В таку ситуацію, напевне, хоч раз, та потрапляв кожен. Йдеться про серію сюжетів, котрі лишаються незмінними з часів Сенеки і Сократа, якщо не раніше: коли хтось біля тебе "стає на слизьке" - обманює, лукавить, а й чи просто користає з чиєїсь слабкості. Сюжети відомі здавна, однак єдиного "рецепту" як чинити в такій халепі, людство все ніяк не може напрацювати... Ба більше, я навіть знаю один випадок, коли в таку халепу, дружно карбуючи крок, закермувала ціла країна. Втім, підозрюю, ви теж цю країну знаєте. І коріння цієї халепи - десь так в ранній юності кожного окремо взятого громадянина.
Зазвичай такі рецепти виробляє кожен якщо не в дитинстві, то в юності, і далі вони навряд чи змінюються. Здається, все просто: якщо хтось чинить неправильно - зроби зауваження, якщо чинить дуже неправильно - йди в поліцію. Якщо на слизькому опиняється хтось чужий, такий варіант спрацьовує. У США, щоправда, він спрацьовує набагато частіше, ніж в Україні - вочевидь, далися взнаки уроки демократії: якщо хтось робить "підлянку" сусідові, цілком може бути, що на місці сусіда рано чи пізно опинишся ти сам. Тому набагато краще попередити нову "підлянку", аніж сидіти і мовчки спостерігати.
З собою на слизькому місці, мабуть, найлегше: в кожного стопудово мають бути хоч якісь крихти совісті й інстинкт самозбереження. От ці двоє, совість вкупі зі згаданим інстинктом - ну і ще хіба родичі чи друзі, котрим не байдуже - і визначають остаточно, чи лишаєтеся ви на слизькому, а чи сходите з тих манівців на більш надійний ґрунт.
Набагато важче, коли на слизькому опиняється хтось із твоїх друзів. "Здати" друга, навіть якщо він оступився, для багатьох - річ неприйнятна. І це, загалом, не так вже й погано. А от змовчати, коли друг робить "підлянку" - зовсім інше діло. І не йдеться навіть про глобальну підлість - згадайте, чи часто траплялося, коли ваш друг за очі обмовляв когось останніми словами, зате потім радісно посміхався і тиснув руку цій людині? І що було далі - ви змовчали, чи сказали своє "фе"?
Чи може хоча б подумали, що обмовляти позаочі, а потім в очі мило посміхатися - далеко не найкраща з тих речей, на які люди витрачають своє життя?
Втім, існував ще й третій варіант - спробувати власним прикладом показати, що людей позаочі обмовляти шкідливо. Тобто, хоча б стулити писок, або перевести розмову на іншу тему. От тільки не факт, що цей варіант спрацював би.
Сказати "фе" в таких випадках заважають кілька речей. По-перше, не завжди є гарантія, що тебе зрозуміють правильно. По-друге, нема гарантії, що тебе не піднімуть на сміх. І по-третє, нема гарантії, що тебе у відповідь не тицьнуть носом у якийсь твій "грішок". Бо, як казав класик, "а судді - хто?"
Можу втішити: якщо ви підло вкрадете у когось останню надію (саме вкрадете, тобто не відкриєте людині очевидну відсутність підстав для надії, а будете заперечувати цю надію всіма чотирма, чудесно знаючи, що вона є, і що шанси - більш, ніж стовідсоткові), це всеодно буде гріх, навіть якщо вам на то вкаже останній злодій.
Ну і, загалом, решта "підлянок" теж лишаються підлянками, незалежно від того, хто саме робить за них зауваження. Тому аргумент із серії "і ці люди забороняють мені длушпатися в носі" тут не підходить. Якщо ви виправдовуєте своє мовчання тим, що не маєте морального права на бурчання, подумайте ще раз.
Колись, років так 150 тому священики в таких випадках радили "зроби відступнику одне зауваження, потім друге, а потім відійди від нього, бо станеш таким, як і він". Загалом, не найгірша порада, однак...
Однак у випадку дружби далеко не все так просто. Адже люди не поділяються на "стовідсотково поганих" і "стовідсотково хороших". І навіть якщо ти знаєш, що, для прикладу, твій друг тихенько "потягнув" те, що погано лежало, а подруга міняє коханців, як рукавички, вони всеодно лишаються твоїми друзями. І читати їм "моралі" рот відкривається далеко не завжди...
Та й зразків такої "поведінки" майже немає. Хоча зразків дружби "хорошого з поганим" в літературі й кіно досить багато, однак здебільшого закінчується це все діло тим, що хороший таки стає поганим, і вся моралізація йде коту під хвіст.
На рівні кожної окремої людини таке мовчання в моменти, коли людина вибирає (або й щойно вибрала), йти далі по-слизькому, чи таки повернутися "на путь істинний", може пройти непомітно. "Дрібні грішки" у виконанні загалом симпатичної людини і взагалі можуть сприйматися як така собі мила деталь, доповнення до загальної чарівності.
На державному рівні ситуація набагато гірша. Пригадую, якось старі "рухівці" ділилися зі мною розчаруванням з приводу першого президента незалежної України. Вони бачили, що пан Кравчук, м'яко кажучи, кудись не туди хилить країну. Однак критикувати його, а тим паче, критикувати вголос не наважувалися. "Адже він був НАШ президент, один із нас, як ми могли його критикувати?" - скаржилися рухівці... Результат? Хто був в Україні у 1994 - 1996 роках, той знає, що більш розвалену країну і більш бідний народ знайти було важко. І причиною того був не тільки розвал Союзу, а й підвищені хапальні рефлекси окремих громадян, котрих мало би зупинити керівництво країни. Мало би - але не зупинило. І не останньою чергою через те, що серед тих "хапальників" були і друзі, і родичі вже згаданого керівництва...
Але родичі - то взагалі окрема тема.
Думаю, що кожен, хто прожив в СРСР хоча б кілька років, знає, хто такий Павлик Морозов, і в чому полягав його подвиг. Для тих, хто з цією історією не знайомий, коротко нагадаю. Радянські легенди розповідають про піонера, котрий у суді дав свідчення на свого батька. Останнього суд посадив до в'язниці, за різними версіями, чи то на 5, чи то на 10 років. Після цього Павлик "здав" ще своїх дядьків, і закінчилося то все тим, що рідний дід вбив і Павлика, і його малого брата "за доноси".
Історія доволі туманна, і що там було насправді, з'ясувати тяжко. Однак радянська система подвиг "розкрутила" і всіляко заохочувала "стукання" на родичів. Частина громадян таки цим ділом і займалася, ще частина тихенько критикувала героя на кухні і, про всяк випадок, гарячково пояснювала дітям, що такого робити не можна. Бо хто їх, тих дітей, знає...
Справді, коли на слизьке потрапляє хтось із родичів, а ще й тоді, коли сім'я дружна, то в халепі опиняється все сімейство. І, здебільшого, дуже мало в якій сім'ї знаходяться моральні авторитети, здатні переконливо (!) нагадати "заблукалій вівці", що є речі, котрі робити не можна. В кожній сім'ї є свої "скелети в шафі", однак у більшості випадків про них просто мовчать. Ще частіше все сімейство хором "покриває" родича, а у випадку, якщо афера масштабна - то може й долучитися до діла всією родиною.
І, що цікаво, сімейний бізнес в такому випадку виявляється досить успішним. І зовні такі сімейства часто виглядають щасливими, дружними і міцними. Ну а якщо хто випадково нариє в шафі пару скелетів - ну то що ж...
Звичайно, така поведінка зовні виглядає як турбота родини про свою "заблукалу вівцю". Однак це тільки на перший погляд. Насправді будь-яка підлянка рано чи пізно вилазить людині боком. Якщо це не виявляється на зовнішньому рівні (на роботі чи в особистому житті), то постійне гризіння совісті заважатиме спати і переходить у всілякі психосоматичні болячки. Совість - вона таки досить хижий звір, і може запросто "сточити" здоров'я навіть за невеличкі грішки. Масштаби проблеми в Україні, до речі, можна уявити: за словами львівських психіатрів, понад 80% українських хворих (маються на увазі звичайні хворі, а не пацієнти згаданих психіатрів) насправді потерпають від психосоматичних хвороб. І тому їм доцільніше було б йти зі своїми виразками, бронхітами та іншими речами до психолога чи священика, а не до лікарні. Є підозра, що у тій психосоматиці винна таки совість...
Скажу більше: останнім часом вчені чим раз наполегливіше нагадують про вплив думок людини на її гени, тобто, на те, що вони передадуть своїм дітям і внукам. Таким чином, біблійські погрози про спокутування гріхів до сьомого коліна зовсім не видаються метафорою...
Отже, повертаємося до того, з чого почали - насправді "німе покривання" з боку родини зовсім не є ознакою родинної любові. Набагато частіше це просто небажання морочити собі голову з вихованням "вівці", а ще частіше - небажанням ставати цій "вівці" ворогом. Бо людину, яка займається вихованням, доволі часто сприймають саме так. Вловити цей нюанс і пояснити людині, що ти її любиш, але, разом з тим, не схвалюєш її вчинків, дуже і дуже важко. Як правило, ті, кому це вдається, стають чудовими педагогами. А те, що чудових педагогів у світі не так вже й багато, помітно неозброєним оком. Особливо неозброєним, скажімо так.
Втім, більшість сучасник психологів у випадку, якщо людина прийде до них "висповідатися" теж жодного кривого слова їй не скажуть. З найкращою метою - "щоб не нав'язувати людині своїх цінностей". І не змушувати її зробити свій вибір під тиском інших. Тобто, щоб не брати на себе відповідальність за чужу долю. І, як каже психолог Микола Козлов, цим психологи просто показують, що їхні клієнти для них "душевно чужі люди".
"Розмови про переваги "власного вибору" ведуться тільки до того часу, поки хтось зі власного вибору не наступив вам на ногу. А якщо хтось за власним вибором почне робити це регулярно й із застосуванням засобів механізації, я подивлюся, який танець ви станцюєте...
Як мені здається, у справді моральної людини ніякого вибору немає. У неї є, можуть і повинні бути тільки міркування - яким шляхом точніше реалізувати той вибір, який вона зробила уже давно. Вона відсуне від себе не тільки Зле, вона відсуне й Боягузливе. І не дозволить собі Слабке. І заборонить собі просто Цікаве. Зітхнувши, попрощається із Найцікавішим. И навіть невимовно Гарне залишиться поза її шляхом, якщо раптом це Гарне не збіжиться з обраною дорогою - з дорогою Добра".
М. Козлов, "Справжня правда"
Однак Козлова українські чиновники явно не читали, що й дозволило їм "на широкому екрані" продемонструвати країні, чим закінчується сімейна "кругова порука". Може б це й не було так помітно, аби до найближчих родичів не почали зараховувати кумів... А куми - то такі люди, з якими іноді сваряться, і котрі в пориві гніву можуть багато чого цікавого нарозповідати. В результаті Україна, якою останні 4 роки у багатьох напрямках керували куми й кумасі першої особи держави, встигла подивитися в новинах чудовий серіал з назвою "кумізм". І кілька років тому від найменшого до найстарішого громадяни знали, хто така кума Оксана із міністерства культури, і хто такий кум Жванія. Останнім часом екс-помічник українського президента, Віктор Балога, спробував прокрутити для громадян цей серіал по новому колу і знов звинуватив Ющенка в жахливому кумізмі. Однак наразі ця спроба успіху не зазнала...
Втім, мовчазне потурання чужим слабкостям на роботі дає ще більш помітні - і більш плачевні наслідки. Зокрема, "кругова порука" серед банківських працівників і дала як наслідок світову фінансову кризу... І, що цікаво, це не змусило банкірів відмовитися від кругової поруки. Звільненим директорам банків наостанок виплачують такі гроші, яких би цілком вистачило на те, аби вивести з кризи Зімбабве. Але про це, як і про те, що ж, все ж таки, робити зі слизькими місцями - трошки згодом. (Далі буде)
лист до редактора
версія для друку
