В холодних квартирах з маленькими дітьми, під акомпанемент інформаційних помиїв, мільйони українців з жахом очікують нового курсу долара на міжбанку, чергової оплати кредиту за квартиру і машину, а найнещасніші "чекають-не-дочекаються" в гості колекторів і оцінювачів власності.

Так, в кредитних муках, вмирає українська мрія про те, що кожен, хто вміє і хоче працювати, здатен досягнути достатку і жити по-людськи - в своїй квартирі, їздити на своїй машині, мати різноманітне та якісне дозвілля, а відпустку і Новий рік проводити в Турції і Карпатах.

Мільйони людей повірили, що вони можуть жити по-людськи покладаючись лише на себе, "забивши" на державу, яка, в свою чергу, давно "забила" на них.

Зрештою, ні, держава "забила" на своїх громадян лише в тому, що стосується її зобов'язань перед ними, але використовувало будь-яку можливість, щоб видоїти з них останні соки.

В цьому немає нічого дивного.

Державу давно контролюють декілька десятків олігархічних сімей. В 2004 році вони переписали Конституцію України під себе. Поступово вони розділилися на синіх, білих і сіро-буро-малинових. Так простіше керувати народом - принципу "поділяй та владарюй" ніхто ще не відміняв.

Тому в Україні ще є багато людей, які вірять, що між Віктором Януковичем і Юлею Тимошенко є якась різниця. Тоді як різниця така ж, як між Кока-колою і Пепсі-колою, а суть - синтетика.

Таке ж "покоління pepsi" зараз при владі в Україні. Таке ж навійне і таке ж синтетичне, а суть його дій одна - грабування країни та народу.

Влада для них - це спосіб дерибану всього і вся. Народ - як бидло, яке можна нагинати без кінця.

Всі 17 років упирі грабували країну, розказуючи казки про "бідну Україну". Але хіба можливо 17 років грабувати бідну країну? Неможливо.

За допомогою казок про бідну країну, вони прикривали ту жахливу нерівність, яка нізвідкіля виросла у вигляді великих і малих "Конча-Засп" по усій Україні. Вони крали, а ми вмирали.

Вдумайтесь лише - без війни населення України зменшилося на 6 мільйонів осіб! Ми попереду усієї планети в темпах вимирання населення і західні дослідники вже називають Україну країною "мальтузіанського пекла".

Наші "керівники", наче в картині Пітера Бройгеля-молодшого "Сліпі", ведуть нас в провалля. Вони сліпі від своєї жадібності і не здатні зупинитися. Рука все тягнеться і тягнеться. Перший впав, другий, третій... а ми покірно ідемо слід у слід за ними, наче стадо баранів.

Невже ми хочемо померти. Ні. Ми хочемо жити. Ми навіть аж надто любимо життя. Хочемо народжувати дітей. Мріємо про сильну і гарну країну, з якою будуть рахуватися сусіди і не лише вони.

Невже ми барани? Ні.

Багато з нас, без зв'язків, без ніякої підтримки, побудували свою маленьку успішну Україну. Без підтримки держави утримуємо батьків. Всупереч державі даємо добру освіту своїм дітям.

Ми взагалі живемо всупереч цій державі. 70% (!) українців покладаються лише на свої сили!

Невже ми не бачимо, куди вони ведуть країну? Бачимо і навіть дуже добре.

Та й важко не побачити, коли черговий мажор-убивця уникає суду. Коли суддя хвалиться, що є така традиція - "всівати мільйонами" свою посаду. Коли в Холодоморі мерзне добра половина країни, а друга половина з жахом чекає звільнення з роботи.

Чому ж ми ідемо як барани за ними, якщо ми точно знаємо, що ми не барани?

Скільки ми будемо ще миритися з цією мерзотою, яка через свої мас-медіа нав'язує нам розбрат, страх і безсилля?

Кожний день нас переконують, що "все пропало і нічого змінити не можна". Що ми повинні змиритися і... платити!

Платити за спекуляції нацбанківської банди Стельмаха і Ко!

Платити банкам, які піднімають процентні ставки тоді, коли долар падає, євро підіймається, падає ціна на нафту, чи коли банкірові просто свербить ліва півкуля.

Платити за великі і малі прориви Юлі Тимошенко.

Платити за апетити олігархів Януковича.

Платити за хворі фантазії Віктора Андрійовича Ющенка.

Платити даішникам. Платити пожежним. Платити бандитам.

Платити придуркуватим мерам.

Платити МВФ.

Платити Росії.

Платити за відсутність тепла та води. За тупу зовнішню та внутрішню політику. Врешті, платити за імітацію того, чого насправді давно вже не існує в реальності - ДЕРЖАВИ!

Та ну їх в пень! Навіщо платити нам, коли це їхня держава. Воно і працює на них.

Вони самі признають (і брешуть, як завжди, применшуючи), що секунда діяльності Кабміну коштує 60 докризових корупційних гривень. Хвилина - 3 600. Година - 216 000. Доба - 5 184 000.

І так рік за роком іде переведення вічнозелених гривень з наших кишень у їхні... Ми платимо податки, а вони купують "Бентлі".

Якийсь нееквівалентний обмін. Нераціональний.

Ми їм 13% податку на прибуток, вони нам інфляцію. Ми їм ПДВ, вони 50% росту курсу долара.

Вони забули, що ми їх наймаємо, а не вони нас. Раз вони забули, прийшов час їм нагадати.

А ще краще прибрати їх з дороги, поки вони остаточно не вбили всіх нас.

Для цього нам потрібна інша держава. Яке буде нашим і стане діяти в наших інтересах. Яку буде прислуховуватися до нас і десять разів думати, перед тим як піднімати курс гривні. Яку буде допомагати, а не заважати. Будувати, а не руйнувати.

Нам потрібна держава життя, а не смерті. Де діти будуть вчитися тому, як будувати світле майбутнє, а не ридати над безнадійним минулим. Де будуть святкувати перемоги, а не поразки.

Яка буде достатньо сильна, щоб вибирати партнерів, а не щоб партнери вибирали її. Яка буде просто ефективна. Нарешті, в якій порок і влада будуть не синонімами, а антонімами.

Як, запитаєте ви, таке можливе, хіба ми можемо що-небудь змінити? Хіба щось від нас залежить?

Не нийте!

Знову ж таки, ми забули, що не на дискотеках змінюється хід історії, а в організованих діях громадян. Громадянин - це тай, хто спроможний уявити себе частиною громади, спільноти і захищати її так, як самого себе. Той, хто цього не усвідомлює, залишається гарматною масою, яку ганяють з синього майдану на помаранчевий, а потім навпаки.

А Майдан - це не форма захисту наших інтересів. Швидше, це форма випуску нашої пари у свисток, який турботливо підпихають нам синьо-помаранчеві "пепсі".

Ми можемо і повинні захиститися іншими формами протесту. Він може набрати різних форм - страйку, блокування і т.д., в тому числі, якщо цього вимагають обставини, з застосуванням сили.

Звичайно ж, нам з ранку до вечора забивають голову, що українці "не такі", що компроміс є найкращою формою співіснування... Але ці панове лукавлять! Яке може бути співіснування там, де одна сторона має все, а іншій залишається смердючі недоїдки?

Нас їдять, а ми закликаємо до їхньої совісті! Не їжте нас, будь ласка, не піднімайте долар, ми ж хочемо жити, у нас дітки, а нам у відповідь - терпіть, лохи, платіть і вам віддасться...

А от ні! Не можна закликати до совісті Людожера, звертаючись до його людських якостей - їх у нього просто немає.

Він вас не почує, тому що у нього інша система цінностей. Ваш біль - це його радість. Ваша радість - це його біль.

Для вас падіння гривні - це трагедія, для банкіра - це ще 50% прибутку на пустому місці. Нас взагалі розглядають в контексті оптимізації їх витрат-прибутків.

Аж 46 мільйонів голів - як скотину.

Впав, скажімо, прибуток на метзаводі від 300% до 5% - непорядок! Ви - слабка ланка, ідіть геть на вулицю і здихайте там з голоду, а ввечері, якщо пощастить, на ТБ про вас покажуть наповнений смутком сюжет.

Савік Шустер в графіках покаже шановній публіці, як зелена і синя лінії, немов собачки Павлова, рефлексивно реагують на словесне лайно. Ну, і звичайно, Ольга Герасим'юк вас оплаче. Спи спокійно, український середній класе.

Тому, оскільки до них годі достукатися, значить, потрібно діяти. Так, це потребує зусиль і навіть ризику, але альтернативи немає - або дія, або нескінченна коаліціада до другої години ночі.

Не хочете дивитися? Відключать газ, а заодно і воду з електрикою. Комунальні катастрофи - обов'язкова складова їхнього мегашоу.

З чого починати і що робити?

Починати потрібно з простого. Перш за все, ми повинні почути один одного.

Безсилля і зневіра породжується самотністю. Людина - істота соціальна і потребує колективних дій. Саме завдяки колективу ми перетворилися на людей.

В Києві є більше ніж мільйон автомобілів. Якщо хоча б кожен десятий одночасно натисне свій сигнал - це ревіння буде чутно по усьому місті. Якщо це зроблять в інших містах - почує вся країна.

Якщо це відбудеться в один момент, як результат об'єднання волі сотень тисяч людей - значить, ще не все втрачено. Так народиться перша нота чудової громадянської симфонії.

Усій цій братії, яка перетворила Україну на європейське посміховисько, вона буде похоронною мелодією. Нехай почують крик згвалтованої країни і здригнуться, тому що це і буде той дзвін, який дзвонить за ними.

Для нас це буде перший крок нового життя. Цей крок ми повинні використати для того, щоб зорганізуватися. Така велика акція потребує довір'я зі сторони зовсім незнайомих людей. Адже відсутність довір'я - це саме те, від чого наша держава опинилася на краю загибелі.

Звичайно, на цьому все не закінчиться, а лише почнеться.

Влада мріє, щоб протести почалися навесні. В цьому є своя старшна логіка. До березня-квітня дві треті боржників важкого кредиту стануть неспроможними сплачувати свої внески. В них спробують відібрати власність, попередньо промивши мізки цинічною пропагандою, загрозами колекторів та просто бандитським рекетом.

Сотні тисяч людей буде викинено з роботи на вулицю с работы, і вони будуть чіплятися за будь-яку копійку, або лиш нагодувати свої сім'ї. Ось вона, ласа здобич для нових майданмейкерів.

Тому, затягувати з моментом акцій протесту не можна. Кожний втрачений день послаблює нас, оскільки в нас менше запасу стійкості, ніж у зграї олігархів з їхніми мільярдами.

Потрібно починати давити їх тут і зараз. Як мінімум одну акцію протесту потрібно провести перед Новим Роком. Для цього потрібно створити Комітети Спротиву по всій Україні.

Вони повинні займатися організацією захисту наших інтересів у всіх напрямках - починаючи з іпотеки і невиплат за кредитами і закінчуючи організацією самооборони у випадку необхідності.

Якщо банки перекладають всі кризові ризики на божників і не хочуть рівномірно розподілити втрати, це значить, потрібно перестати сплачувати кредити. Врешті решт, більшість людей опинилося у важкій ситуації не тому, що не хотіли платити, а через фінансові спекуляції з доларом (до яких було причетно багато великих банків).

У всьому світі долар падає, у нас божевільно росте. Де логіка? На момент початку кризи офіційно в Україні було 38 мільярдів доларів золотовалютних запасів. Де гроші?

Якщо банки не хочуть розуміти ситуації людей, то і люди мають право відмовити банкам їхні претензії. Коли ж банки спробують забрати власність боржників, значить, за неї прийдеться боротися у прямому значенні цього слова, в тому числі, задіюючи створені відділи самооборони.

Звідки вони з'являться? З самоорганізації боржників. Виходу в них все одно немає.

Це добре, якщо можна вернутися жити до батьків, я якщо не можна? Іти з дітьми на вулицю тільки тому, що хтось вирішив підкосити за наш з вами рахунок ще кілька мільярдів доларів? В цій ситуації боржникам втрачати немає чого, крім кредитних ланцюгів.

Підсумком цієї боротьби повинно бути виникнення груп контреліти. Вона сформує принципи нової української держави. Контреліта не повинна бути причетна до позорного правління режиму у всіх його синіх та помаранчевих проявах.

Її головний принцип - ніяких компромісів з правлячою «елітою». Будь-який компроміс з ними буде формою продовження агонії держави і за даних умов призведе до його загибелі.

В ідеалі, контреліта повинна створити свою партію, яка зосередить протестний потенціал на собі. У гіршому випадку, це буде кілька партій, які будуть з різних флангів розривати напівхуде тіло Другої напівреспубліки. З боротьби, яка розгорнеться між ними, постане новий політичний режим. В цій боротьбі ми можемо виграти, але можемо і програти. Звичайно, ніхто на не дасть гарантію перемоги, та й сам пошук гарантій є оправданням свого страху перед змінами.

І все ж будь-яка спроба вирватися з нинішньої клоаки виглядає як кращий варіант, ніж безвольне мазохістське споглядання того, як руйнуються дорогі нам речі.

Врешті решт, доля, будучи жінкою, любить сильних і відчайдушних, але для того, щоб завоювати її приязнь потрібно діяти.