Скільки не билися вчені, письменники, психологи і навіть психіатри над визначенням любові, а до спільного знаменника так і не дійшли. Втім, не можна сказати, що всі їхні зусилля пройшли даремно - хоч і «з поправкою на вітер», але таки можна сказати, що ж робиться з людиною, коли та метафорична «стріла Амура» потрапляє їй в серце чи в яке інше місце. І навіть більше: можна припустити, що ж потрібно робити, якщо це от кохання повертає трошки в інший бік, а не туди, куди б нам хотілося. Щоправда, тут теж є суттєва поправка: виконати те, що радять ці всі дослідники кохання, набагато важче, аніж навіть відшукати потрібну саме вам пораду в морі інформації...

 

Фрейд би плакав

Перше, що спадає на думку більшості трактувальників кохання (особливо тим, у котрих з цим коханням не склалося) - це пояснення від Зігмунда Фрейда. Котрий, як відомо, казав, що всім світом рухає сексуальна енергія, так зване лібідо. А якщо вам привиділося кохання - це лишень ваша спроба приховати справжню суть тієї енергії від самого себе. Про те, чому саме деякі пари живуть у любові все життя, а інші розпадаються дуже швидко, віденський психіатр особливо не розмірковував - та й вигадати якийсь вольтиметр чи ампермерт тієї сексуальної енергії теж не здогадався. Трохи згодом до теорії були внесені поправки - мовляв, світом рухають дві сили - Ерос і Танатос, якщо перша притупляється, до діла береться друга, відповідно, жити пацієнтові хочеться дедалі менше.

Загалом, теорія дядечка Фрейда - річ цікава, на одну сторінку і навіть на сто її вмістити тяжко, а якщо в неї вчитатися, то можна абсолютно на рівному місці відшукати в себе таку купу гріхів і «комплексів», яких цілком вистачить на те, щоб мучити себе совістю найближчі кілька років. Хоча б той же таки комплекс Едіпа і так далі. Однак не поспішайте вишуковувати в себе гріхи і комплекси, навіть якщо ваша половинка схожа на вашу маму чи тата.

Бо, як це не прикро, але старий добрий дядечко Фрейд, на якого так люблять посилатися, нещадно обманув всю свою епоху і ще кілька поколінь поспіль. Через деякий час після появи його книги «Тотем і табу», в якій він переконливо виклав теорію здатності всіх чоловіків до батьковбивства з метою заволодіння батьківським гаремом, антропологи цілого світу намагалися здійняти ґвалт і викрити брехню. Справа в тому, що, коли Фрейд написав, що відшукав батьковбивчі традиції у всіх народів світу, він, м'яко кажучи, трошки перебільшив дані. З багатьох сотень так званих «тотемічних» древніх народів, описаний психіатром обряд «ритуального батьковбивства» був... аж у чотирьох. Більше того, у багатьох народів випадків батьковбиства - навіть у формі обряду - виникнути просто не могло, так само, як і «групового шлюбу» чи проміскуїтету, тобто, нічим не обмежених стосунків між статями.

Тим не менш, антропологів мало хто почув, а от теорії психіатра стали шалено модними. Видно, багатьом сподобалося вишукувати в себе старі комплекси і змінювати їх на нові - фрейдівські. Втім, самі антропологи і культурологи на Фрейда не дуже нарікають, і відзначають, що хоча його теорії і були не зовсім правдивими, вони таки працювали і давали можливість людині більш-менш правдоподібно пояснити світ і себе в ньому. Принаймні, вони дали можливість людині пояснити те почуття вини, яке виникає, коли не можеш вірити в Бога, але і його відсутності перенести теж не можеш.

Щось подібне трапилося і з коханням - вірити в нього було важко, знайти - ще важче, а перенести його відсутність всеодно було проблематично. Натомість теорія від доброго психіатра так чудово все пояснювала...

 

Світ богів і демонів

Втім, теорія Фрейда незабаром перестала задовольняти навіть самих психіатрів - надто багато в неї не вміщалося. Улюблений учень доктора - Карл Густав Юнг висунув іншу теорію. Він розсунув межі підсвідомості - додав до індивідуальної ще й колективну, а з вузькорамкової сексуальної енергії зробив просто психічну енергію із замахом на космічний масштаб.

Юнг, до речі, один із перших підмітив цікаву властивість людини: якщо її в комусь щось дратує, це означає, що ці риси вона десь добряче приховала в собі. З його приходом змінилося і трактування любові.

Він чесно зізнався, що, не раз зіштовхувався з нею і в професійній, і в особистій сфері, однак повністю її загадку не міг розгадати ніяк. Що, однак, не завадило йому розширити межі любові до цілого космосу.

 

«Що б ми не сказали, ми ніколи не скажемо всього. А міркувати про часткове - значить сказати або занадто багато, або занадто мало, оскільки сенс має лише єдине ціле. Любов "все покриває, усьому вірить... все переносить" (1 Кор. 13, 7). Тут усе сказано. Воістину, всі ми або жертви, або засіб великої всеосяжної космічної "любові". Я беру це слово в лапки, тому що мова йде не про пристрасті, перевагу, бажання або прихильності й тому подібні речі, а про те, що вище від індивідуального, - про якусь цілісність, єдину й неподільну. Сама будучи тільки частиною, людина не здатна осягнути ціле й не володіє собою. Вона може упокоритися, вона може бунтувати, але щораз опиняється в полоні цієї сили. Від неї залежить, і на неї ж опирається. Любов - це її світло і темрява, кінця якої немає й не буде. "Любов ніколи не припиняється" (1 Кор. 13, 8) - чи говорить людина "мовами ангельськими" або мовою науки, вивчаючи життя від найпростішої клітинки до основ світобудови. Всієї її спроби дати назву любові, якщо навіть перебрати всі відомі її імена, виявляться марними - нескінченним самообманом. І, якщо в людини є хоч крапля мудрості, їй доведеться упокоритися, позначивши ignotum per ignotius (невідоме через більше невідоме. - лат.) - тобто назвавши любов ім'ям бога. Тим самим людина усвідомлює свою смиренність і свою недосконалість, свою залежність, але одночасно й свою свободу обирати між істиною й неправдою.»

(К.Г. Юнг,

«Спогади, сновидіння, роздуми)

 

Втім, Юнг також злукавив. У своїх численних працях він дав всім охочим підказку. Розробив систему архетипів - образів, які тим чи іншим чином присутні у свідомості й підсвідомому кожної людини. І серед тих образів є цікава пара - Аніма й Анімус. Вони є такою собі персоніфікацією несвідомого начала протилежної статі в психіці кожної людини. Тобто, рис протилежної статі, котрі є в нас самих, але котрі ми частенько приховуємо самі від себе. І чим більше в особі протилежної статі наших же, але прихованих від себе рис, тим більше нас до цієї людини тягнутиме. І це тяжіння не завше має позитивне забарвлення - спочатку ця людина нас може дратувати точно так самісінько, як дратують нас оці от приховані риси. Втім, це всім відомо - якщо школяреві хочеться стукнути портфелем сусідку по парті, це означає, що він закохався...

Одно слово, половинки притягуються - але зрозуміти, що це саме половинки, і які саме причини їх так тягнуть одне до одного, не так вже й легко. Іноді людина може прожити з чоловіком (дружиною) все життя, і не зрозуміти, «що ж мене в цій зволочі так притягує». І, зрозуміло, якщо половинка на це відповість «сам такий (сама така)», то буде цілком і повністю права.

Теорією Юнга пояснюється і закладений природою в кохання сенс: коли приховані в тобі риси відображаються в найдорожчій для тебе людині, піти від якої ти не можеш (бо ж тягне назад), то так просто ти від цих не відмахнешся. Одно слово, «трапиться хороша дружина - будеш щасливим, погана - філософом». Це не зовсім жарт - в сенсі, що, на думку Юнга, свої приховані «таланти», котрі відкриваються при взаємодії з архетипами, потрібно визнавати та «інтегрувати в психіку».Ну а за це втішена психіка може відповісти всілякими дивами «трансцедентального досвіду», ну або ж хоча б простим людським щастям.

 

Крок наступний - любов і відповідальність

Архетипів у Юнга була ціла купа, особливо «розгрібатися» з ними у більшості популяризаторів охоти явно не було. І тому якщо простий поділ на інтровертів - екстравертів, котрий також вигадав саме Юнг зараз відомий навіть дітям в школі, то про Аніму й Анімуса чули хіба тільки студенти-психологи, а також та невеличка кількість гуманітаріїв, котра уважно слухала курси культурології. Таємниця кохання, котра було майже наблизилася до людей, знову почала вислизати з рук. За неї взялося інше покоління психоаналітиків. Адже тривожити людей це почуття і не припиняло, і треба було щось пояснювати.

Психоаналітик Еріх Фромм, не довго думаючи, заявив, що психічне здоров'я людини безпосередньо залежить від її вміння любити. Одно слово, не вмієш любити - сиди, дружи. Саму ж любов він поділив на зрілу і не зрілу. До останньої зарахував вся форми залежності, включаючи садистів і мазохістів.

Ну а зріла любов, на його думку, це коли людина готова турбуватися і відповідати за кохану людину а також цю кохану людину пізнавати, не особливо її мучаючи у цьому процесі. Силу тяжіння до коханої людини Фром таки поміряв, щоправда, не амперметром. Він - до речі, досить мудро - підмітив, що у випадку закоханості до коханої людини вас тягнутиме тим сильніше, чим довше ви були перед цим самі. Тобто, закоханість - всього лишень міра вашої попередньої самотності. Тоді як кохання мало би бути «силою, що освітлює життя і багато в чому його міняє».

 

Ера хіміків і біологів

Тим часом на арену зі своїм поясненням любові вийшли хіміки і біологи. Вони на початках хором заявили, що кохання не існує, а є тільки хімічний процес, внаслідок якого в організм виділяються гормони задоволення. Ті ж таки гормони можуть виділятися і під час споживання відповідної їжі чи тривалої пішохідної прогулянки і так далі. От вам і весь фокус «сублімації». Поміряли і тривалість цього процесу - від трьох до семи років у кращому випадку, а далі, знову ж таки, «сиди, дружи». Тобто, у кращому випадку між двома закоханими через кілька років можуть лишитися дружба і взаємоповага, принаймні, до наступного кохання.

Вічну любов - ту і взагалі скасували остаточно.

Ця теорія теж увійшла в моду - про що свідчить хоча б кількість розлучень. Ну бо навіщо мучитися і намагатися повернути кохання чи зрозуміти кохану людину, якщо авторитетні вчені сказали, що сім років - і все, вистачить, почуття більше не живуть.

В це вірити не дуже хотіли, однак вірили. А даремно. Як виявилося, біохіміки з хіміками припустилися стратегічної помилки, котра повністю знівелювала всі результати їхніх тяжких трудів - ну і трошки зашкодила всім, хто мав вразливу психіку і прислуховувався до думки авторитетних вчених більше, ніж до свого серця...

(Далі буде)