйозні речі, але ж у них є свої міркування про різні сторони нашого життя! Іноді ці юнаки, що тиняються з під'їзду в під'їзд нагадують порожні кухлі, які чекають, коли їх наповнять. Деякі вже не вірять, що їх хтось покличе. Так якщо й покличуть - куди?
Чоловіки, йдіть до дітей - до своїх і чужих, до дітей будь-якого віку! Ви дуже потрібні їм!
Знала я одного вчителя-математика - Капітона Михайловича Балашова, який працював до глибокої старості. Десь вже наприкінці дев'ятого десятка років він залишив шкільні класи. Але взяв на себе роль дідуся в найближчому дитячому садку. Він готувався до кожної зустрічі, проводив репетиції, збираючись "розповідати казку", підбирав картинки до неї. Здавалося б, старий дід - кому такий потрібен? Потрібен!! Дітлахи дуже любили його і чекали: "А коли наш дідусь прийде?"
Діти - малі й великі - чекають на вас, навіть не знаючи про це. Чекають і ті, у кого є рідні батьки. Важко сказати, хто більше знедолений: ті, хто свого батька ніколи не знав, чи ті діти, які пройшли через огиду, презирство і ненависть до рідного батька...
Як треба, щоб хтось з вас, чоловіки, прийшов на допомогу такому. Таким... Може, один з них десь поблизу. Станьте хоч на деякий час поруч з ним. Нехай ви залишитеся спогадом, але увійдіть в нього світлою силою, інакше він може не відбутися як людина...
лист до редактора
версія для друку
