Традиційно п'ятий номер місяця - літературний, адже і ви, і ми, усі мусимо колись відпочивати від політики, скандалів і катастроф. Тому нині - про високе.

Про український літературний процес загалом говорять охоче, багато і всі, кому не ліньки. Говорять, що його нема. Говорять, що він є, але іде не туди. Ще говорять, що з літературним процесом усе в ажурі, просто у всьому винне книговидавництво. Інколи кажуть, що навіть видавці працюють справно, а лаяти треба самих читачів, смаки котрих, мовляв, формують попит, і тому у книгарнях полиці ломляться від марініних, донцових і решти подібного не особливо інтелектуального чтива.

Коли вона померла, він влаштував їй належний похорон. Зійшлися всі її подруги, неоковирні бабці в беретах, у пронафталінених шубах з нутрієвими комірами, з яких їхні голови стирчали, як великі бліді ґулі. Вони тактовно посхлипували, коли підвішана на мокрих від дощу линвах труна опустилася в яму, а потім, збиті в групки, під шатерками розкладних парасольок з якнайнеправдоподібнішими візерунками вирушили до автобусних зупинок.

ТІЛЬКИ ЧОТИРИ ПЛЯШКИ ГОРІЛКИ -  І ТАК БОЛИТЬ ГОЛОВА

Прокинувшись вранці однієї неділі наприкінці літа 200' року у себе в квартирі на вулиці Гоголівській у місті Києві, я одразу ж зрозуміла, що мені треба зробити. Треба було піти на кухню і негайно поставити чайник. Чашка міцного, гарячого і в міру солодкого чаю могла якщо не врятувати мене, то бодай полегшити моє становище.

На мене сьогодні сварилися, що я знову принесла до ліжка пісочок, а я забула, що з ним учора робила, а то я їм сказала б - це було щось дуже важливе. Сьогодні я піду на вокзал. Я чекаю там листа від сестри. Моя сусідка сміється. Вона каже: в тебе немає ніякої сестри. А друга сусідка каже: не слухай стару дурепу, ходи куди хочеш.

А вчора до нас прийшов новий сусіда. Три медсестри хотіли його вигнати, а він не послухався. Тепер він сидить і мовчить. Він дуже сумний.

Деян Болєвич мав тридцять років, гарну дружину, балакучого й допитливого синочка, облаштовану квартиру на мансарді, добре оплачувану й шановану роботу, веселих друзів, аж враз, ніби в картинку на воді, плюснула туди війна, і все помутніло й викривилося.

Вагітну дружину він відіслав із сином до родичів у Чорногорію. У мансарду влучив снаряд, друзі покинули місто, робота та комп'ютери залишилися в селищі, яке захопили серби. Деян не був ні дурнем, ні самолюбом, ні боягузом.