Я наведу вам такий приклад. Нещодавно у мене гостював онук, який живе у Москві і працює в газеті спортивним оглядачем. Він розповів мені, як туди приїжджали брати Клички. Перед тим як приїхати, надіслали до усіх московських редакцій прес-реліз з приміткою: "Якщо видання надрукує його, під час прес-конференції боксери виділять йому десять хвилин на запитання". Усі надрукували, зібралися на прес-конференцію - і брати Клички дали десятихвилинну прес-конференцію. Для всіх...

І це - брати Клички, найсильніші боксери світу, молоді, високі, м'язисті. А ви хочете, щоб Загребельний без кінця давав інтерв'ю, відповідав на запитання. Ми з вами у різних "вагових категоріях": мені - вісімдесят років, а вам - вісімнадцять, двадцять вісім чи тридцять вісім.

Колись були публічні будинки, тепер у нас є публічні політики. А я не можу бути публічним письменником. Не тому, що не люблю журналістів, навпаки, дуже їх ціную. Читаю багато газет, стежу за пресою. Просто я фізично вже не можу брати активну участь у цьому процесі.

У літературі потрібно зробити ім'я. Коли воно є, увага читачів тобі гарантована. Люди знають бренд "Загребельний". Письменника, який досить самокритичний, це не розбещує. От взяти молодого (хоча не такий він вже молодий) Юрія Андруховича. Він ще тільки пише, а критики уже прогнозують: це буде найкраща книжка року. І це по-своєму правильно. Людям цікаво почитати, а що ж написав Андрухович. Це абсолютно нормальне явище. Навіть більше - закономірність.

У 60-х роках минулого століття я працював з югославами. Ми писали сценарії, робили разом фільми. У Чорногорії познайомився з молодим тоді прозаїком Булатовичем. Він писав хуліганські, еротично-порнографічні новели. В Югославії тоді також був соціалізм, не такий, щоправда, як у нас, але цього письменника теж не друкували. І Булатович висилає свої новели до Швеції, зазначаючи: "Я - відомий югославський письменник. Ось мої новели. Хотів би, щоб ви їх надрукували". У Швеції про такого письменника ніхто не чув. Тож директор видавництва йому відмовив: "Містере Булатовичу, хоч ви і дуже відомий в Югославії письменник, на жаль, ми не можемо вас надрукувати". Що робить Булатович далі? Відсилає пакет своїх новел разом із листом шведа до Парижа. І пише: "Ви бачите, навіть шведський видавець визнає, що я - відомий письменник, а ваше видавництво мене досі не надрукувало!". Його друкують - і він стає знаменитим не тільки в Югославії, а й в усій Європі.

По-різному можна зробити собі ім'я. Особисто я не схвалюю такі авантюрні методи. Деякі письменники пишуть гарні книжки. Деякі просто працелюбні: пишуть, пишуть і, може, до чогось допишуться. Хоч Станіслав Єжи Лец сказав: "Горе літературі, якщо бездарність трудолюбна".

Називати прізвищ не беруся, а щодо літературних брендів в Україні, то тут, мабуть, спрацювала колективна психологія. У перші роки незалежності вся наша пропаганда запевняла, що все, що було до вчора, - це "кака", а все, що є сьогодні, - "цяця". Ми прожили десять років і побачили, що "цяці" нема. І тоді почали згадувати вчорашню "каку". Інакше не можу пояснити усіх тих обіцянок, радощів від незалежності, так звані реформи.

Нещодавно я написав маленьку книжечку під назвою "Стовпотворіння". Там описую вигаданого президента. Він іде на вибори. В його передвиборній програмі написано таке: курс на реформи, євроінтеграція і так далі. Я відштовхнувся від Корану. Аллах, звертаючись до вірних, сказав: "Я обіцяю вам сади". А для пустелі сад - найбільше блаженство. Взяв цю формулу і дав моєму героєві таку фразу: "Я обіцяю вам стовпи". А що таке стовп? Для мужчин - це вічна ерекція. Для будівельників - це опора всього... І він стає президентом. Він йде курсом стовпореформ, перейменовуючи державу на Стовполандію, столицю - на Стовпослав. У столиці ставить найвищий стовп у державі... Цей твір - алюзія на наші реалії, на обіцяну нам дванадцять років тому "цяцю".

Державі не треба підтримувати книговидавництво. Треба, щоб вона не душила його. Нехай не втручається у цю справу. Потрібно скасувати ті драконівські закони і податки. Держава сьогодні мені нагадує радянську владу, яка від колгоспних корів вимагала надоїв у десять тисяч літрів молока, а вони давали тільки як кози - тисячу. А все тому, що цих корів не годували. От і наша держава хоче, щоб книжки видавали, хоче одержувати прибутки, а нічого для цього не робить.

Є така державна структура, як Президент України. Декілька років тому він запровадив президентські стипендії - для діячів культури, мистецтва, літератури - тих, яким уже за сімдесят-вісімдесят. Такі речі є в усіх цивілізованих країнах. Хоча краще було б, щоб ніяких стипендій не було, ніяких допомог, а щоб письменник міг сам себе утримувати - так, як було це за радянських часів. Тоді книжки видавали великими тиражами.

Ні, ніхто нікого не годував. У Київській організації Спілки письменників було близько п'ятисот авторів. Більшість з них була членами партії. Існували партійні внески. Їх розмір залежав від заробітку письменника. З тих трьохсот чи чотирьохсот членів партії більшість платила по двадцять копійок на місяць. Тобто їхні заробітки були на нулі.

А деякі письменники заробляли дуже багато. Скажімо, той же ж Загребельний. І це було закономірно, адже він друкував багато романів, вони виходили великими тиражами, були популярними. Кошти від цих письменницьких відрахувань йшли на видавництво Спілки. За ці гроші будували житлові будинки для письменників, утримували будинки творчості, літературні журнали. Усе за рахунок наших гонорарів, а не за рахунок держави. Держава жодної копійки не вкладала в літературу.

Знаю про такий. Там є підрозділ, який керує книговидавництвом. Вони щороку одержують від держави круглу суму на видання літератури. ("У 2003 році - чотирнадцять мільйонів", - підказав генеральний директор харківського видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький, який сидів поруч). А видають те, що хочуть. Був головою Драч - видав, що хотів. Тепер - Чиж. Також видає, що хоче... Прийде новий президент - Чижа не буде, буде якийсь Горобець і видаватиме те, що йому хотітиметься. Ці книжки, як правило, майже ніхто не купує. З одного боку, ми пропагуємо ринок, а з іншого - дотримуємося якихось феодальних звичаїв.

Печальна сьогодні доля письменників. Як казав Пастернак, "Напрасны дни Верховного Совета, / Где высшей властью розданы места, / Оставлена вакансия поэта - / Она печальна, если не пуста".

У Спілку письменників я зараз не ходжу на жодні збори. Голову Спілки Володимира Яворівського за два роки бачив усього десять хвилин. Тож ніякої особливої любові чи симпатії до нього не маю. Та я - за справедливість. Якщо з'їзд письменників обрав Яворівського, то для того, щоб його переобрати, також треба скликати з'їзд, а не якесь зібрання невідомих людей. Я не знаю, навіщо це робили? Це - недостойно!

Після тих подій молодий літератор Андрій Бондар у газеті написав: "Якщо держава утримує Спілку письменників, то має право робити що завгодно". Та держава утримує не Спілку письменників, а апарат Спілки, платить йому зарплату. Та якщо вже держава така щедра, то не можна бути такою цинічною. Треба бути благородною, спиратися не на бездар, а на талановитих письменників.

Позитивно. Сам їх там не шукаю. У мене вдома стоять два комп'ютери, та жодним не користуюся. Не можу - звик писати ручкою. Стівен Кінг якось провів експеримент. Запустив в Інтернет декілька сторінок свого нового роману і зазначив: той, хто хоче почитати більше, нехай надішле йому один долар. Таким чином "заробив" декілька мільйонів!

Подобається комусь чи не подобається, Інтернет є, і ніхто не зможе його закрити. Однак, як на мене, він не може бути універсальним засобом пізнання. Наприклад, коли стало модним телебачення, усі казали, що кінофільми і кінотеатри тепер нікому не потрібні. Але ж гарні фільми у гарних кінотеатрах люди й досі дивляться. Так само і з Інтернетом. Одні читатимуть книги з комп'ютера, інші і далі ходитимуть до бібліотеки. Брати книжку в руки - це естетична насолода, ні з чим не зрівняне відчуття. Книжку ніщо не зможе замінити.