Москва від самого початку формування Організації Об'єднаних Націй, тоді ще як речник т. зв. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, поводилась зухвало, маючи претензії на особливе трактування, включно із зарахуванням двох своїх колоній як суверенних держав - членів ООН. Зокрема, ця зухвалість була помітною протягом 75 років історії в ООН на форумах, таких, як Рада Безпеки ООН, де Москва постійно зловживала правом вето, що мала як один з п'яти постійних членів Ради, Комітет ООН (сьогодні Рада) з прав людини, де Москва мала відвагу критикувати інші держави за порушення людських прав, тоді, коли сама була чи не найгіршим порушником.

Нещодавній крок Польщі в бік серйозного екстремізму зазнав певної критики, але справжню стурбованість це викликало в її сусідів та серед етнічних мешканців країни. Польща з моменту кінця її Людової, здавалося б, була у Східній Європі зразком економічного та демократичного прогресу, хоча насправді без відповідного закону, який захищав би права етнічних меншин.

Цього разу в Раді ООН із прав людини. Після завершення членства у Раді Безпеки ООН наприкінці 2017 р. - початку 2018 року Україна вступила як одна зі 47 країн світу до Ради ООН із прав людини.

Можна було багато на що сподіватися, а то і передбачити, включно з вторгненням росіян на українські землі, бо це ж було лише питанням часу.

Нещодавно у Чикаго, в Українському Інституті Модерного Мистецтва, відбулася презентація книги Марсі Шор «Українська ніч». Для тих, хто не потрапив на презентацію, і ще не купив собі книгу, подаємо невеличку рецензію від президента Світового конгресу українців (1998-2008), юриста та громадського діяча Аскольда С. Лозинського.

Радянський український письменник Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року. Перших 50 років свого життя він, здебільшого, присвятив партії. У січні 1968 року в журналі «Вітчизна» з'явився його твір «Собор».

Бл. пам. мгр. Теодор Воляник, один з основоположників та кількаразовий багаторічний голова Фундації Українського вільного університету (ФУВУ), багаторічний член Спілки Української Молоді (СУМ) в Америці, її керівних органів як крайових, так і місцевих у Міннеаполісі і в Нью-Йорку, голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) в Нью-Йорку, член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), Об'єднаного Комітету Українських Організацій міста Нью-Йорк та інших українських організацій та установ відійшов у вічність у Нью-Йоркському шпиталю після Різдва Христового, 8 січня 2018 р. залишивши дружину Олю та дальшу родину в Україні, а також українську громаду фактично по цілому світі.

На веб-сторінці Постійного представництва України в Організації Об'єднаних Націй великими буквами написано про членство України у Раді Безпеки ООН та у першому рядку оголошено: «Як непостійний член Ради Безпеки ООН впродовж 2016-2017 рр. Україна під час роботи в Раді зосередить свою увагу на таких питаннях:

Юрій Луценко перебрав функції Генерального прокурора України у травні 2016 року. Дивним виглядав вибір президента Порошенка, бо Луценко не має юридичної освіти і будь-якого досвіду в такій роботі. Але в Україні все можливе. Тим більше, що незаперечним було та залишається, що Юрій Луценко - це стовідсотково людина президента.

Перебуваючи недавно в Україні, як я вже писав, до речі, я мав нагоду відвідати й ознайомитися з протестуючими офіцерами та солдатами на новому майдані біля Верховної Ради України. Оскільки я чув від своїх друзів у самій Україні і читав на сторінках української преси попередньо майже тільки погані повідомлення чи оцінки про протест, про учасників, про їхніх ініціаторів тощо... то я підходив до місця протесту з упередженням, сподіваючись побачити там спитих російськомовних провокаторів, а, може, і Саакашвілі поміж ними. Така вже людська натура - сподіватися чогось поганого.