У ці дні, коли відзначають День сміху чи День вигадників і брехунів, варто замислитись над таким поняттям, як сміх українців, посмішка українців. І не лише. Може не всі з цим згідні, або не всі це знають, що нас, українців, чужинці завжди вважали привітним, усміхненим народом. У наш час, коли чужинці пишуть про українців і творять наш національний портрет, то найперше відзначають красу наших дівчат. Що ж, це теж добре. Виходить, що ми ще таки вродливий народ.

Мандрівники, які звиджували українську землю, у своїх описах завжди наголошували на привітності й веселості українців. Незважаючи на нашу гірку історію, ми завжди посміхалися. Навіть після страшних сталінських репресій і голодомору, Другої світової війни українці посміхалися. Це помітив відомий американський письменник, Нобелівський лауреат Джон Стейнбек, коли видав у Нью-Йорку (США) свої щоденники з враженнями від повоєнної України (John Steinbeck. A Russian Journal. – New York: Viking, 1948). Наведемо два уривки з цієї книжки (переклад Романа Колісника): «Хоч Київ зруйнований, а Москва ні, люди в Києві не такі мертвячо понурі, як у Москві. Вони не ходять похилені, а випрямлені, на вулицях чується сміх.»; «Ми пішли в поле, де жінки й діти збирали огірки… Все поле занеслося сміхом. Це були жваві, приязні люди». Можна тут згадати і слова останнього Генсека і першого Президента СРСР Михайла Горбачова про те, що українці люблять сміятися і що їхній гумор особливий.
До слова сказати, гумор і сміх у нас любив не лише простолюд, але й такі відомі українці, як Нестор Махно і Роман Шухевич, видатні письменники, артисти, художники, церковні достойники, спортсмени, аж до екс-спікера нашого парламенту – Івана Степановича Плюща.
Науковці здавен ставлять собі питання: чому українці люблять сміятися, жартувати, іронізувати, якщо в них така страшна й сумна історія? Вони більш-менш сходяться в тому, що в українській психічній структурі домінує емоційно-почуттєвий чинник, який, зокрема, проявляється і в гуморі (За кн. Романа Кирчіва «Етюди до студій над українським народним анекдотом». – Львів, 2008. – С. 62-69).
Відомий український учений Д. Чижевський вважав, що «безумовною психічною рисою психічного укладу українця» є емоціоналізм і сентименталізм, а «Одним з боків емоціоналізму є і своєрідний український гумор, що є одним із найбільш глибоких виявів «артистизму» української душі» (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Прага, 1941. – С. 17).
Більшість дослідників української сміхової культури люблять покликатися на видатного історика Миколу Костомарова, який сказав: «…Загальні страждання народу, важке лихоліття, які мусіли українці виносити на своїх плечах, часта потреба самопожертви, нетривкість хатнього добробуту, необхідність рвати раз-у-раз родинні й громадські зв’язки – виховали в цьому народі свідомість мізерії життя, погорду до земного щастя, насмішкуватий погляд на всі зміни…» (За кн. Онацький Є. Українська мала енциклопедія. Кн. 2. – Буенос Айрес, 1958. – 287-288).
Думку М. Костомарова підтримують. Психологи, наприклад, стверджують, що гумор – це механізм психологічного захисту, а жарт знецінює небезпеку і нівелює страх. Великий Чаплін казав (переклад М. Савчука): «Як не парадоксально, але трагедія пробуджує сміх…Я думаю, що сміх – це прояв духу суперечності. Нам доводиться сміятися над нашою безпомічністю перед обличчям смерті, в іншому випадку залишається хіба збожеволіти» (Кіевскій телеграфъ. – 2004. – 29 апреля. – с. 24).
Відомий сучасний філософ Сергій Кримський писав: «Україна – кордонна цивілізація, на кордоні зі степом, із ворожими імперіями. У таких умовах сміх – це зневажливе ставлення до ворогів, до страху перед небезпекою, сміх – це бойова зброя. Для українців гумор – не просто елемент життя, це національна риса» (Над чим сміємось? //День [Київ]. – 2004. – 7 жовтня. – С. 6.). Отже, єврей С. Кримський визнає, що гумор – це наша національна риса. Ми теж можемо погодитися з тим, що для євреїв гумор – теж національна риса. Нижче ми повернемося до цього твердження, а зараз ще додамо висновок-припущення нашого відомого письменника-сучасника Юрія Андруховича: «Можливо, сміх – це все, що ми можемо?» (Славінська І. Юрій Андрухович: «Насильницький протест – шлях до поразки» // Галицький кореспондент [Івано-Франківськ]. – 2012. – 8 березня. – С. 20).
Ну, а рядки Лесі Українки «Так, я буду крізь сльози сміятись» ніби дають ще один відтінок характеристики нашого гумору: у багатьох випадках наш сміх – це безвихідь, це виклик страхові, це дія всупереч смуткові й сльозам. Іван Франко, аналізуючи народний анекдот, писав, що він поєднаний з сумним сміхом, в якому видніються сльози (Франко І. Михайло Євграфович [Щедрін] // Зібрання тв.: У 50-ти т. К., 1980. – Т. 26. – С. 127).
Відомий мультиплікатор, єврей, Давид Черкаський вважає, що в сучасній Україні є гоголівський сміх крізь сльози…(З чого сміються українці? // Експрес [Львів]. – 2006. – 31 березня – 2 квітня. – С. 15).
Залишається відповісти на одне – чи ми ще усміхнений народ, чи вже бундючний, злий, понурий? Відомий культуролог Вадим Скуратівський вважає: «Наша нація втратила його (гумор) протягом минулого століття» (День). А я раджу з приводу цього провести такий експеримент: чимчикуючи своїм містом чи селом придивитися до перших десятьох стрічних – чи вони усміхнені. Причому нагадати собі давню нашу коломийку:
Сухе листя горить, горить,
А сире ся курить,
Молоде ще веселиться,
А старе ся журить.
Індикатором вашого експерименту мають бути люди зрілі і похилого віку, а не молодь. Бо молоде – завжди веселе.
І ще одне – сучасні українці, які мандрують планетою, розповіли нам, що в широкому світі є ще чимало усміхнених народів. Причому, вони посміхаються не з обов’язку, як це, приміром, чинять американці, а природно. Здається, посмішка пов’язана, найперше, з духовністю, і раз ми вже менше посміхаємося, то ми стали менш духовними…

Що таке гумор український?
Здавалося б, відповідь на таке запитання мала б містити кожна українська енциклопедія. Погортаємо їх…
У першому томі Української загальної енциклопедії (УЗЕ), яка побачила світ на початку 1930-х років (Львів – Станиславів – Коломия), на півсторінці 884 надибуємо тільки короткі пояснення до таких понять як гумор, гумореска, гуморист, гумористика, гумористичний.
В Українській малій енциклопедії Євгена Онацького (Кн. 2. – Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. – С. 287-288) бачимо скромну спробу упорядника розібратися в самобутності українського гумору.
У другому томі діаспорної Енциклопедії українознавства [Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 1993] довідка про гумор заступлена лише статтею «Гумористична преса» (С. 460).
У першому томі Українського радянського енциклопедичного словника (К.: Гол. ред. УРЕ, 1966) маємо куці статті з поясненнями про гумор і гумореску (С. 537). Подібна інформація надрукована і в третьому томі другого видання Української радянської енциклопедії (К.: Гол. ред. УРЕ, 1979. – С. 213, 214).
У другому томі Енциклопедії української літератури «Азбуковник» (Філадельфія. США: Київ, 1973. – С. 515 – 517), яку написав Богдан Романенчук, зроблена спроба короткої характеристики українського гумору.
У першому томі Української літературної енциклопедії (К.: Гол. ред. УРЕ, 1988. – С. 519-520) вміщено статтю Ю. Цекова «Гумор», в якій відсутній аналіз самобутності українського гумору, а також статтю В. Дорошенка «Гумореска», в якій також не визначено особливі риси української автури.
Про самобутність українського гумору не розмірковують ані радянський «Словник літературознавчих термінів» (К.: Радянська школа, 1971), ані український «Літературознавчий словник-довідник» (К.: Академія, 1997).
Автор статті «Гумор» О. В. Савченко в шостому томі Енциклопедії сучасної України (К., 2006. – С. 634-635) зокрема пише: «Для кожної етнічної культури характерний свій Г. (гумор – прим. М. Савчука), тому часто те, що викликає посмішку у представників однієї етнічної групи, в іншої не сприймається як смішне». Так, це правда, але який гумор характерний для такої етнічної групи як українці? Панове, та ж ми видаємо вже століття енциклопедії з наголосом «українська», а дати характеристику українського в різних царинах або не можемо, або боїмося, або свідомо уникаємо!
Підсумок: погортавши наші дорадянські, радянські й сучасні українські енциклопедії й довідники, ми не можемо собі скласти уявлення про особливість нашого українського гумору. Тоді покличемо на допомогу науковців, митців, письменників, які висловлюють свої думки на порушену тему.
Доктор Євген Онацький (Україна – Аргентина): «Трудно знайти українця без почуття гумору, – не завжди цей гумор досить витончений, часто навіть буває добре таки вульгарний, але він усе супроводить українця в його життєвому й історичному шляху, відкриваючи йому суперечності між мріями й дійсністю, між високими гаслами та гарною фразеологією і дуже низькою практикою різних ощасливлювачів людства та шукачів земного раю. І в цьому його почутті гумору велика наша надія й забезпека, бо це почуття гумору виявляє незвичайно здоровий стан духового підложжя українського народу» (Українська мала енциклопедія. – Кн. 2. – Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. – С. 288).
Доктор Богдан Романенчук (Україна – США): «Гумор українцям дуже прикметний і природний, вони люблять посміятися, навіть крізь сльози, з усієї літератури найбільше люблять гумористичну, а гумористичних письменників запрошують навіть на поважні імпрези, з одного кінця світу в другий. Саме тому в нас завжди було багато гумористичних журналів і газет» (Енциклопедія української літератури «Азбуковник». – Філадельфія, США: Київ, 1973. – С. 516).
Доктор історичних наук О. Курочкін: «Наш гумор – звісно ж, не витончено інтелігентський англійський (що й не дивно, адже прошарок національної інтелігенції в Україні тривалий час був дуже тонким), але й не прямолінійний німецький. Український гумор – з перчинкою, в ньому поряд з іронічними мотивами є й сороміцькі, він бадьорить, розганяє кров – як паприка. Тепер не скажеш, що він суто український, бо ж держава наша – багатонаціональна… (З чого сміються українці? // Експрес [Львів]. – 2006. – 31 березня – 2 квітня. – С. 15).
Бард Андрій Панчишин: «На мою думку, головною ознакою українського гумору є те, що він анітрохи не смішний. Могутній козацький регіт уже давно припинив своє існування, він виродився у сміх крізь сльози. Ми не сміємося вже ні з себе, ні з якихось конкретних чи уявних «них». Лише «вони» з нас сміються…До того ж професійний гумор у нас майже не відрізняється від народного. Та й скільки там у нас тих гумористів…». (У чому специфіка українського гумору // ПіК [Київ]. – 1999. – № 2. – С. 37).
Поет Володимир Цибулько: «Український сміх поділяється за територіальними і стилістичними ознаками.
Галицький сміх унікальний тим, що не передбачає й не експлуатує національне самоприниження.
Полтавсько-слобожанський – сміх національних комплексів. Тому він завжди знаходив прихильників серед представників окупаційного режиму…
Південний сміх – делікатний, і це запорука його довшого тривання». (ПіК).
Професор Юрій Саєнко: «Я думаю, що українське почуття гумору – незнищенне. Після євреїв, які дуже люблять кепкувати із самих себе, українці посідають одразу друге місце». (Експрес).
Лікар-психотерапевт Олександр Стражний: «Гумор – сталий атрибут українського телебачення, парламенту, ділового життя, навіть судових розглядів. Що ж, жартувати здатний лише той, хто знає смак життя, одержує від нього насолоду й уміє підмітити те, що є його несподіваною суттю» (Стражний О. Український менталітет: Ілюзії. Міфи, Реальність. – К.: Книга, 2009. – С. 301).
Науковець Олеся Брицина вважає, що український гумор відрізняється від інших, насамперед, тим, що в ньому мало руйнівної рефлексії, чорного сарказму, переважає добродушність, самоіронія й життєствердний почин (Стражний О.).
Письменник-гуморист Роман Колісник (Торонто, Канада): «Український гумор, як і український народ не мають собі рівня, бо українці мають найкраще вироблене почуття гумору – один з одного сміються за всіх обставин, і тому їх так довго б’ють, і ще досі не можуть добити – і не доб’ють». Здається, це не лише іронічно, але й оптимістично…

Над чим сміються українці?
Питання, яке винесене в заголовок, не дуже складне і відповісти на нього можна, зібравши докупи різні думки і твердження. Отже, «часто українці сміються самі над собою» (філософ С. Кримський); «…ми – єдина нація, яка потішається над собою. Вірмени насміхаються з грузинів, грузини іронізують з вірменів, росіяни кепкують над чукчами, чукчі глузують з молдован, і лише українці сміються з українців» (актор, телезірка Анатолій Дяченко); «На відміну від багатьох народів, які люблять жартувати над собою, українці особливо люблять жартувати над сусідами» (архітектор і політик Л. Скорик); «Типові мішені українського анекдоту – хирлявий чоловік та його огрядна жінка, молодий парубок та його потворна наречена» (доктор історичних наук О. Курочкін); «Найпопулярніший об’єкт українських жартів – не москаль, не чукча, а чи хтось, кого б українець пихато намагався б висміяти, а він сам, котрий, потрапляючи в різні ситуації, то виявиться розумним, то пошиється в дурні» (лікар-психотерапевт О. Стражний).
Найбільше ж українці люблять гумор політичний і, на жаль, еротичний. Причому, останній має свої витоки в нашому великому сороміцькому фольклорі і в наш час набув небувалого поширення. Це, звичайно, не робить нам честі…
Здається, ми легше відповідаємо на запитання «З чого сміялися українці?», ніж «З чого сміються українці?». Вище висловлені думки з приводу цього зводяться до двох протилежних висновків:
1. Українці сміються зі себе (це – добре і це – зле).
2. Українці сміються з інших народів (це добре і це зле).
Мабуть, так можна сказати про гумор будь-яких інших народів…

Чим різняться російський і український сміх?
Можливо, порівняльний аналіз дещо більше увиразнить нашу сміхову культуру. Кого ми тут взяли б за нашого візаві? Можна порівнювати гумор нашого підневільного народу до гумору подібних підневільних народів. Здається, в такому випадку ми були б лідерами. Можна порівнювати український гумор до гумору інших слов’янських народів, серед яких ми не загубилися б. А можна порівняти до гумору наших сусідів. Але де ті українські науковці, які добре знають польський, румунський, угорський чи білоруський гумор? Єдину сміхову культуру, котра для нас є більш відома і зрозуміла, творять росіяни – представники панівного народу. Властиво йдеться про російськомовний гумор, який творять найперше російськомовні євреї, а далі – росіяни і російськомовні українці. Натепер це потужні у світі гумор і сатира. Державна російська ідеологічна машина відчутно підпирає цей напрямок інформаційної політики, а засоби масової інформації уможливлюють поширення його в усі клітини суспільного життя.
Безперечно, в період СРСР такий порівняльний аналіз був би неможливим і небезпечним. Тим-то в Українській радянській енциклопедії та навіть в Українській літературній енциклопедії нема характеристики українського гумору як такого. Є загальне пояснення гумору, але українського – нема. Очевидно, автори й упорядники не могли б цього собі дозволити, бо така характеристика означала б його відмінність від російського гумору. А, може, ніхто цим предметно не цікавився з огляду на нашу байдужість і лінощі? Тим часом на цю тему вже розмірковували попередники радянських науковців. Тому надамо слово тим, хто шукав порівнянь російськомовного і українського гумору.
Іван Франко, порівнюючи творчість російського сатирика М. Салтикова-Щедріна, зазначив, що цей відомий російський сатирик відрізняється від іншого відомого сатирика Миколи Гоголя «вдачею свого гумору і закроєм своєї сатири так коронно, як коронно різниться вдача українця від вдачі великороса.
Бо коли гумор українця більше погідний і попри всю їдкість та гостроту більше гуманний, гумор великороса остається понурий та терпкий навіть там, де вибухає голосним сміхом. І коли в українця крізь сміх видніються сльози, у великороса видніється гнів» (Франко І. Михайло Євграфович [Щедрін] // Зібрання тв.: У 50-ти т. К., 1980. – Т. 26. – С. 127). Можливо, Іван Франко тоді й не знав, що в жилах видатного російського сатирика текла й татарська кров?
Відомий російський письменник з України – Сергій Степняк-Кравчинський – вклав в уста своєї героїні з роману «Андрій Кожухов» такі слова: «Вона вибухнула веселою молодецькою пісенькою, повною живого українського гумору, який, порівняно з хвацькою веселістю росіян – те ж, що спів ширяючого в небі жайворонка порівняно з криками морської чайки, що заграє з бурею» (Кравчинский-Степняк С. М. Андрей Кожухов. – Москва, Росія, 1951. – С. 163 // За кн. Романа Кирчіва «Етюди до студій над українським народним анекдотом». – Львів, 2008. – С. 63).
Однак, деякі висновки щодо російсько-українського порівняння в сміховій культурі ми можемо зробити. Отже, український гумор, крім перерахованого вище, відрізняється від російського ще й тим, що:
– написаний українською мовою (це всім зрозуміло);
– великою мірою віршований і пісенний;
– у ньому відсутні т. зв. чорний гумор, гумор про гомосексуалістів, лесбіянок;
– він більше сконцентрований на вічному (родинні взаємини, любов і зрада, молодість і старість), в той час, як російський – на побуті й соціальній проблематиці;
– його не пускають на телеекрани на відміну від російськомовного, в ньому не зацікавлені власники телеканалів і продюсери кіностудій;
– у ньому, як писав вище Ю. Винничук, нема авторів-євреїв. Правда, він не пояснив чому. А як ви гадаєте?
Здається, порівняльний аналіз російського й українського гумору не мав би великого продовження, бо цим у нас традиційно ніхто не займався і не займається. І на це, здається, світові інституції не дають ґрантів.

Що варто б зробити?
Щоб ми, українці, могли собі скласти чіткіше уявлення про особливість нашої сміхової культури, треба скрупульозно вивчити усі наші записи народних жартів, усмішок, жартівливих пісень, приказок і загадок і відвіяти від них вторинне, чуже та залишити своє. А для цього треба знати чуже.
Нам тепер важко остаточно відповісти на таке питання як самобутність українського гумору тільки через те, що ми навіть свого гумору до кінця не знаємо й не розуміємо, не кажучи про гумор наших сусідів. При цьому треба поділити наш гумор і сатиру доінформаційної доби і сучасної доби, де все страшно переплелося і перемішалося.
Де наші енциклопедії, довідники, словники, узагальнені й аналітичні праці в різних царинах сміхової культури? Чи, може, дехто чекає, що їх хтось для нас напише?
Де наші сучасні суперпропозиції в царині гумору, сатири й комедії? Яку цікаву ідею ми запропонували собі й світові?
Хто міг би мені з українців у цю хвилю відповісти, скільки нараховується українських народних усмішок і жартівливих пісень, зокрема, коломийок? Які з них найдавніші? А скільки в росіян є частушок і анекдотів? Відколи ми записуємо і видаємо народні анекдоти, а відколи росіяни? Скільки було в нашого підневільного народу гумористично-сатиричної періодики в дорадянський період і в діаспорі, і скільки в російського народу? І такі запитання можна ставити до сміхової культури всіх наших сусідів.

Що становить сучасну українську сміхову культуру?
На це питання відповісти легко. В Україні видається і вцілів гумористично-сатиричний журнал «Перець» (м. Київ), на еміграції в м. Торонто (Канада) уже 21-ий рік виходить гумористично-сатиричний журнал «Всесміх», а в Коломиї шанувальники гумору й сатири неперіодично отримують газету «Патилько». Це небагато, в той час, коли в Україні виходять повноколірні російськомовні журнали «Крокодил в Украине», «15 суток», «Фонтан» та багато тоненьких збірників анекдотів. Але якщо врахувати, що в багатій Канаді не виходить жоден англо- чи франкомовний гумористичний журнал, що в Росії пропав «Крокодил», а в Польщі «Шпількі», то нас тут трохи гріє гонор.
Зауважу, що в цій статті ми не ведемо мову про хохляцький чи малоросійський гумор в сучасній Україні з його суржиком та поверховим відтворенням українського буття.
Видається в Україні й чимало гумористично-сатиричної літератури, хоча про її якість варто б повести окрему розмову. Світові здобутки наших сучасних сатириків і гумористів майже не відомі на відміну від здобутків наших карикатуристів. Асоціація карикатуристів, яку очолює К. Казанчев, різні організації майстрів веселого пензля мають у світі високе реноме, отримують перші місця й нагороди, дивують творчими ідеями, хоча багато хто з молодих карикатуристів і шаржистів взорується на американську манеру рисунку, ігнорує національну школу, не витворює яскравого індивідуального почерку.
Є в нас кілька фестивалів гумору й сатири – «Лауреат Нобельської премії» (с. Нобель, Зарічненського р-ну, Рівненської обл.), фестиваль гуцульського гумору «Бербениці фіґлів» (смт. Ясеня, Рахівського р-ну, Закарпатської обл.), фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини» (м. Чернівці), відбуваються свята на батьківщині видатних сміхотворців Степана Руданського, Степана Олійника, Анатолія Косматенка, є Всеукраїнський конкурс виконавців гумору ім. А. Сови в м. Одесі.
У 1995 році в Запоріжжі з ініціативи відомого поета-гумориста Петра Ребра та його веселих побратимів засновано Асоціацію українських гумористів і сатириків «Весела Січ» з філіями-куренями в майже всіх областях України і навіть в діаспорі. Значення цієї загальноукраїнської організації велике, адже «Весела Січ» проводить всеукраїнське свято козацького гумору та конкурс гумористів-виконавців «Пересмішник», видало майже 20 збірників літературно-художнього альманаху «Весела Січ», заснувала у 1996 році літературну премію ім. П. Сагайдачного.
Щодо літературних премій, то присуджуються вони за твори і в царині сміху – ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. Степана Руданського, ім. Петра Сагайдачного, ім. Микити Годованця.
У репертуарах українських театрів є неодмінно комедії, а шанувальники нашого смішного кіно мають змогу придбати відомі кінострічки у серії «Українське кіно українською мовою». Правда, це лише відголосок нашої минулої, як не дивно, радянської комедійної кінослави.
Звичайно, прикро, що наші столичні майстри гумору й сатири втратили фестиваль «Вишневі усмішки» і Всеукраїнський конкурс гумору і сатири, що деякі фестивалі чи премії, гільдії й асоціації, часописи й альманахи мали коротке життя і не можуть відродитися. Але найприкріше, що за 20 років незалежності нашого гумору й сатири майже не видно на голубих екранах. Не можемо похвалитися жодною українською кінокомедією, хоча маємо таких акторів, як брати Бенюки. Так коли б вони опинилися в Голівуді, то з них зробили б зірок світової величини.
Не сказали ми свого слова в клоунаді, а гурти КВК, які досягли того, щоб у нас прижилося КВН (вони придумали цій абревіатурі таке розтлумачення – Клуб веселих і найкмітливіших), не мають україномовної ліги і пристають до російськомовних. Дещо динамічніше розвивається в Україні україномовний комікс, хоча він також здебільшого взорується на американський.
В Україні майже зникли гумористичні листівки й календарики, а більшість сувенірів, вироблених невідомо де й ким, наче навмисно хочуть створити образ українця, як охочого жерти сало і дудлити горілку. Чи то вже першість з алкоголізму за нами?
Серед виробів народних майстрів вирізняються смішні скульптурки Миколи Вакуленка з Ялти, Зінаїди Азарової з Дніпропетровська. Окремішньо стоять скульптури-шаржі на відомих українців столичного митця Сергія Алєєва.
А як ми використовуємо можливості Інтернету, де нема цензури на українське слово. Для прикладу, відкриємо статтю у Вікіпедії на гасло «Українські гумористи». Інформація, вміщена у цій статті, яскраво доведе всім охочим про нашу нікчемність і жалюгідність. Хто мав би туди писати інформацію – науковці, маститі сатирики й гумористи, платні писарі? І тут ми знову повертаємося до таких рис у нашій психології, як лінощі й погорда.
Пригадую кілька своїх виступів у столиці на концертах гумору, коли було в залі й на фуршеті чимало літераторів, але не знайшлося того, хто б написав кілька слів про ці гумористично-сатиричні концерти в газеті. Або історія з конкурсом «Шпигачки», який оголосило літературне об’єднання «Кобзар» в «Літературній Україні» за 23 вересня 2010 року. Чи не дивно, що на конкурс приймалися роботи від 15 вересня, а газета опублікувала оголошення 23 вересня?! Таке можливе тільки у безвідповідальному середовищі чи суспільстві. Нижче подавалася адреса офіційних сайтів в Інтернеті, хоч не було згадки, коли мають оголосити переможців. Конкурс відбувся, але відтак письменники полінувалися в «Літературній Україні» оголосити прізвища переможців і опублікувати їхні твори. Для чого? А щоб учасники могли пересвідчитися, що все було чесно й порядно, що поетичний твір переможця, як вимагалося, мав до 20 рядків, а прозова мініатюра – до 1000 знаків. Та цього не сталося.
Можна зараз було б проілюструвати каскад помилок у сучасних українських книжках на тему гумору й сатири, яких наші неуважні (хочеться вірити, що неуважні, а не недовчені) письменники-упорядники допустилися. Вони так недбало це роблять, що аж соромно. І це столичні літератори! Виглядає, що вони в радянський період мали добрих літературних редакторів і коректорів і ті приховували їхню неписьменність та ледарство. Тепер, коли таких підтримувачів і порятівників нема, проявилася справжня освіченість, чи то б пак неосвіченість деяких наших майстрів пера. Не хочу тут наводити приклади видань-покручів, але маю їх у своїй книгозбірні, а хто цікавиться літературним процесом, той і так знає, про що йдеться…
З таким підходом, братове гумористи й сатирики, про якусь повагу в світі можна тільки мріяти. Я вже не кажу, коли й хто складе реєстр нашої сміхової літератури й гумористично-сатиричних часописів, а щоби їх ще й пересканувати і викласти в Інтернеті, то це може хіба частково зробити невтомна діаспора. Наша ж армія членів письменницьких спілок і науковців воліє займатися всім, чим завгодно, лише не тим, чим треба. Хай мені дарують поодинокі літературно-наукові працелюби…
В Інтернеті є низка сайтів на тему української сміхової культури, зокрема, письменницький портал запорізького письменника-гумориста Пилипа Юрика, сайти «Смішного» і «Весела хата», Інтернет-журнал «Перець по-ковельськи» тощо. Приклад тут, як не дивно, не показують столичні наші маститі гумористи й сатирики. Прикро, що журнал «Перець» не має своєї Інтернет-версії. Тут я не веду мову про інші «українські гумористично-сатирично-карикатурні» сайти, де напхом напхано різного мотлоху і поєднано непоєднуване.
Найболючіша проблема – українська відсутність у телепросторі й кінематографі. І тут, братове, великою мірою наша вина. Чому галичани в 1930-і роки, будучи підневільним народом у польській державі, спромоглися на цілком конкурентоздатну гумористично-сатиричну періодику й карикатуру, а ми в своїй державі не можемо нічого протиставити російськомовному гуморові й сатирі? Бо нема в нас талановитих українців-сценаристів, поетів і прозаїків, які пишуть сценічний гумор і сатиру! Виконавців талановитих є багато, а авторів є не цілий десяток на весь наш народ. Зрештою, треба виходити з того, що нас, українців, в Україні може половина, може третина людності, що ми – нація підневільна, покалічена, що серед нас ще менше, ніж сценаристів, є організаторів, що ми любимо пити, верзти нікому не потрібні балачки замість дії і чину, що ми амбітні не до наших суперників, а до наших побратимів. І багато є в нас проблем. Можливо, в наступні 20 років незалежності ми зберемо докупи ті копійки, які мають українці, і знімемо бодай одну кінокомедію, підготуємо бодай одне українське гумористичне телешоу і справді подивуємо світ своїм самобутнім гумором. Інакше важко комусь пояснити, в чому полягає специфіка українського гумору. Ну емоційний ми народ, а хіба в Азії й Африці нема емоційних націй і племен, про гумор яких нікому нічого не відомо? А чи емоційніші за нас французи, що мають прекрасний гумор? Чи лише ми сміємося з себе, чи й інші народи це вміють? Чи лише ми сміємося з інших народів, чи й інші народи сміються зі своїх сусідів? Гадаю, що не в цьому наша самобутність. Проблема наша в тому, що ми мало знаємо про світ в епоху, коли це значно легше, ніж, наприклад, 20 років тому.
А зараз висловлю одну важливу думку, хоч, можливо, це вже хтось сказав чи написав до мене (принаймні, я не натрапив на такі міркування). Ми, українці, належимо до тих народів, які творять гумор як наслідок якоїсь причини або ж запозичають відомі ідеї й сюжети, засаджуючи їх в український ґрунт. Наприклад, сталася якась реальна смішна пригода з чумаком, козаком, хліборобом і він розповів про неї комусь, можливо додавши трошки щось свого авторського, смішного. Або ж знали наші освічені українці чужі мови і читали закордонну літературу, з якої зичили ідеї та видавали відтак за свої. Пригадаймо, з чого починалася наша гумористично-сатирична література. Бурлеск І. Котляревського – його знаменита «Енеїда» брала свої початки від Вергілія, а байки Левка Боровиковського перегукувалися з подібними творами польських і російських авторів. І ця традиція в нас проіснувала доволі довго, аж до найулюбленіших наших Степана Руданського і Павла Глазового, які одягали мандрівні анекдоти в українські віршовані строї. Отже, здебільшого наші автори смішної літератури або позичали ідеї й сюжети, або мали наперед готову тему (наприклад фейлетоністи, памфлетисти, сатирики) і тоді лише підсипали до неї солі, перцю, паприки. Якщо ж треба було на голому місці придумати якусь смішну історію, то це нам не дуже вдавалося і вдається. Або вдається рідко кому, поодиноким. Чому? Це брак інтелекту? Розумові лінощі? Проста хитрість?
Євреї ж, наприклад, здатні видумувати смішне. Ось нема такого, не було, а вони вигадали! Вигадали, бо можуть! Навіть не знаю, хто тут їм складає конкуренцію. Англійці? Американці? Росіяни? Та ж відомо, що в провідних світових країнах гумор і сатиру, карикатуру і кінокомедію, комедійні телешоу творять, власне, тамтешні євреї.
Отже, ми належимо до тієї категорії націй, які творять смішне, як наслідок причини, а євреї видумують смішне без причини. Тому нас дехто й зараховує в категорію «других» і це доволі високе визнання, бо серед других, очевидно, є й французи, й англійці, й італійці, і росіяни, й поляки. Головне нам не відставати!
Тому причину нашої другорядності слід шукати в розумовому, інтелектуальному чиннику. У цьому місці прошу не нервуватися, не хапатися за серце і не кресати іскри, бо таких, як ми – більшість. Чи це можливо змінити? Чи вільне життя й висока освіченість може це змінити? Німці, наприклад, вільні, але в них з гумором не все гаразд. Шведи, фіни, данці теж вільні народи, але де їх гумор? Мабуть, справа не лише у волі й демократії, заможності й освіченості, а є ще щось глибше, куди дослідники-гуморознавці ще не потрапили. Було би приємно, якби це зробили українці…

Чи лише в нас люблять сміх?
І, нарешті, останнє запитання, на яке треба відповісти. Ми вже вище трохи погріли своє еґо, вважаючи українські гумор і сатиру особливими. А тепер розширимо трохи свої знання про сміхову культуру інших народів.
Пошукайте в Інтернеті за кінокомедіями і ви отримаєте сотні англійських, французьких, американських, польських, італійських, радянських кінокомедій. Нам про таке можна лише мріяти.
Або поцікавтеся таким російським Інтернет-виданням, як «Большая энциклопедия карикатуры» чи «Краткая энциклопедия карикатуры: из истории юмора и сатиры в графике» Д. Москина (Петрозаводск, 2000). І хоч у цих виданнях українські митці репрезентовані доволі скромно, видання несуть велику інформацію для довідки й роздумів. А скільки в росіян Інтернет-гумору й сатири! І якщо до цього додати російськомовну масовану телевізійну гумор-атаку, то залишається лише гірко зітхнути. Безперечно, ми мусимо пам’ятати, що причиною багатьох наших негараздів є наша сумна історія. Але помилково безконечно нарікати на нашу історію…
Американці, англійці, французи, італійці, поляки мають свої комедійні телешоу, кінокомедії, гумористичні видання, включно з листівками й сувенірами.
У світі, крім «Веселої оселі» в Коломиї, є ще музеї гумору в м. Фене (Іспанія), м. Сан Антоніо (Куба), м. Монреалі (Канада), у м. Козьмодем’янську і м. Москві (Росія), знаменитий музей гумору й сатири в м. Габрово (Болгарія), який першого квітня відзначає своє 40-річчя.
У багатьох країнах існують клуби сміху й шанувальників гумору (2003 року у Франції відкрили 26 таких клубів). Періодично на Інтернет-сайтах чи в телевізії проводяться різноманітні сміхові конкурси.
У США є коледж гумору й Інститут вивчення гумору. Там в обов’язковому порядку посилають на семінари «зі сміху» військову еліту.
Кілька років тому Вищий адміністративний суд Чехії вирішив, що іронія, жарт, сарказм, шарж і насміх, в т. ч. й на найвищих державних посадовців, є виявом свободи слова і суди не мають права приймати позовів щодо образи особи в цьому випадку. Деякі китайські службовці збираються спеціально в парку, де розповідають одні одним анекдоти й смішні історії і в такий спосіб позбуваються стресів та перевантажень.
Національне австрійське антидепресивне товариство кілька років тому випустило спеціальний компакт-диск, на якому записано 20 хвилин сміху.
Торік литовський парламент очолив Арунас Валінскас, який до того працював автором і ведучим популярних гумористичних телепрограм.
Одне слово, багато народів нам відомих і не відомих мають свою велику сміхову культуру. І кожна з них має якусь свою особливість і спорідненість з іншими. А нам важливо збагнути себе, розвивати рідні гумор, сатиру, карикатуру та частіше посміхатися одні до одних.