Очікуючи нового року, ми мріємо, щоб усе погане залишилося в минулому, а добре примножилося в наступному. У 2007-му ми так само чекали на 2008-й, сподіваючись на добро і щастя. Чи справдилися наші сподівання? Чим запам'ятався нам рік, що минає?

Працівники ZAXID.NET діляться своїми власними враженнями про рік 2008-й. Для нас він був таким...

2008-й рік підтвердив істинність законів, зібраних у каталозі Мерфі: «Все, що добре починається, - закінчується погано, все, що починається погано, - закінчується ще гірше». Почався він півбіди, а закінчується... самі знаєте як, тому я не буду втомлювати вас очевидними речами, закидаючи лайном політиків, скаржачись на ціни та фінансову кризу.

Фінансова криза мене наразі не дуже зачепила, оскільки я завжди був впевнений, що державі довіряти не можна і, відповідно, не брав кредитів, не зберігав грошей на депозитах і не збирав їх у панчоху, а, користуючись принципом свого кума, - вкладав гроші у спогади.

Погодьтеся, спогади - це один із небагатьох аспектів нашого життя, на який інфляція не має впливу.

Отже, цього року я при найменшій нагоді тікав з міста на природу і вдосталь наїздився західними областями України з рюкзаком та вудкою.

Попри велику кількість позитиву, з поїздок привіз і вагон розчарувань. Цього року чимало відомих мені озер було здано в оренду і відлов риби на них відтепер заборонений. Причому екосистема цих озер безжально знищується. Озеро спускають, велику рибу збирають та вивозять на продаж, дрібну залишають помирати. В тих небагатьох озерах, які все ще залишаються нічиїми, риби теж вже практично немає. Мешканці селищ, розташованих коло цих озер, замість того, щоб охороняти їх, вибивають все живе у водоймі електровудками та виловлюють, ставлячи сотні метрів сітей. Добрі люди, коли ж ви вже наїстесь?

Про винищення озер згадав для наочності. Протягом 2007 року я бачив безліч проявів подібної дикої поведінки Homo Sapiens. Роки йдуть, а наша психологія - психологія раба, який вважає, що «після мене хоч потоп», - не змінюється. Це й вражає найбільше.

Може й на краще, що нас до ЄС не беруть. Бо чимало з нас і до нині є не Homo Sapiens, а Homo Dikus - людина дика.

Щоб відпочити від людського хамства і дурості, я знову почав читати дитячі книжки. Перечитав Карлсона та улюбленого Віні-Пуха, взявся за Мумі Тролів Туве Янсон.

Світ дітей набагато добріший і мудріший за світ дорослих і, повірте, читання казок є набагато кориснішим за перегляди політичних ток-шоу.

Казкового Вам Нового року!

Підбиваючи певні підсумки 2008 року, чогось надяскравого не пригадується. Однак про дві події хочеться нагадати. У Вірменській церкві вдалося вберегти (від абсолютного знищення) і відреставрувати настінний розпис Яна Розена. Працювали над ним два роки четверо реставраторів - двоє з Польщі і двоє з України. Кошти на реставрацію надало Міністерство культури і національної спадщини Польщі. Суми у 140 тис. злотих, розділеної на два роки, вистачило, аби відреставрувати цей унікальний розпис. 140 тис. злотих - це трохи більше за 273 тис. грн, для пересічного мешканця Львова - це лише цифра. Тому варто вдатися до якихось порівнянь. Для прикладу, на помпезне святкування Дня Львова витрачалися мільйони гривень. Важко не запитати: де вони тепер? Або з останнього - «центральна» доріжка з водовідливами в парку ім. І.Франка, що має відстань близько кілометра, коштувала Львову 600 тис. грн, гарантія цієї роботи - 1 рік, а розпису Розена - десяток років.

Закрадається якесь таке відчуття, що якийсь менеджмент у нас неправильний...

На противагу згаданому випадку у цьогорічному запасі є ще один. Львівське відділення Українського товариства сліпих організовує інтегрований концерт незрячих виконавців та відомих артистів «Відчинилося життя». За цей рік таких концертів на території України відбулося три. Виділених невеликих коштів влади вистачало якраз, щоб заплатити за автобус, готель (діти-учасники повинні були десь переночувати ), винайняти зал, харчування - все вкупі «забирало» виділених 17 тис. грн). У Києві такий концерт слухало «вище керівництво держави», після чого Катерина Ющенко мала розмову з головою правління Львівської обласної організації Українського товариства сліпих (УТОС) Оксаною Потимко, де остання зізналася, що має ідею одного концерту, де талановиті незрячі діти виступлять із метрами, зокрема є хлопчик із Сімферополя, який міг би виступити з Гришком.

Володимир Гришко був не проти. Кількамісячні телефонні розмови з Оксаною Потимко цьому були підтвердження. Однак десь в одній з останніх розмов Гришко запитав про бюджет концерту «Відчинилося життя». «17 тис. грн - це мало. Це дуже мало. У мене колектив із кількох чоловік, йому треба на щось жити». Десь такими були його слова, - зізналася Оксана Потимко. - Я сказала, що цих коштів якраз вистачає, аби оплатити готель, автобус, їжу. Він ще сказав, що нам повинні допомагати з концертом мер, губернатор. Але сам він так і не зголосився на концерт...»

Роздумувати над цим можна чимало, однак як же важко прийняти те, що люди, які мають можливість виступити «просто так», цього не роблять... Якийсь позитив прийшов тільки нещодавно: по вулиці ходили зі скриньками волонтери - помічники святого Миколая. Наповнені грішми скриньки говорили про те, що пересічному львів'янину завжди по кишені вкинути до скриньки "дрібноту" для доброї справи.

Ніби зерно, яке засіюєш в поле: щоб і наступного року грошей вистачало для добрих справ.

Десь відніметься, десь додасться. Так кажуть. Особливо приємна конфігурація, коли додається все добре, а віднімається все погане. Ясне діло, так ніколи не буває, але коли починаєш згадувати, що сталося за останні триста з гаком днів, пам'ять видає тільки зміни на краще.

2008-й був багатий на такі додавання-віднімання.

Позаду лишилося 5 років університету, віднялося ходіння на пари о 8.30, здавання сесій, писання курсових і дипломних. Попередня праця - заповнювання журналів, перевіряння зошитів, педради і багато всяких вчительських дріб'язків - теж залишаться у 2008-му. Віднялося трохи часу, але додалася купа вражень.

Додалося справді улюблене заняття, в яке можна з головою занурюватись. Переконалася, що мені (постукала по дереву, щоб не вректи) везе на хороших людей. Знайомств цього року додалося стільки, що можна книжку писати. Є з них немало, якими я особливо дорожу.

Було цього року декілька «вперше». Вперше натиснула на Enter власного лептопа. Вперше зайшла в редакцію ZAXID.NET. А потім вдруге, і втретє. І це просто величезний подарунок від 2008-го.

Багато чого таки не встигла. Не з'їздила на острів Пасхи, не вивчила іспанську, не написала книжки чи хоча б підручника з польської. Але треба ж залишити щось на наступний рік. Може він буде не такий безхмарний, як цей, але це тільки так, щоб не розслаблялася...

А ще в цьому році була любов. Вона не змінювалася, просто була і є. І це супер!

Ти не потрібен Україні!

На початку 2008 року моє студентське життя назавжди відділилося від мене. Серед останніх за кордон виїхала моя універівська подруга і молодший брат. Я була в німому шоці. Залишилися лише фотографії і повідомлення в Інеті. Мені було шкода, що ці люди розчарувалися в нашій країні.

Проте коли почалася криза, я, безмірно дивуючись сама собі, вмовляла їх не повертатися до цього «раю». Так і казала: «Вам нема що тут робити!» Брат не послухався. Зараз він закінчує п'ятий курс університету, і, о щасливий 2009-й, - йому світить кар'єра безробітного. Його смаки, бажання, переконання й амбіції взагалі ніяк не корелюються з дійсністю. Хлопець просто депресує.

Пригадую, як на початку літа мене зачепив за живе текст Ярослава Грицака «Сашкове покоління» (http://www.zaxid.net/article/16745/), в якому він дивується, чому в Україні немає руху «сердитої молоді», чому після його покоління радикальних романтиків, моє покоління взагалі ніяк не заявляє про себе. «Де Ваші Кривенки?», - завершується його текст.

Моєю першою відповіддю тоді було: «Краще Вам того не чути!» Але зараз я готова відповісти: «Ми прекрасно розуміємо, який фуфел тулить нам керівництво нашої держави. Ми вже не раз обдурювалися на його палкі заклики і обіцянки. Але це призвело не до бунту, а до втечі. Ми стали поколінням, яке гостро відчуває, що не потрібне Україні».

Україна нам каже: «Ви наше майбутнє», і створює всі умови для того, щоб ті, хто в це вірив, тисячу разів розчарувався і забрався звідси. Україні потрібні Ющенко, Тимошенко, Янукович, Балога, Порошенко, звичайно, країні потрібен Литвин, ще Тягнибок, Путін, Бандера, Буш і Обама, але не ми. Прикро, але так є.

Ми не будемо дивитися новорічного звернення жодного президента. Ми даватимемо ради собі самі - хтось емігрує, хтось піде працювати у соціально гарантовані державні органи, а про декого ми й самі за п'ять років не будемо пам'ятати. Вони розчиняться у веремії днів, завдяки алкоголю й наркотикам. А наші діти взагалі ніколи не підуть на вибори.

Високосний 2008-й, кажуть, найдовший за останні 16 років, а Місяць цьогоріч - найяскравіший. Ще кажуть, високосний рік - це завжди найважчий рік, своєрідне випробування «на міцність». От і маємо кризу (фінансову, банківську, економічну, політичну...), масові звільнення та шалені ціни. І ще маємо міцні нерви.

«Міцним горішком» можна назвати в році, що минає, тих пенсіонерів, які, вже дихаючи на ладан, все ж мали сили відстоювати довжелезні черги в ощадкасу за «тисячними» вкладами. Дусилися вони в тих чергах, навіть вмирали. Але знали, що сьогодні гроші дають, а завтра вже можуть і не дати.

Про міцні нерви українського політикуму годі й говорити. Проситься лише вираз «від сесії до сесії живуть студенти весело». Так і там. Тому не дивуюся, що є аполітичною. І зовсім не картаю себе за те, що під час минулих виборів (я була на одній із виборчих дільниць) у ту вільну годину часу, відведену нам для того, щоб проголосувати - я поїхала додому мити голову.

Стронгменами також можна назвати і нас, тих, хто вже вдруге зіткнувся з поняттям «фінансова криза». І якщо мені слабенько запам'яталися китайські капці та перші в Україні жуйки «love is», то сьогоднішні «спреди» замість «масла солодковершкового» з цінами, які виросли майже вдвічі від літа, - все це я вже свідомо пам'ятатиму.

Міцність у нас у крові. Колись ми пристосовувалися до води з шостої до дев'ятої, вчилися вчитись-працювати-підпрацьовувати-вчитись, а потім ще й час на каву у львівських «вірменках» знаходити. Тепер вчимося, вірніше - перебираємо собі батьківський досвід, який вони здобули у 90-х роках. Але, як сказав один відомий ресторатор, у цю кризу ми увійшли не в «худеньких галошах», як у 90-х, а у високих рибальських чоботах. Чоботах витривалості і живучості.

Трошки позитиву.

Цей рік у Львові запам'ятався закінченням універу. Отримавши диплом і маючи вже роботу, згадала покійного Володимира Здоровегу, професора факультету журналістики, який казав нам, малим, колись: «Якщо ти до четвертого курсу не працюватимеш журналістом, роботу по професії буде знайти дуже важко». І я потішилася за те, що я - журналіст (чи медіа-працівник - кому як більше подобається), займаюся справою, яку поважаю та люблю, знайома з журналістами і маю можливість співпрацювати з професіоналами різних сфер життя міста, яке люблю.

У році, що збігає, прийнято залишати все важке і погане, так само, як напередодні нового року прийнято викидати старі і непотрібні речі. На рік, що починається, - навпаки, покладати великі надії, про що свідчать новорічні привітання і побажання усього-усього.

А що ж ми побачимо, якщо оглянемося на рік, що проминув? Чи хоча б наполовину справдилося оте усе-усе, що було побажано? Від кого залежало здійснення усіх цих побажань і чи були ми причетні до їх реалізації? Чи були в році, що минає, несподіванки - приємні і не дуже, і що з них можна взяти для себе? Такі питання можна поставити перед собою, підбиваючи підсумки року, що минув.

Мабуть, вперше закінчую рік із відчуттям, що хоча б частину задуманого вдалося здійснити, а не з тим минулорічним «не встиглося», «може, в наступному році», «може - потім, може - колись»... «Колись», возведене до нескінченності, перетворюється в «ніколи», сумнів стає каменем спотикання, «не встиглося» стає способом життя, якщо не бачити перед собою хоча б маленьку вершину, яку треба подолати, нехай, не щодня і, може, не щотижня, але все одно ці декілька вершин на рік (а можна почати і з одної!) мусять бути, бо інакше просто залишається пливти за течією, не знаючи, куди вона тебе заведе.

Вершина не мусить бути надто висока, але кожен на своїй висоті може і, зрештою, мусить поставити особистий рекорд. Інакше - нам завжди хтось у чомусь буде винен, і таких винних буде хоч греблю гати, починаючи умовно від лихих сусідів і закінчуючи «власть імущими». Бо завжди легше знайти винних, ніж взяти відповідальність на себе. Завжди легше робити «як усі», чи «як прийнято», аніж пливти проти течії. Бо прийнято оглядатися на те, що скажуть і подумають інші, але, як пише Кость Москалець: Погляд на себе очима людей/ робить тебе відкритим для них/ і незакінченим,/ бо закінчення твоє відтак в тих,/ хто довкола.

Тому не так важливо, як дивляться на тебе інші, важливо - чи є поруч з тобою люди, які дивляться на світ так, як ти, які є твоїми однодумцями і друзями, ті, з якими робиш спільну справу. Важливим є коло, де почуваєшся потрібним і де тебе акцептують таким, яким ти є. Маючи таке коло і хоча б одну заплановану вершину, можна спокійно долати труднощі і ділити радощі у новому році.

Не хочу підбивати підсумки року арифметично: ось це, значить, вдалося, а ось це - ні; ось це, значить, встиг зробити, а ось це - ні. Хибність такої арифметики, на мій погляд, в тому, що ми намагаємося запрограмувати своє життя, перетворити його на алгоритм, складений задля виконання поставлених нами чи кимось завдань.

Життя насправді і складніше, і цікавіше. Воно постійно кидає нам нові виклики, підносить приємні і не завше сюрпризи. Головне - як ми це оцінюємо, наскільки здатні відчути, що важливе, а що - ні.

Я переконаний, що на завершення року не варто говорити про політичну чи фінансову кризу, корумпованих політиків чи непрофесійну владу, бо вони того не варті.

Варто озирнутися назад і згадати прості, але по-справжньому важливі речі: позитивні емоції, глибокі враження і людей, перебування поруч з якими приносить радість.

Для мене цього цілком достатньо, аби сказати: цей рік був вдалим.

Сподіваюся, для вас також.

Рік минув. Для мене цей рік був роком надзвичайних дарунків. Недаремно Господь каже: «Просіть все, чого потребуєте, і отримаєте, мені однаково, скільки давати - багато чи мало». Я отримала саме те, чого найбільше потребувала, отримала те, про що тільки мріяла: мої діти, рідні і близькі здорові, моя мама після довгих років розлуки змогла приїхати додому, я отримала роботу, яка мені подобається, на яку мені хочеться іти, я працюю серед людей добрих і суперових. Людей талановитих і обдарованих, поряд з якими і самій хочеться творити.

Дивлячись на своїх дітей, я бачу те, чого не вистачає нам, дорослим. Бачу, коли вони вчаться плавати і пірнати, кататись на роликах і ковзанах - відсутність страху і наполегливість у досягненні нових знань, відсутність меж і обмежень у їхній творчості. Вони вміють жити кожною хвилиною сьогоднішнього дня. Саме в них є те, нічим не спутане відчуття польоту і вільного паріння в небі.

Мабуть, і нам варто зупинитися і озирнутися довкола, замість жити туманним майбутнім чи спогадами про минуле, творити і радіти кожній хвилині життя, замість виношувати абстрактні плани, просто посміхнутися тому, хто поряд, і простягнути мандаринку.

Як пише один із моїх улюблених письменників Рей Бредбері, «ширше відкрий очі, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Старайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці і куплену за гроші».

Я переконана, що дуже важливим є те, що кожен новий рік приносить нам зміни, зміни в житті і в нас самих, у ставленні до світу. Ми долаємо перешкоди і терпимо біль, щоб стати сильнішими. Ми ростемо, як дерева, крізь зими і весни, крізь бурі і перешкоди, і змінюючись, тягнемось до сонця і неба, щоб заквітнути любов'ю і дати плоди.

Вогонь і вода гартують залізо, смуток і радість, любов і розлука, втрати і знахідки - гартують серце і додають нам сил до наступного кроку в житті.

2008 рік - рік Земного Щура, який минає, не може не запам'ятатись здешевленням гривні, повінню на Західній Україні та бездіяльністю влади. Однак, як на мене, це все другорядне, сім'я - ось насправді, що в цьому житті потрібно цінувати і про що піклуватися. Немає нічого приємнішого, як повертатися додому, де на тебе чекає кохана дружина, а біля неї донечка, яка з посмішкою зустрічає тебе в дверях. Як добре, що вона не знає, ні хто такий Ющенко, Тимошенко, Янукович, ні що таке фінансова криза. Вона живе у своєму світі, і це добре. Ось що хочеться з приємністю згадати у 2008 році. Саме цього року дочці виповнився рік. І не згадати про таку дату просто не можу.

Цього року мені нарешті вдалося вирватися з роботи у відпустку, і відпочити разом з сім'єю на природі на Закарпатті. Наш відпочинок випав якраз на середину літа (липень), тому відпустка пройшла дуже вдало, майже без пригод. Повертаючись з відпуски на шляху додому перешкода: зсув автодороги Мукачево - Рогатин у районі селища Ясиня Рахівського району, однак нам все ж вдалося проїхати, а вже через деякий час в Інтернеті знайшов інформацію, що дорога закрита через зсув ґрунту. Що ж - пощастило. Однак в другій половині липня Західною Україною пройшла повінь, як наслідок - зруйновані, підтоплені будинки, мости і найгірше - кілька десятків загиблих людей. Допомогти українцям відгукнувся весь світ. А тут свої ж чиновники на коштах, призначених на ліквідацію повені, наживаються. Без слів... Так, така правда і нікуди від неї не сховаєшся.

Про наших політиків нічого не хочу писати, оскільки вважаю, що про них просто немає чого доброго сказати, одне пі-пі-пі-пі.

Що ж, 2009-й рік - Рік Бика, тому хочу побажати здоров'я, везіння і людського щастя, родинного благополуччя.

Веселих свят!

Якщо говорити про рік 2008-й, то про нього я б сказала так: все дуже гарно починалося, а так погано закінчилося. У Новий рік ми ввійшли з новими надіями на нову демократичну більшість у парламенті, з новим коаліційним урядом і, звичайно, з неймовірними обіцянками прем'єра Тимошенко. Навіть Президент Ющенко демонстрував хоча й трохи стриману любов до всіх і з усіма. Рік минав, а парламент через певні причини не працював, уряд і Секретаріат Президента вів інформаційну війну, а народ, який їх усіх обирав, мовчки споглядав це і думав, чим це все закінчиться. А закінчилося все тим, що Президент і прем'єр, які колись стояли поряд на Майдані і присягалися у вічній любові, погрожують один одному відставкою, демократична більшість розвалилась, а країну охопила фінансово-економічна криза.

Коли на щорічній прес-конференції Ющенкові поставили запитання, скільки треба заплатити Президенту, прем'єру, депутатам, щоб вони залишили країну, Глава держави назвав його провокацією з Москви, а ще, мовляв, це ж народ обирав таких слуг народу, чого тепер жалітися. Так от: я приєднуюся до тих 85 850 користувачів Інтернету, бо тепер я не вірю жодному політику і не повірю ще довго...

Але знаю одне, що після глибокої кризи, чи то економічної, чи кризи моралі, приходить відродження, і ми вже будемо іншими, а їх - політиків - вже не буде на екранах телевізорів, з яких вони щодня брешуть і зомбують свій народ...

А ще я не хочу слухати жодних новорічних привітань від наших керівників держави, я буду зі своєю сім'єю, коханим чоловіком і донькою, бо це моє минуле, теперішнє і майбутнє, і це найбільша цінність у житті.

Мені надзвичайно важко висловити свої враження від року, який минає. І не тому, що немає чого написати про 2008 рік. Було б дивно, якби в людини не було вражень, спогадів чи переживань... Просто багато з них, з тих, які засіли в душі, важко описати, а іншими не хочу ні з ким ділитьсь. Тоді їх вже не можна буде назвати моїми власними. Дивно, та іноді, коли ділишся з кимсь переживаннями чи радощами, вони стають вже не такими солодкими, не такими приємними, не такими трепетними, не такими «моїми».

Цей рік приніс мені багато хороших змін, та ще більше розчарувань. Не все та не всі є такими, як ми собі уявляємо чи мріємо. Та це, напевно, тільки на краще, коли існують такі собі «труднощі перекладу». Тоді не набридає працювати над собою, шукати компроміси, ставити собі цілі, змінюватись чи змінювати щось на краще! Можливо, саме тому 2008-й подарував мені прагнення бачити глибше, думати більше, читати між рядків, відчувати по-справжньому, мріяти, як у дитинстві, слухати уважніше, але не будувати планів, не чекати віддачі від усього і кожного, кому щось даєш, не вирішувати за інших, не зарікатись...

Насправді нічого надприродного в самому святі Нового року немає. Просто закінчується одна доба і розпочинається інша, закінчується один рік і розпочинається наступний... Та є щось у нас самих. Адже, погодьтесь, не щодня з таким захопленням та щирістю, з такою непідробленою радістю ми обіймаємо близьких та друзів і радіємо життю! І ніяка криза тоді не страшна:)

Теплого Вам настрою, лапатого веселого снігу та побільше розуміння у 2009 році!

Цей рік не був кращим. І не був гіршим. Він був просто особливим... Зрештою, як і кожен день у житті. Тому не берусь підсумовувати хвилини, години, дні, тижні... Ціную миті, яким достатньо й долі секунди.

2008-й подарував мені надто багато сюрпризів та позитиву, щоб попри песимістичні новини, якими доводиться займатися щодня, в мені не закралася зневіра. Натомість прийшов час відповідальності. І головне - це розуміння цієї відповідальності, бо відповідати, це відповідь дати. За тих, кого любиш, за тих, хто поруч, за те, що пишеш чи ставиш на сайт... З усвідомленням цього зникає присмак того, що хтось у чомусь винен. Бо, в першу чергу, відповідь треба дати самому. І як пише Бруно Ферреро у своїх коротких історіях для душі: «Коли тобі хтось каже: «Життя таке важке, - запитай: «У порівнянні з чим?»

Тому усім бажаю нестерпної легкості буття.

Не зовсім розумію ці Ваші узагальнення: що ЗАРАЗ освічені молоді люди не потрібні Україні, тому виїжджають.

Невже Ви думаєте, що 10-15 років тому не виїжджали?

Статтю Я.Грицака добре пам'ятаю. Менше, проте, сподобалося її закінчення, а саме вживання цього прізвища у множині. Але Вас це, пишете, якраз зачепило.

То ось, хочу Вам сказати: людина, якій ту статтю було присвячено, НІКОЛИ не мала особливого сприяння ні від держави, ні від будь-кого іншого.

Але ця людина сама створювала щось, від чого потім змінювалися інші.

До речі, ніхто з членів редакції не зауважив, що 2008 рік, як і зрештою три попередні, був часом небаченого раніше в цій відсталій, бідній, напіваграрній країні матеріального добробуту. Хоча наша економіка розвинулася ледь-ледь, тисячі українців пересіли в шикарні джипи, побували в єгиптах-туреччинах, придбали квартири за сотні тисяч баксів і тд і тп (частково й завдяки кредитній паранойї). "Бідна" студентська молодь і київські туристи заполонили усі ресторани. Так що станом на кінець 2008 року, незважаючи на початок кризи, нарікати по суті ще немає на що, хіба можна з острахом ділитися побоюваннями перед страшним невідомим.

Україна нам каже: "Ви наше майбутнє"...

І хто ж це Вам таке сказав? Надивилися політичної реклами? Проблема (хоч в певних обставинах - це й перевага) Вашого покоління - залежність від віртуального простору, віра, навіяна рекламою, в те, що "неможливе - можливе!" А в реальному житті неможливе залишається неможливим. Знаю, що багато хто з Ваших однолітків після закінчення універу очікує на зарплату щонайменше 600 доларів - і впадає в щирий розпач від того, що ніхто її насправді не пропонує. Порада одна - вистачає знань, сили і відваги, щоб поїхати кудись - то беріть і їдьте, а інакше - перестаньте нарікати.