Біохіміки досліджували любов вкрай просто - поміряли рівень гормонів в крові закоханих людей, а разом з ними - і тих, хто встиг вже розкохати. Виявили у закоханих підвищений рівень серотоніну та допаміну. Побачив кохану людину - і відразу рівень гормонів підскочив.

Натомість, у тих, хто встиг розкохати, рівень гормонів залишався тим самим - і підскакував тільки при появі нового кохання. Ага, подумали біохіміки, значить, має місце залежність. Адже спочатку хочеться кохану людину бачити чим частіше, потім її починають сприймати спокійніше, а на певній «дозі» і взагалі наступає відраза - чистісінько тобі отруєння.

Згадані гормони мали звичку викликати в люди відчуття задоволення, навіть щастя. Однак досягнути підвищення рівня гормонів можна було і більш буденним шляхом - приміром, для підвищення рівня серотоніну достатньо з'їсти банан чи пробігти крос 2 км. Однак той, хто кохав, знає - ніякі банани і кроси побачення з коханою людиною не замінять. Тут би шановним біохімікам до цього факту придивитися.

Але чомусь належної уваги цьому факту не приділили - і десь років 10 поспіль громадянам втовкмачували, що за три - сім років підвищений рівень допаміну з серотоніном «сам розійдеться». А відтак особливо сподіватися на кохання не варто, і якщо за цей час воно не переросло у дружбу - значить, пора розбігатися.

І тільки нещодавно панове біохіміки зрозуміли, що для того, аби дослідити що робиться з людиною, котра переживає вічне кохання, потрібно саме такий випадок спочатку знайти.

І, що цікаво, таки знайшли - виявилося, що у деяких пар, котрі прожили разом 20 років, рівень допаміну при зустрічі підскакує точнісінько там само, як і при першому побаченні.

Отже, кохання таки знайшли, але чому саме воно виникло - і чому не щезло - біохіміки так і не зрозуміли. Принаймні, широкій громадськості про це не повідомили.

Сучасні психологи до кохання підходили обережніше.

Мовляв, шукати собі супутника чи супутницю життя потрібно, але кохання для цього зовсім не обов'язкове. Ну а те, що вас до людини тягне може, звичайно, свідчити про те, що ця людина особлива, але, що більш ймовірно, що свідчить про рівень ваших внутрішніх проблем. Тобто - все майже за Юнгом.

Тому психологи радили шукати собі людину, з якою вам буде жити зручно, а проблеми лишити збоку - всеодно ви їх навряд чи вирішите.

Вони ж, ці психологи, чесно взялися попереджувати, що досить часто коханням називають звичайну прив'язаність до людини. Звідси і біль, коли людина, до якої ви прив'язалися, необережно крутнеться і штовхне вас ліктем під ребра. Порівняння, зрозуміло, образне, однак біль в таких ситуаціях цілком реальний.

До того ж, підсвідомість людини так влаштована, щоб притягувати до вас те, про що ви найчастіше думаєте - або ж, точніше, чого найбільше боїтеся. Зрозуміло, з найкращими намірами - щоб людина самовдосконалювалася, а не спочивала «на лаврах». І, за законом западла, значна частина цих «сюрпрайзів» приходить саме з боку коханої людини - боляче.

І досить часто саме цей біль змушує не тільки розривати невдалі стосунки, а й всіляко уникати нових стосунків, навіть намагатися до людей не звикати - тобто, не прив'язуватися. І, що цікаво, чим більше зусиль в таких випадках людина витрачає на оборону, чим старанніше вимуровує навколо себе мур байдужості - тим більше ймовірності, що цей мур прорветься. Ну а як-бо інакше, скільки сил витратили - що, надарма?

Тим паче, що повністю загородитися від людей практично неможливо, а серед перехожих завжди може трапитися людина, котра одним несміливим поглядом таки задіне не тільки незахищений клаптик душі, а й вже згадані ваші власні глибокі переляки і проблеми.

Котрі, як відомо, від того, що їх не було кому зачіпати, нікуди не ділися.

Як би далеко ви не втікали - а від себе не втечеш.

А все тому, що «правильній реакції» на кохану людину в університетах не вчать. Або ж майже не вчать. І тому у випадку появи проблем ми лякаємося, нервуємося і плачемо, а не...

Останніми роками в науці про кохання з'явився новий параграф - так звані проповідники епохи «нового покоління». Мова йде про Луїзу Хей, Ліз Бурбо та інших «нестандартних» дослідників людської психології.

Вони досить вчасно помітили, що людина «притягує» до себе так зване «нещасливе кохання», коли є недостатньо впевненою в собі та в своїй цінності, а, окрім того, не має під руками так званого «досвіду побудови» правильних стосунків.

Так-так, те явище, котре Фрейд обізвав не зовсім гарно - коли діти шукають собі партнера, подібного на тата-маму, означає всього лишень, що дитина «завчила» з дитинства саме таку модель стосунків, а відтак буде її повторювати - крім того випадку, якщо ненароком десь собі знайде іншу модель. Ну а де її, ту модель знайдеш? Телебачення (котре, до речі, також частенько несвідомо копіюють) підсовує такі моделі стосунків, що краще вже вивчити родовід до сьомого коліна... От і будують стосунки за зразком як не батьків, то дідусів і бабусь...

Спочатку поради нових проповідників мало чим відрізнялися від порад психологів. Стосунки, котрі вас не влаштовували, або ж навіть принижували, рекомендувалося розривати, ну а в якості запобіжного заходу рекомендувалося якомога частіше перед дзеркалом - для переконливості - розповідати собі про власні достоїнства та переваги, і товкти, що вона, людина, цілком варта того, щоб її кохали.

Крок цілком логічний. Якщо не можна було «стерти» спогади (котрі частенько вже закотилися в найдальші закутки пам'яті так, що й не дістанеш), які змушували вас вважати, що ви не вартуєте взаємного кохання, то можна спробувати записати нову програму «поверх старої».

Однак спрацьовував такий крок не завжди. Після розриву з одним невдалим партнером знаходиться інший - майже такий самий. І чого було втікати?

Тому через якийсь час проповідники почали радити додаткові заходи. Всіляко рекомендувалося уявляти собі щасливі стосунки і намагатися не прив'язувати себе до наявного партнера - мовляв, «подайте Всесвіту замовлення на людину, котра є вашою другою половинкою», а там вже Всесвіт розбереться, кого вам підшукати. Одно слово, Всесвіт великий, йому видніше.

Та й заразом модель стосунків набагато краще створити самому, ніж несвідомо копіювати хтозна-що.

Потім проповідники пішли ще далі. Вони почали радити не кидати «невдалого партнера», а шукати в ньому позитив - і паралельно вчитися любити себе такою (таким), як є. Так, на всяк випадок..

Отже, у підсумку можу відповідально заявити: чим би воно не було, це кохання, але нещасливого кохання достеменно не буває. І не тому, що це не кохання, ні. Просто кожні стосунки варто ділити наполовину. Як мінімум половина того «некохання», або ж «неправильного кохання», котра так вас дратує в партнерові - це всього лишень відображення вашого «глибинного ставлення» до самого себе.

Тільки не поспішайте кричати «за що ж я себе так не люблю» і рвати на собі волосся. Буде тільки гірше :) Подивіться на всю цю ситуацію з оптимізмом: вам показали, над чим саме в собі вам треба працювати. До того ж, останні спостереження психологів переконливо свідчать: якщо ваше ставлення до себе покращиться, то і ставлення партнера до вас теж покращиться. Зворотній зв'язок є, і на це варто сподіватися :) І навіть механізм того зв'язку цілком зрозумілий: коли ваше ставлення до себе покращується, ви непомітно для себе провокуєте партнера на те, щоб він проявляв кращі сторони своєї натури. Точно так самісінько, як своїм поганим до себе ставленням непомітно провокуєте всіх, хто довкола, на всілякі пакості.

Однак і це ще не все.

Кожна неприємність у «особистих стосунках» - це ще й чудовий шанс для вас зрозуміти, а чи справді ви так любите свого партнера, як ви собі це розповідаєте?

От приклад: спробуйте теоретично відповісти, що для вас головне в коханні - брати чи віддавати? Як мінімум половина закоханих обирає останнє - в теорії. Однак на практиці, коли ви приповзаєте додому втомлені, а оцеот кохане створіння лежить на дивані і зовсім не бажає вам допомогти... То що для вас головне? А це справді кохання? А ота от істерика, котру ви коханій людині влаштували - це теж кохання?

Ну і наостанок - інше питання: кохання передбачає спроби зрозуміти кохану людину? А коли вона, ця людина, тебе не розуміє? Кохання передбачає всепрощення?

І взагалі: наскільки Ви здатні шукати в діях коханої людини «благі наміри»? А в своїх? А чи знаєте ви, що справжні мотиви ваших дій демонструє результат, а не те, що ви про ці мотиви думаєте?

Ми дійшли до старої відомої істини: нема чого плюватися в дзеркало. І втікати від кохання теж не варто. І не тому, що далеко не втечеш: навіть якщо у вас це вийде - хто ж іще вам так красномовно покаже, що ви стали кращими?