Від 1967-го по 1974-ий рік редактор Степан Процик був автором таких ґрунтовних статей в очолюваному ним часописі «За Патріярхат», як от «До нашої програми», «У двадцятип’ятиліття єпископства Митрополита Кир Амброзія Женишина», «Перед третім етапом», «В єдности Сила Народу», «Чи вже по празнику?», «Церква в аренді», «Координація акції мирян за патріархат», «В першу річницю Синоду», «Хто за них заступиться?», «Пора запитатися в СКВУ», «V архиєпископський синод», «До програмових постанов Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви», «Поза межами громадської відповідальності», «Відсіч потрібна!», «Зберегти незалежність мирянського руху!» та інших, які є в моєму хатньому архіві.

Мені видається, що активна діяльність інж. Степана Процика у структурах, створених у повоєнний час під егідою Закордонного Представництва УГВР (а пізніше й Середовища УГВР), як також його тісна співпраця з Генеральним секретарем закордонних справ УГВР Миколою Лебедем, була однією з причин звинувачень їх обох та їхніх соратників у т. зв. «совєтофільстві», що відбувалося з боку політичних конкурентів із різних визвольних середовищ українства на чужині.

Мені було достеменно відомо, що Степан Процик був з юних літ членом ОУН, в часі німецької окупації України був арештований й запроторений за політичну діяльність в німецькі концентраційні табори.

Ось переді мною на столі лежить знаменитий місячник українців на чужині «Український самостійник», який як політично-інформативний часопис виходив друком у баварській столиці Мюнхені в 1950-1957 роках.

У нас виразно проглядається яскрава тенденція «ліквідувати» політичного противника замість його вислухати, щоб він, боронь Боже, не «заразив» своїми думками читача, головно, «недосвідченого і молодого», що закидали Сосновському.

Відомий український учений-юрист, також тернополянин з походження Микола Бараболяк (*1908-1994, Чикаго, США), у 1939-1941 роках – викладач юридичного факультету Університету імені I. Франка у Львові, автор праць з цивільного процесуального права, член кількох академічних установ США, Американської асоціації політичних наук, а від 1964 року – кореспондент «The New Star» («Нова зірка»), що був вписаний у AMWS («Чоловіки та жінки американської науки»), ОЕА («Видатні науковці Америки») написав цікаву пригадку «Згадуючи д-ра М. Сосновського. Дещо про його «політичні манівці» і журналістську етику». В цій праці д-р М. Бараболяк, зокрема, стверджував, що «д-р Михайло Сосновський не написав трактату на тему української «зовнішньої політики». Не встиг. Але і Волтер Ліппман, і йому подібні писали і «розмінювали» свої таланти в газетних статтях. Все ж, їхні писання, хоч не призначені для інтелектуальної еліти, а для консумції пересічного інтелігентного читача, не втратили своєї вартості і нині, їх цитують, і вони і надалі надають дороговказ політичному мисленню та слугують як підстави для політичних акцій.

Як вислід усіх тих незабутніх запальних дискусій я отримала від автора присвяту на своєму примірнику книги: «Від автора на приємну згадку про «запальні дискусії» з побажанням бути «поблажливою» у своєму критицизмі цієї праці, яка в жодному випадку не була продумана, щоб підважувати її чи будь-кого ідеал», і запевнення, що не можна було «дещо замовчати», як дехто радив Сосновському, бо, мовляв, «ще не час порушувати деякі питання», – але така «пів правда» взагалі ним не бралася до уваги – завданням автора було «охопити, здебільшого, весь період діяльності Д. Донцова та всю його політичну творчість», – писати отже, як було, а не як нам чи декому бажалося б.

Спочатку Михайло Сосновський сидів за бюрком у першій кімнаті біля головного редактора.