Українсько-польські взаємини не завжди були добросусідськими. Були часи, коли у битвах лилася кров польських та українських воїнів, які стояли по різні боки барикад. Цього року минає 100 років з часу польсько-української війни.

4 квітня 2014 року, коли ще ятрив біль від загибелі Героїв Небесної Сотні і коли вже починала майоріти заграва від війни з окупантом українських земель - Росією, у Корсунь-Шевченківському по-звірячому був закатований активіст Майдану, журналіст, науковець Василь Сергієнко. На його тілі побратими нарахували понад 20 колото-різаних ран, сліди від удушення, шия була надрізана з обох боків.

Вона ніколи не кривить душею. Її відвертість іноді шокує. Але українському суспільству вже давно не потрібна напівправда. Надто довго його годували обіцянками, яким ніколи не судилося збутися, та говорили на біле, що то є чорне.

Волею випадку наша з Галиною Пагутяк розмова відбулася у день, дуже особливий і пам'ятний для неї. А заодно - і для багатьох мешканців України та її діаспори. 77 років тому, 23-24 червня 1941 року, працівники НКВС, виконуючи злочинний наказ наркома державної безпеки Всеволода Меркулова, пригнали пішим ходом з Перемишльської в'язниці в урочище Саліна ув'язнених і розстріляли їх усіх. Їх, а також інших, іноді випадкових людей, скидали у соляну шахту. Часто - живцем.

Українська видавнича діяльність останнім часом переживає справжній бум. Відкриваються нові книгарні, налагоджує свою діяльність Інститут книги, держава нарешті почала виділяти кошти на закупівлю книг.

Вона - колишній волонтер та колишня мешканка прифронтового міста Торецьк. Хоча колишніх волонтерів не буває. Сьогодні вона - далеко від звуків САУшок, «градів» та понівечених людських осель. Проте її батьки й досі допомагають військовим, а сама вона й далі допомагає, чим може. Коли інтерв'ю вже було готове до друку, моя співрозмовниця попросила не оприлюднювати її прізвище.