Всім привіт! Сьогодні у нас в гостях відомий рок-музикант, автор книжки "Курс виживання для підлітків" Ді Снайдер!

- Мені незнайома депресія? Та ти знущаєшся! Під час свого підліткового життя я, напевно, був чемпіоном світу з депресії. У пригніченому стані я проводив мало не все своє дозвілля - через стосунки з батьками, через, те, що хлопці у школі не хотіли товаришувати зі мною, через власну зовнішність і поведінку - і мені здавалося, що так і має бути.

Трохи науки. Депресія - це першу чергу реакція на втрату. Будь - яку, втрата друга, сварка з коханою дівчиною...

- Тут вся річ у тому, що ти досягнув мети, яку собі надумав. Тому швидко вигадуй собі нову мету у житті. Коли ти зосереджений на якійсь речі, яку дуже хочеш, то всі негаразди відпадуть самі, тому, що ти цілеспрямований. Борися. Проблема в тому що підлітки у стані депресії найчастіше приховують свої почуття. Дехто намагається заповнити порожнечу пивом, наркотиками чи агресивною поведінкою до всього світу. Та це зовсім не вихід з депресії далі буде гірше.

- Якщо тобі погано ти мусиш з кимось поговорити - ідеально, якщо ти можеш поговорити з батьками. Я цього ніколи не міг. Не міг поговорити з друзями: боявся, що вони мене визнають придурком. Тож і тримав усі свої сумні думки при собі, а це шкідливо для здоров'я. Подумай з ким тобі зручно, затишно - не обов'язково це дорослий і відкрийся цій людині. Бо хоча під час депресії ти і почуваєшся цілком самотнім, нікому не потрібним, насправді, ти можеш одержати допомогу: від батьків, друзів, подруг.

Оскільки я не міг ні з ким поговорити про свої гнітючі почуття, я знайшов порятунок у музиці. Я повертався зі школи, зачинявся в кімнаті, вмикав магнітофон, ставав перед дзеркалом - і зображав ніби граю на гітарі. Я займався цим годинами і напруження зникало. У піснях я знаходив ті відповіді, як не міг отримати від батьків та вчителів.

Також можна займатися спортом. Фізичні вправи відволікають, роблять сильним не тільки твоє тіло, а й дух. А отже, лежачи на дивані і скиглячи проблему не вирішити. І чим більше ти перебуватимеш у депресії, тим звичнішим для тебе ставатиме цей стан. Згодом ти навчишся жаліти свою депресію... Не смій цього робити! Спробуй витягнути себе за волосся, як робив це барон Мюнхаузен.

Якщо тобі нікуди подітися від проблем, то тікати з дому як спосіб їхнього вирішення - ніяке не вирішення і не вихід. Щороку близько 150 тисяч наших підлітків тікають з дому, і ніхто більше про них не чує, а по телебаченню та у Метро показують про зникнувших без вісти. Візьми до уваги - життя на вулиці - це не життя!

- Ні, просто тепер я знаю статистику, а колись... Ми з моїм найкращим другом частенько ділилися враженнями щодо батьків тиранів. Генеральний план був такий: вночі залазимо до універмагу, беремо все похідне спорядження, якимось чином дістаємося Каліфорнії і живемо на березі океану. Я радий, що ми так на це і не наважилися! Тільки з роками розумієш, як це було безглуздо, але тоді я не бачив іншого виходу.

Пам'ятай , якими б не були жахливими домашні проблеми, є значно кращі, ніж втеча з дому, шляхи їх вирішення. І найголовніше: просто втекти з дому - це означає втекти в нікуди, звідти повертаються далеко не всі. А тобі ще жити й жити!..

Якби у мене в дитинстві були гроші, то я б неодмінно звертався по допомогу до консультантів. Мати можливість поговорити про самого себе з професіоналом, розкласти всі проблеми по поличкам та знайти шляхи їх вирішення. Це того варте. Зараз у США та Європі - це звична практика, але у часи мого дитинства, я соромився, що мене будуть приймати за психа. Візьми, будь ласка, до уваги: якщо ти шукаєш потрібної допомоги у лікаря, це не означає, що ти псих, тобі нічого соромитися, зараз це глобальна проблема, і якщо ти будеш хотіти собі допомогти, кому від цього буде погано?!

Борися - ти обов'язково переможеш, тому що життя прекрасне і дійсно варто жити, навіщо витрачати час дарма. Знайди собі мету життя, займись якимось хобі, спробуй допомагати людям і вір в себе у тебе велике майбутнє.

«Це ж кращі роки твого життя!» Як часто ти чув ці слова (при цьому батьківський палець грізно розгойдувався в тебе перед носом), особливо часто ти чув їх, коли був у цілковитій депресії. «І це кращі? - думав ти. - Виходить, стане ще гірше?»

Чи знаєш ти стару приказку «Молодість не вічна!»? Вона дуже справедлива. Хіба не вражає, що підлітки тремтять від нетерпіння скоріше стати дорослими, дорослі посміхаються, зачувши шкільний дзвінок, і з легкою заздрістю згадують безтурботні дні своєї юності. І чим старшими вони стають, тим щасливіші їхні спогади: часи безтурботності в порівнянні з їхніми «дорослими», «справжніми» проблемами.

«О так, - кажуть вони, зітхаючи, - то були старі добрі деньочки».

Але тільки не для мене. З роками життя ставало все кращим й кращим, і якщо я оглядаюся назад, то тільки для того, щоб зробити з минулого висновки: занадто пильний погляд у минуле заважає рухатися вперед. Я виріс у самому серці «країни сабербіі»: квартал Болдуін, на Лонг Айленді, за півгодини їзди від Нью-Йорка. Тоді я був не Ді, а Деніелом Снайдером, високим, дуже чутливим хлопчиком, часто пускав сльозу, а приводів для сліз, і цілком серйозних, було досить. Дома я не ладнав з батьками. (Батьки про це не знали). У школі я був ізгоєм. Мені не подобалося ні те, як я виглядаю, ні те, як я поводжуся. Часом я жахливо страждав від самотності.

Знаєте, що підтримувало мої життєві цінності? Чергова серія «Автостради зірок», що йшла по п'ятницях. Так так, піком мого тодішнього життя було щотижневе годинне телешоу. Друзів у мене було небагато, а дівчаток взагалі не було, так що по суботах і неділях я тинявся по будинку, а з понеділка починав рахувати дні, що залишилися до «Автостради зірок». Погано, так? Потім стало ще гірше: телестудія припинила це шоу.

От які в мене здебільшого спогади - сумні, і якими б банальними не були ті події, вони врізалися в пам'ять, і здається, що це відбувалося вчора: я пам'ятаю кожну хвилину, кожну дрібну деталь. Напевно, справа в тому, що те, що траплялося з тобою, коли ти був підлітком, впливає на все подальше життя. Саме тоді формуються твої погляди, твої прагнення й цінності.

А одну історію я пам'ятаю найкраще.

Чудовий весняний день, урок фізкультури, ми граємо на майданчику в софтбол (варіант бейсболу). Природно, коли я замахнувся битою, і ближні й далекі гравці рвонули до своїх місць, пролунали крики: «Давай, давай, пітчер, тримай цього недоумка! Мазило! Мазило!» Між іншим, незважаючи на репутацію хиляка, я досить непогано грав, і от - бамс! - заліпив м'яч прямо в зовнішнє поле. Це був удар що треба! Я несуся вперед, щосили працюючи колінами й ліктями, і отут цей гад Фред - що він тільки не робив, щоб отруїти мені життя, - виставляє ногу. Як я летів! І як приземлився! Як лайнер при аварійній посадці. Звичайно, усі іржуть як скажені.

Я був знищений повністю. Я встав червоний, як рак, і заприсяг, що більше ніколи, ніколи в житті не дозволю над собою сміятися. Через багато років, уже коли я співав з «Твістед сістер», якщо хто-небудь у залі реготав або викрикував образи, я припиняв концерт і викликав того типа на сцену: «Над чим смієшся, ти, дурень? Ти що, думаєш, краще проспіваєш? Може вийдеш на сцену, спробуєш?» Іноді я навіть зістрибував у зал, щоб знайти того типа. Тепер я розумію, що це спопеляюче бажання довести, заслужити повагу проросло з того випадку на спортмайданчику.

Повинно було пройти понад десять років, щоб ця історія стала для мене смішною, але вона таки стала. Коли «Твістед сістер» вже мала міжнародну популярність, місцева газета, яку я розносив хлопчиськом, помістила мій портрет на обкладинці недільного додатку: звичайна нісенітниця типу «наш знаменитий земляк» і все таке інше.

Репортер відшукав сліди Фреда-штовхача - він усе ще жив у нашому містечку (не сумніваюся, він вдосконалив свої здатності й тепер успішно спихає під поїзд маленьких старих леді) - і запитав його про той випадок, при спогаді про який в мене дотепер волосся сторчма встає.

Дивовижно, але Фред про це нічого не пам'ятав. Думаю, що для нього то було природною мускульною реакцією: як тільки хтось біг до третьої бази, нога Фреда автоматично вилітала вперед. Звичайно, він і не пам'ятав, що поставив мені підніжку - він же ставив підніжки всій школі!

З мене, здавалося, - знущалися всі, кому не лінь, поки я не вирішив, що більше нікому не дозволю з мене знущатися; пасивне відчуження перетворилося у відчуження войовниче. У цьому теж не було нічого гарного, тому що я став дуже твердим і холодним, увесь час шукав приводу до сварки - такий собі бунтар без причини. Вічно перекошене в усмішці обличчя, колючий погляд. З боку здавалося, що це дуже шикарно, але насправді я почував себе зовсім не шикарно. Я перетворився на справжнього психа, мені весь час здавалося, що коли я йду по вулиці, на мене все витріщаються й хтось за мною стежить.

Нерви були на межі, у голові крутились найдивовижніші сцени. Я був немов молодий бичок і ревів (про себе): «Ну, що це він на мене вирячився?» - і, впираючи розлючений погляд в уявного кривдника, грізно (але теж про себе): «Ти що витріщив очі?»Я був настільки нервов напружений, що, пройшовши квартал, змушений був повертатися додому, щоб відпочити - втомлювався до смерті.

Але це прагнення захистити себе й осадити кривдника дало один безцінний урок: досить довго я був зовсім безпомічним, а потім почав розуміти, що в мені є сили, щоб змінити ситуацію. І ці сили є в кожного.