Феномен постаті Григорія Сковороди - у дивовижному гармонійному поєднанні тілесної й духовної краси. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Сковорода навчав що в природі- краса, гармонія, а в суспільстві- несправедливість, і щоб змінити світ, треба кожному змінити себе самого. З цією думкою тісно пов'язана його ідея "сродної праці": пізнавай себе, а пізнавши- удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи- це веління Бога в людині. Пізнання природи- це пізнання Бога.

Від Харкова до Пан-Іванівки (колишня назва Сковородинівки) їхати якусь годину. Спочатку по розбитому Сумському шосе, кожну ямку якого згадує недобрим словом наш водій, потім, перед самісіньким селом, дорога починає вирівнюватися. За ці добрі дороги та заасфальтовані сільські вулички селяни дякують філософові. До шістдесятих років Пан-Іванівка була неасфальтованою глухоманню. Потім хтось згадав, що тут поховано українського генія, ювілей якого от-от. Словом, щоб не осоромитися перед канадцями, котрі збиралися сюди в гості, влада заасфальтувала дороги й перекрила шифером солом'яні дахи.

- Спасибі Гриші за дороги і криші, - ще й сьогодні дякують селяни.

Нині вони сподіваються на відродження села. Адже наявність в ньому національного музею - це підняття не тільки Сковородинівки, а й області на ще одну культурну сходинку. Місця з липовими алеями, двома ставками і панським будиночком і справді божественні. Однак національний статус передбачає також наявність відповідної інфраструктури: пристойного готелю, культурних закладів... Як не як Сковородинівка тепер потрапляє не лише до обласних туристичних маршрутів, а й до всеукраїнських. Уже й сьогодні тут не бракує закордонних гостей. А згодом?.. Утім, хто він такий, філософ і поет Сковорода, що йому стільки честі?

Це нікчеми нікому не потрібні, а таких людей як Григорій Савич Сковорода кожен хоче записати у свій реєстр. Росіяни у теперішніх енциклопедіях і досить пристойних виданнях, присвячених Григорію Савичу, зазначають "русский философ". Логіка: такої держави як Україна тоді ще не було, писав він латинню, грецькою та російською мовами. Українці ж кажуть, що вони мають набагато більше підстав вважати його своїм.

Бо народився Григорій Савич не де-небудь, а в полтавському селі Чорнухи 3 грудня 1722 року, на тому місці, де знаходиться нині вкрита очеретом хата-музей. У ній і мешкали малоземельні козаки Сковороди.

Запитаєте, що такого в Сковороді було козацького? Відчуття свободи і власної внутрішньої незалежності! Для козаків свобода була абсолютною цінністю. Згадайте хоча б козацького ватажка Максима Кривоноса.

- Ненавиджу пана, бо він пан, ненавиджу холопа, бо він холоп, - любив повторювати цей сподвижник Хмельницького.

- А що ж ти любиш? - запитували його.

- Свободу...

На відміну від шотландця за національністю Максима Кривоноса Григорій поціновував свободу без ненависті. Заради неї він відмовився від затишного помешкання, матеріального благополуччя. Навіть втік з під вінця, перед тим запропонувавши руку і серце Олені - доньці відставного майора. Він знехтував навіть духовним званням, пропонованим йому неодноразово, місцем у Троїце-Сергіївській лаврі. Задля мандрів і пізнання себе.

Коли цариця Катерина ІІ, дізнавшись про дивакуватого філософа, послала Потьомкіна запросити Сковороду до палацу, фаворит цариці повернувся ні з чим. Він таки зустрів Сковороду, котрий сидів край дороги та грав на флейті. Поряд паслася вівця. Дізнавшись у чому річ, Григорій Савич сказав: "Мені сопілка і вівця дорожча царського вінця". Хто сьогодні може так відповісти сильним світу цього? Присмак свободи й у епітафії, котру він заповів написати на могильному камені: "Світ ловив мене, але не впіймав".

Так що Сковорода, хоча й ідентифікував себе просто як людина, був козацької національності. Як картинний Мамай, для якого шабля, люлька та бандура були понад усе. Для мандрівного філософа - костур, флейта і Біблія.

Про свою національність Григорій Савич говорив так: "Моя мати - Малоросія, а рідна тітка - Україна". Малоросією тоді називали Наддніпрянщину й Полтавщину, де народився філософ, Україною - теперішню Слобожанщину.

У Пан-Іванівці він і помер. У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. "Що це ви робите, Григорію?"- запитали здивовано друзі. "Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час". Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки. Кажуть, що ми не обираємо, де нам народитися, а от щоб померти - кожен має для цього рідну землю. То яка, скажіть, національність у Сковороди?

У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії, де майбутній український просвітитель здобув глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька. Крім цього він оволодів й маловідомою тоді у православному середовищі давньоєврейською мовою, яку вивчив для поглибленого розуміння Біблії. До того ж юнак мав неабиякі музичні здібності, чудовий голос і слух. Тож у 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.

Після закінчення Григорієм Академії, тодішній митрополит Київський Щербацький схиляв молодого філософа прийняти постриг. Справа в тому, що чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкривало перед юнаком шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра.

"Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв?- відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі". На це Григорій Савич саркастично сказав: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає".

Потребуючи більшої освіти, з 1745 по 1750 рік Григорій Сковорода навчався за кордоном - в Будапешті, Відні, Венеції, Флоренції, Німеччині і, можливо, у Римі, де знайомиться з тамтешньою культурою, передовими філософськими ідеями та літературними течіями. Втім, це теж його не вдовольнило.

Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной"), Григорій Сковорода читає поетику в Переяславському колегіумі. Проте підготовлений ним курс місцевий єпископ заборонив. Тож він повертається до Києва.

До цих років життя українського мислителя належить велика частина поетичної збірки "Сад божественних пісень", де відображена духовна драма людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості і фальші.

З 1759 по 1769 роки Григорій Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Єзоповы", "Начальную дверь ко христианскому добронравию", великі філософські твори - "Наркисс. Разглагол о том: узнай себе" і "Симфония, нареченная книга Асхань о познании самого себе". В усіх цих творах автор витлумачує основну для його філософії ідею - про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, нижчого в людині.

Постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). Остаточно звільнений з посади у 1769 році, він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання. У тому ж таки році він пише збірку повчальних мініатюр "Басни Харковские".

Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Понад чверть століття мандрував він містами і селами Лівобережної України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан. Не вживав м'яса та риби. Спав не більше чотирьох годин на добу, а вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки. Був завжди веселий, бадьорий, стриманий, всім задоволений, охочий до слова, шанобливий до будь-якого стану людей. Відвідував хворих, утішав сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, був побожним без марновірства. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія і флейта з мундштуком зі слонової кістки.

Дорогою філософ вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в кого-небудь із близьких йому осіб. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру.

З народом він був простий і скромний, але стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе і показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у театрі життя роль мандрівника, дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, в які він потрапляв.

На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ завжди відмовляв. Однак праці Григорія Сковороди, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук в руки і дбайливо переписувалися. Збирати й публікувати їх почали в середині XX століття.

У 1769-1774 роках, крім уже згаданих "Басен Харьковских", він створює філософські твори "Беседа, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Диалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор, называемый Алфавит, или Буквар мира".

Новий етап творчості Сковороди відкриває філософський трактат "Израилский Змий" (1775-1776), у якому найповніше розкрите його вчення про третій, символічний світ.

Протягом 80-х років XVIII століття з'являються "Жена Лота", "Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим". При цьому мандрівний філософ створює останню, помітно розширену, редакцію поетичної збірки "Сад божественних пісень" і вже в 1791 році завершує свій останній великий філософський твір "Діалог. Имя ему Потоп Змиин", що поєднує форми трактату, діалогу, притчі та вірша.

Помер великий просвітитель 9 листопада 1794 року. Його смерті передував складений ним же заповіт, в якому провидець прохав поховати себе на підвищенні біля гаю. На могилі заповів викарбувати: "Світ ловив мене та не впіймав".

Кажуть, якби Сковорода не був українцем, то він став би філософом планетарної величини. Адже важко пробиватися на світові вершини в імперії, коли ти не представник титульної нації.

Справді, жити у часи Петра І, котрий вороже ставився до України, пошановувачки малоросійських пісень, але безалаберної Єлизавети та Катерини ІІ, яка зруйнувала Січ, - не проста доля. І все ж він зумів отримати блискучу освіту в Києво-Могилянській академії, опанувавши основні європейські мови, латинь і грецьку.

До речі, булгаківського Майстра, котрий володіє багатьма мовами, безсумнівно списано зі Сковороди. Невипадково діє він у тривимірному світі - земному, біблійному та космічному, ідеї якого закладено в філософському творі Сковороди "Потоп зміїн".

Чи для таких героїв з їхнім серцецентризмом було XVІІІ століття - пронизане буржуазним прагматизмом та духом французьких революцій, котрі породили песимістичну філософію Вольтера й "Сто днів Содому" Маркіза де Сада?

А, можливо, його час не настав? Бо й справді, пророчі думки Сковороди про те, що життя може бути не лише на Землі - це вже сьогоднішня філософія.

"Містер Сковорода" - назвав його у своїй п'єсі Іван Драч за європейську освіченість та екстравагантність у побуті. По-сучасному зазвучали і слова Григорія Савича, процитовані людиною століття - папою Іоаном-Павлом ІІ: "Усе мине, але не Бог, не любов".