У країнах західного християнства 21 лютого, розпочaвся передвеликодній піст. Його сенс не в голодуванні, а в покірливому осягненні власної свідомості та бодай у намаганні виправитися.

У православному календарі Великодневі також передує Великий піст. Певне ускладнення при порівнянні церковного року викликає відмінність між юліанським календарем, якого дотримується російське православ'я та "нашим" григоріанським. Однак цього року обидва календарі майже збіглися: і в Росії також розпочився Великий піст. Добра нагода для порівняння: особливо, якщо зважити на дуже відмінні погляди Росії та Заходу на справедливість і безпеку в світі.

Російські м'ясниці закінчилися святкуваннями, основною ознакою яких є поїдання млинців з грибами, сметаною, лососем чи кав'яром (залежно від фінансового становища тієї чи іншої людини, яка в Росії може досягнути неймовірних крайнощів "угору" та "вниз"). Неділя, якою розпочався православний піст, називається "Прощальное воскресенье" - "Прощена неділя".

Люди навзаєм вибачаються за те, що поганого вчинили, і просять одні в одних вибачення. Традиційна відповідь звучить - "Бог простить". Цю колоритну сцену можна побачити у фільмі Михалкова "Сибірський цирульник".

Путін цим "почастував" Захід. Завдяки збігові обставин у ці дні я перебував у Росії (вперше в житті) і виявив, що російські медіа були наповнені зовсім іншою тематикою: вихваляли мудрість і мужність Володимира Володимировича Путіна, який так гарно "всипав" Заходові у Мюнхені і повернув Росії великодержавну гордість.

"Росія вже ніколи не буде на колінах!" - верещали заголовки видань. А коли згодом Захід відгукнувся на погрози Путіна, "Комсомольская правда" з обуренням цитувала слова Карла Шварценберга про те, що "Росія показала своє справжнє обличчя", викриваючи НАТО, що є нібито для Росії "агресором".

"Росія не буде на колінах..." Безперечно не в тому розумінні, щоб її хтось - і зовсім не ми, Захід - хотів поставити на коліна. Росія мусила б сама впасти на коліна. І початок Великого посту є для цього найкращою нагодою. Вона мала б упасти на коліна перед іншими народами, аби їй вибачили за все, що вона злого вчинила їм упродовж ХХ століття.

Попросити вибачення в українців за штучно створений голодомор у тридцятих роках, який коштував життя десяти мільйонів.

Вибачитися перед поляками за окупацію в 1939 р., коли Сталін з Гітлером по-братськи поділили Польщу, за катинські вбивства польських офіцерів, за відмову допомогти у відчайдушній боротьбі за Варшаву восени 1944 р.

Попросити пробачення в литовців, латишів, естонців за масову депортацію під час двох окупацій Прибалтики (1940 р. та 1944 р.).

Вибачитися перед угорцями за вторгнення в 1956 р., перед чехами й словаками за напад у 1968 р., перед афганцями за навалу в 1980 р., перед чеченцями за війну в дев'яностих роках.

А взагалі з проханням прощення вона мала б звернутися не лише до сусідніх народів. Російська влада повинна впасти на коліна перед власними громадянами і довго й покірно просити в них пробачення за все скоєне, починаючи від більшовицького заколоту 1917 р., до сьогоднішнього дня. Не лише за всі так звані явні злочини - смертні покарання, тюрми, вигнання, але і за все повсякденне зло - за зарозумілість урядовців, корупцію міліції, грубість, приниження, неповагу до людської особистості, до її поглядів, за зневагу в спілкуванні, за ставлення до власності. Російська влада повинна "бити чолом", як каже старий російський вислів, перед своїми громадянами, яким не пощастило створити умови для гідного життя.

За все нібито винен "злий" Захід. Натомість російська влада робить навпаки. Вона чинить те, що робили більшовики завжди, спираючись у цьому на найгірші традиції старої російської держави: чим гірше вдавалося розв'язати внутрішні проблеми, тим більше народ переконувався в тому, що він є народом обраним, народом, який несправедливо страждає. А в його стражданнях нібито винні "ті злі" на Заході. Від месійної теорії про "Москву - третій Рим", що з'явилася в XVI столітті, шлях веде до амбіцій більшовицького панування над усім світом, а звідси до сьогоднішніх великодержавницьких жестів Путіна. Як багато разів раніше, так і тепер, велика частина безпорадного й приниженого російського населення з готовністю дослухається до цієї риторики, оскільки цим уявно підсолоджує свої страждання.

Початок Великого посту нагадує, що Росія немає інших шансів на гідне життя, ніж ті, до яких кілька десятиліть тому закликав Cахаров і до яких кожного року закликає Великий піст: покаяння. У випадку Росії це означає відмовитися від великодержавницьких жестів, від більшовицьких традицій минулого і розпочати змагання зі Заходом у цілком іншій площині - у вільній діяльності, що йде знизу, від вільної особистості.

Росія мала б упасти на коліна перед іншими народами, щоб вибачитися за все зло, завдане їм протягом ХХ століття.