27
лютого матимемо другі роковини загибелі того, хто жив в ім’я Честі і
Волі, великого друга України Бориса Нємцова. Його вбивство стало
знаковим, переломним, і, якщо можна так висловитися, визначальним, бо
відкрило шлях до подальших трагедій, до наступних злочинів й усього
того, у чому науковці вбачають моторошні ознаки «рашизму» як нової
історичної дійсності.
У стомленій війною й ненаситними до народного добра корупціонерами
Україною усюди, за що не візьмися, куди не кинь оком, зустрінеш суцільні
загадки. Одні загадковіші від інших. Та й поруч з нами, у найближчих
сусідів, їх теж вистачає. Білорусь, Кремль, «гарячі точки» на Кавказі й
на Близькому Сході. І всюдисущі «довгоносики»... котрі, як у тому
відомому анекдоті, «з’їдають» будь-які матеріальні цінності, насамперед,
ті, зникнення яких більше немає на кого списати.
Згадаймо,
як російське ТБ тиражувало кадри похорону ватажка заїжджих бойовиків
Арсенія Павлова (він же «Моторола») у середмісті Донецька, куди окупанти
силоміць зігнали «масовку» з кількох тисяч підневільних бюджетників та
студентів. Тоді у соцмережах з’явився такий допис: «Якби не втримали
Одесу, то якогось іншого покидька так само проводжали би на той світ в
оперному, а черга «бажаючих» вшанувати його перед тим, як він піде в
останню путь, стояла б уздовж усіх Потьомкінських сходів...»
Породжене
сутичкою нових «мушкетерів» та президентських «гвардійців» протистояння
Юрій Віталійович вирішив не одразу, а лишень за шість днів, ще раз
засвідчивши таким чином, що йдеться, власне, не про право, а, радше, про
політику.
