Синдром дефіциту уваги й гіперактивності - певна картина фізичного й психологічного розвитку дитини, за якої спостерігаються дефіцит уваги, імпульсивність, підвищена рухова активність і збудливість. Така дитина прагне встигнути всі й відразу, однак ця квапливість непродуктивна, не встигаючи толком ознайомитися з одним предметом або заняттям, дитина вже зацікавлюється іншою річчю або родом діяльності, кидаючи початі справи.

Існує думка, що дитяча гіперактивність - це хвороба. Доктори й педагоги застосовують до таких дітей особливі санкції в школі й намагаються лікувати особливості їхнього характеру медикаментами.

Метью Сміт (Matthew Smith), аспірант Центру медичної історії при Університеті Ексетера (University of Exeter), Едмонтон, Великобританія, вважає, що проблема гіперактивності сучасних дітей як патологічного стану останнім часом активізувалася. Але в багатьох батьків, педагогів і самих дітей складається неправильне розуміння явища як такого.

Сьогодні гіперактивність ставиться як діагноз дитячого психічного розладу, пояснює Сміт. Таких дітей беруть на спостереження в невропатолога, і багато хто з них отримує для лікування сильнодіючі ліки. До 1950-х років лікарі такому стану дитячої психіки не надавали ніякого значення, а в 1957 році він був описаний як захворювання. У своїй доповіді на конгресі гуманітарних і суспільних наук, що проходив в Університеті Оттави, Канада, Сміт, заперечуючи сучасний підхід, заявив, що явище гіперактивності сьогодні - це нормальна поведінкова реакція наступного покоління.

Медики вважають, що гіперактивність є ознакою адаптації до нового сучасного ритму. Приміром, такі яскраві історичні фігури, як Моцарт або Ейнштейн, мали всі ознаки гіперактивності. Сміт стверджує, що гіперактивність сьогодні асимільована із соціальними, культурними, політичними й економічними змінами останніх п'ятдесятьох років.

"Коли історія даної особливості поведінки сягає корінням за 1957 рік, це залишає поза увагою всі соціальні фактори на той момент", - додав він.

Батьки й дитячі фахівці розглядали гіперактивність як хворобу, залежно від контексту й описів, які виникли наприкінці 1950-х років у США, коли йшли зміни в їхній системі освіти. Дійсно, коли дитина грає у футбол або з ентузіазмом займається іншими активними видами спорту (що теж є проявом гіперактивності), батьки й лікарі не бачать більших проблем у поведінці. А коли гіперактивність втручається в процес навчання, дітей намагаються лікувати.

Маленьким пацієнтам і їхнім батькам необхідно зрозуміти, що темперамент і життєвий ритм дитини, які описуються в медичній карті як діагноз, не мають справжньої патології. Щире розуміння питання дасть можливість дорослим озброїтися знаннями як інструментом, щоб спростувати соціально негативні уявлення. Це допоможе не тільки зберегти гармонічні й щирі стосунки з дитиною, але й уникнути безглуздого прийому серйозних препаратів, які суттєво впливають на поведінкові навички, що формуються в дитинстві.

Шкода, що пан Сміт нічого не сказав про те, що серйозні дози медпрепаратів, котрі зазвичай дають гіперактивним дітям, мають суттєву побічну дію, і не лише приносять серйозні прибутки фармацевтичним компаніям, а й завдають серйозної шкоди молодому поколінню на рівні цілої країни. Є підозра, що такі "відкриття" нас чекатимуть у найближчому майбутньому. І те, наскільки близьким є це майбутнє, залежить як від совісті медиків-науковців, так і від їхнього вміння йти проти існуючої "громадської думки".

Те, що гіперактивні діти погано вчаться - це навіть не міф, це просто неправда. Таким дітям для кращого засвоєння навчального матеріалу потрібно бути активними під час уроків. При цьому створюється враження, що їхній мозок працює тільки тоді, коли рухається тіло. Вони найбільше люблять навчальні заняття, під час яких можна що-небудь робити руками, проводити наочні досвіди й експерименти, будувати моделі, а в математику, приміром, рахувати на рахівниці. Під час запам'ятовування інформації вони зазвичай торкаються руками або пересувають які-небудь предмети, і не треба їм у цьому заважати.

Як показують останні дослідження, гіперактивні діти мають, як правило, більш високий рівень інтелекту, ніж інші діти. І дуже часто виявляється, що дитина, нездатна просидіти з підручником у руках більше, ніж 10 хвилин, за цей короткий час встигає запам'ятати напам'ять цілу поему.

Ці діти мають також рідкісну здатність висловлювати свої почуття й контролювати себе за допомогою руху. Найчастіше вони стають обдарованими акторами, танцюристами або спортсменами. Вважається, що гіперактивність спостерігалася в безлічі відомих людей минулих років, включаючи Моцарта, Олександра Македонського, Авраама Лінкольна, Бернарда Шоу, Олександра Пушкіна, Достоєвського, Ньютона, Томаса Едісона, Альберта Ейнштейна, Пабло Пікассо й Сальвадора Далі. Список успішних людей можна продовжити й аж до сьогоднішнього дня: це, наприклад, Генрі Форд, Уолт Дісней і Девід Нілман, засновник компанії "JetBlue Airways".

Як би не намагалися нас переконати медики, від гіперактивності таки не лікуються. Навіть якщо ліки пригальмують особистість до вкрай згальмованого і неактивного стану, хоч якісь крихти "характеру Петрика П'яточкіна" таки залишаться. Психологи - на відміну від медиків - вважають такі особливості ознакою однієї з 9 акцентуацій особистості. Так і кажуть: "коли діагноз ставити ще не можна (і кликати психіатра ще зарано), а особливості характеру вже є, час говорити про "акцентуації особистості". Отже, пропоную вам опис "гіперактивної" особистості з тесту на акцентуації характеру у виконанні психолога Миколи Козлова.

• Доти, поки така дитина в них не з'явиться.

• Чесно зізнаюся, я не знаю, що можуть робити першокласники в казино, але вони бовталися там три години.

• у тому числі й будь-які погані звички, завжди готові допомогти вчителю,

• хоча й рідко доводять справу до кінця, легко записуються в спортивні секції, шкільний театр і технічні кружки (всі відразу), завжди беруться відразу за всі й щиро дивуються, коли до потрібного часу обіцяне ними виявляється невиконаним. Вони щедрі часто ще більше, ніж багаті, тому не завжди можуть повернути борги й цілком можуть подарувати вам - чуже.

• Від душі, тому що живуть у світі, сповненому достатку.

Ще раз нагадаю: це один із дев'яти поширених типів акцентуації особистості, і нічого поганого (як і патологічного) в цьому немає. Ознайомитися з рештою акцентуацій (як і пройти тест) можна тут: http://nkozlov.ru/books/s220/d1299/?resultpage=1

Заразом, там само - у психологів - можна дізнатися, і що робити, якщо у вашій сім'ї з'явилася саме така дитина. Там можна дізнатися навіть більше: що робити, якщо такі риси спостерігаються не тільки у дитини, а й у вашого партнера, чи й у вас самих:)