Через тиждень після Великодня в Україні, за традицією, розпочинається поминальний тиждень. Оскільки це стосується померлих, такі ритуали важко назвати святом, але, все-таки, цим словом інколи іменують те, що відбувається.
Може тому, що колись давні слов’яни з їхнім культом предків назвали цей день Радуницею, що означає «Весняна радість». Окрім поминання, тоді було прийнято веселитися, щоб і померлим було радісно на тому світі. Коли ж на зміну язичництву прийшло християнство, посилився етичний аспект традицій, вимоги до ритуалу поминання зробилися більш суворими, і колишні веселощі на цвинтарях іменували «бісуванням, бісівством» і почали засуджувати.
Тепер цей день називається в Україні по-різному – гробки, могилки, проводи, радовниці. Але сутність їхня одна – цього дня люди йдуть на цвинтарі, прибирають могили померлих родичів (хто може – завчасно), кладуть на могили розстелені рушники, на які ставлять пасочки, крашанки, цукерки, печиво і поминають померлих. Хто приїхати не може, домовляється з агентством – у Києві одноразове прибирання могили на замовлення вартує до 500 грн., абонемент на регулярне прибирання – до тисячі доларів. Ціни зростають.
Як і в кожного, мої рідні та близькі поховані у різних містах, усюди встигнути неможливо. Тож за традицією, цього дня я їду в село, де народився мій батько, і де він захотів знайти свій останній спокій, переїхавши сюди з міста після виходу на пенсію. Окрім татової могили, тут могили його батьків, тобто, моїх бабусі Ганни і дідуся Карпа і ще деяких родичів. За багато років я можу порівняти ці дні та зміни у їхньому проведенні.
За радянських часів проводи також існували, але читачам відомо, що люди приходили на кладовище якось зіщулившись, напівлегально. Вільно тут було тільки старим людям – каральна ідеологія на них не розповсюджувалася. Якщо ж діти чи онуки померлих були на відповідальній роботі, тим більше, так званій «ідеологічній» (сюди, окрім чиновників, належали також учителі, викладачі середніх та вищих навчальних закладів, журналісти, літератори, науковці тощо), то прийти цього дня на гробки вони побоювалися. Якщо ж – до того – вони ще й були членами єдиної тоді партії – правлячої комуністичної – то про це не могло бути й мови, інакше – партбілет на стіл і вилітай з роботи. Зокрема, і нас, тодішніх студентів філософського факультету, неофіційно попереджували, щоб ми на проводи не їхали, бо це вважалося релігійним святом, а релігія у ті часи, як відомо, називалася «опіумом для народу». Тож цей «опіум» ми були змушені вживати тайком.
Тепер, на щастя, усе інакше. З кожним роком бачимо, що традиція поминання померлих стає все більш масовою. На могилки почали приїздити здалеку ті родичі, яких доля занесла не тільки у інші області України, але і в інші країни. Зокрема, на нашу сільську вулицю одна сім’я приїздить з Білорусі, де служив за часів СРСР і залишився там у відставці на пенсії колишній сільський хлопець. Приїздять і з Росії, інших країн СНД, але не часто. З Європи та Америки приїздять уже зовсім рідко.
Зате село сходиться геть усе, окрім тих стареньких, які вже майже не ходять. Чоловіки та хлопці одягають гарні костюми, жінки та дівчата причепурюються, беруть із собою дітлахів. Старшенькі діти вже поважно, копіюючи дорослих, поводяться на цвинтарі. Малеча ж з кульками у руках жваво оббігає цвинтар і отримує майже з кожної могилки «данину» – хто дасть крашанку, хто цукерки чи печиво, а хто й пасочку. Малим родичам чи дітям знайомим дають охоче і багатенько, незнайому дітвору також не ображають. Так що на кінець проводів кожне маля тягне додому важкий пакет, наповнений випроханими дарунками.
Священик обходить кладовище, за ним з хоругвами і співом йдуть тільки старенькі бабусі – молодих у цьому супроводі нема.
Вдивляюся у обличчя людей, вслухаюся в їхні розмови. Багато побутового, люди обмінюються новинами, розповідають, що у кого сталося – адже односельчани з різних вулиць можуть не бачитися місяцями, бо громадська активність у селі дуже мала, клуб зруйнований, ні молодь, ні старші ніде не збираються. Хтось сміється, печальних облич небагато.
Тут ми підійшли до головної проблеми у традиціях поминання померлих у сучасній Україні. А вона ось у чому: багато зовнішнього, мало внутрішнього. Багато ритуалів, мало справжньої віри. Дії домінують над сенсом цього печального дня.
Так, все більше родичів сходяться та з’їжджаються цього дня на проводи з різних кінців, все більше дорогих машин скупчуються біля цвинтарів. Справно печуться паски та фарбуються крашанки. Купуються квіти та вінки, здебільшого, штучні і ставляться на місце попередніх. Грошей не шкодують, хоча одна штучна квіточка коштує від 14 – 15 гривень і доходить до 50 – 60 грн. Вінки – ще дорожчі.
Розсада біля міських цвинтарів продається погано, навіть селяни рідко несуть її з дому на кладовище, бо вже звикли замість живого приносити на могилки штучне – увіткнув у землю пластиковий прутик і все, швидко і зручно. Та й не в’яне штучне, стоїть чи висить квіточка або вінок увесь рік, зберігаючи достатньо хороший вигляд. Але ж неживе воно, не природне, не справжнє – у тому й підміна, імітація.
Іще в одному біда – тільки перші хвилини віддаються померлим, коли люди підходять до могил, хрестяться, застигають на хвильку у спогадах. А далі вже випірнають з глибин пам’яті на поверхню буденності і починається прибирання або ж спілкування із знайомими. Ще одна імітація, ще одна підміна. Хіба для цього приходити треба на цвинтар?
За самою ідеєю цих поминок, проводів спілкуватися потрібно не з тими, хто стоїть біля сусідніх могил, а з тими, хто навіки у рідних могилах, з їхніми душами, які далеко і, все-таки, близько, поки ми живі. Спілкуватися подумки і вголос – згадуючи їх зі своїми рідним, що стоять поруч. Згадуючи якісь епізоди з того часу, коли померлі були ще живими, що і як вони говорили чи робили в якихось випадках, епізодах – сумних чи веселих, повсякденних чи екстраординарних. Розповідати про це не тільки тим, хто їх пам’ятають живими. Але і тій малечі, яка їх вже не знає, не пам’ятає.
Якщо цього не робити, то єдиною асоціацією проводів для цих дітей, коли вони виростуть, будуть не спогади про дідуся, чи бабусю, а їхній крашанково-цукерковий веселий «бізнес» на цвинтарях та пакети, переповнені випрошеним.
Та й дорослим потрібно не тільки випивати та розповідати один одному щось буденне, а, власне, згадувати померлих – з чаркою чи без чарки, на цвинтарі, чи вже вдома. Поставити свічку в церкві, помолитися за упокій душі померлих наших рідних та близьких, звернутися до них подумки, посумувати, не соромлячись вологих очей.
Треба їх дійсно поминати – у всій духовно-психологічній повноті цього слова.
Пом’янемо ж ми, читачу, усіх своїх померлих, згадаймо їх, посумуймо, а то й сплакнемо.
Мир їхньому праху! Вічна пам’ять!!! Царство їм небесне!!!
Христос Воскрес! Воскреснуть і вони. Спочатку – у нашій пам’яті в поминальний день.