Володимир Зуєнко: «Сергієнко був одним із тих, хто міг би обійняти будь-яку державну посаду. Наші противники не знаходять іншого шляху, як знищувати таких людей»
Волонтерка з Торецька: «Донбас – невід’ємна частина України. Не можна забувати про людей, які там залишились, – вони вірять, що Україна до них повернеться»
Маріанна Кіяновська: «Для мене дуже важливий голос жертви. Ці жертви багатьох поколінь кричать через мене. Я пишу вірші, в яких фігурує те, про що я навіть ніколи не читала»
Українсько-польські взаємини не завжди були добросусідськими. Були часи, коли
у битвах лилася кров польських та українських воїнів, які стояли по різні боки барикад.
Цього року минає 100 років з часу польсько-української війни. 
4 квітня
2014 року, коли ще ятрив біль від загибелі Героїв Небесної Сотні і коли вже починала
майоріти заграва від війни з окупантом українських земель - Росією, у Корсунь-Шевченківському
по-звірячому був закатований активіст Майдану, журналіст, науковець Василь Сергієнко.
На його тілі побратими нарахували понад 20 колото-різаних ран, сліди від удушення,
шия була надрізана з обох боків. 
Волею випадку наша з Галиною Пагутяк розмова відбулася у день, дуже особливий
і пам'ятний для неї. А заодно - і для багатьох мешканців України та її діаспори.
77 років тому, 23-24 червня 1941 року, працівники НКВС, виконуючи злочинний наказ
наркома державної безпеки Всеволода Меркулова, пригнали пішим ходом з Перемишльської
в'язниці в урочище Саліна ув'язнених і розстріляли їх усіх. Їх, а також інших, іноді
випадкових людей, скидали у соляну шахту. Часто - живцем. 
Вона - колишній
волонтер та колишня мешканка прифронтового міста Торецьк. Хоча колишніх волонтерів
не буває. Сьогодні вона - далеко від звуків САУшок, «градів» та понівечених людських
осель. Проте її батьки й досі допомагають військовим, а сама вона й далі допомагає,
чим може. Коли інтерв'ю вже було готове до друку, моя співрозмовниця попросила не
оприлюднювати її прізвище. 
