Революційні пристрасті знову вирують, опозиція намагається за допомогою прийдешніх весняних бруньок розбурхати благодатний протестний ґрунт, дуже ретельно зораний і зрошений триразовим підвищенням комунальних тарифів, у той час, коли перед Україною стоять завдання глибокої трансформації суспільства, відстоювання безцінних набутків свободи слова та подальшого творення азів громадянського суспільства.

Протистояння двох цивілізаційних сил в Україні ніби трохи вщухло, перейшовши у форму протистояння між гілками влади, але корисно пам'ятати, що історичні ситуації мають здатність час від часу повторюватися і було б дуже небезпечно забувати про те, що в будь-яку історичну хвилину може знову вилізти на світ Божий черговий антиукраїнський deus ex machina. Тому прискіпливий аналіз минулого допоможе спрогнозувати прийдешнє.

2004 року в Україні вступили у смертельний двобій дві непримиренні сили. Чому всередині унітарної та за всіма класичними ознаками моноетнічної і монокультурної країни (78% населення - українці) точилася настільки запекла боротьба, яка ледве не призвела до її розколу, - питання доволі риторичне, і зведення його до протиборства сил добра та зла було наївним, хоча ця складова тієї боротьби теж була доволі виразною.

Ми знаємо, що боротьба на виборах - це цілковито політична боротьба, боротьба певних ідеологій. Але якби відсторонений від подій в Україні закордонний аналітик почав за класичною схемою аналізувати ідеологічні розбіжності політичних сил на останніх парламентських і президентських виборах, то він був би вельми здивований, бо майже жодної різниці в ідеологіях непримиренних ворогів не знайшов би. Натомість проаналізувавши структуру чинної правлячої коаліції, цей аналітик помітив би, що в цьому стані найзапекліших друзів ідеологічні протиріччя аж кричать. Отже, вимальовується повна плутанина.

Якщо взяти з одного боку, наприклад, Партію регіонів, а з іншого - НСНУ, то побачимо, що ідеологія цих політичних суб'єктів практично тотожна, вона сповідує центристські ідеї, які ґрунтуються на засадах ринкової економіки та демократичних, ліберальних цінностей. Лівоцентристська солідаристська "Батьківщина" за програмою дуже близька, якщо не тотожна лівоцентристським ідеям пріснопам'ятної СДПУ(о). Отже, якщо в обох сторін схожа, а точніше тотожна ідеологія, то заради чого тоді покладати свій живіт у взаємній боротьбі? З іншого боку, в чинній антикризовій коаліції об'єдналися органічно несумісні за партійною ідеологією регіонали, комуністи та соціалісти.

Під час торішніх парламентських виборів з есдеками та регіоналами об'єднувалися полярні за духом ліво- і правоекстремістські маргінали, що взагалі в нормальній країні є абсолютним політичним нонсенсом. Тож шукати якесь ідеологічне, партійне підґрунтя в наджорстокій політичній боротьбі в Україні було б надаремно. Де ж відповідь? Якийсь дотепник пожартував, що сьогодні в анкетній графі "партійність" пишуть "національність" і в цьому є великий резон.

У смертельному двобої поза всякою партійною ідеологією (насправді ж під личинами різних класичних політичних ідеологій, бо треба ж зайняти якусь партійну нішу) в Україні зіткнулися, здається, вже одвічні ворожі культурні ідеї, які виникли на євразійському територіальному та духовному розламі сотні років тому: з одного боку - імперсько-православно-деспотична модель, яка нині дуже вдало втілилася в ідею "православного джихаду" Корчинського, з іншого - ідея демократично-євроцентристська, яка так само успішно стала стрижнем української національної ідеї. Якщо відкинути лицемірство, пихатість і звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, то, звільнені від хитромудрих ідеологічних нашарувань, ці дві ідеї в голому вигляді виявляться просто культурними ідеями - російською й українською.

І найцікавіше полягає в тому, що тут немає прямого протистояння між росіянами й українцями, бо на боці української культурної ідеї готові боротися до смерті етнічні росіяни, наприклад, Соболєв чи Поживанов, а на боці російської культурної ідеї - етнічні українці, наприклад, Вітренко чи Чорновіл.

Коли комуністи говорять про те, що вони є справжньою ідеологічною партією, а всі інші - лише бізнесові проекти певних олігархічних кланів, то діти Ілліча говорять правду лише наполовину. Вони справді є партією суто ідеологічною, але ця ідеологія не класова, а національно-культурна, а якщо хочете - етнічна. Фактична підтримка комуністами під час помаранчевої революції огидного феодального донецького клану (95% комуністичного електорату в другому турі голосували за Януковича), а тепер підтримка кланово-капіталістичної антикризової коаліції, яка дерибанить народне багатство, не є випадковою. Ці сили міцно єднає російська культурна ідея. Проросійський донецький мільярдер-олігарх ідеологічно ближчий українському комуністові, ніж українець-шахтар із галицького Червонограда, не говорячи вже про селянина. Проросійська ідеологія змушує кидатися в обійми затятих класових ворогів і боротися проти представників братерських трудових класів, якщо в них виявиться бодай якась іскорка українськості. Це ж стосується і "лівішої від усіх лівих" вітренківської Партії Прогресивних соціалістів, для якої російський мільйонер-бандит Макс Бєшений рідніший від будь-якого пролетаря-українця.

Маркс може відпочивати або перекинутися в труні. Партійний, класовий принцип відійшов в історичне минуле, поступившись принципу національно-культурному й етнічному. Більшовицьке та комуністичне вже давно стало не класовим, а національним. Справжні ортодоксальні марксисти можуть поплакати в рукав, бо вже немає кому в умовах новітнього дикого печерного капіталізму захищати інтереси пригноблених трударів. Історія висуває на перший план нові виклики - національно-культурні, й на наших теренах це відчутно, як ніде у світі. Останніми роками ми мріяли про класичне партійне структурування, тобто хотіли, щоб у нас було все, як і в людей: ліберальна ідеологія - ліберальною, лівоцентристська - лівоцентристською, ліва - лівою etc. Та, на жаль, цю класику доведеться відкласти на невизначене майбутнє, тобто до завершення етапу нашого державотворення, а наразі культурно-цивілізаційний розлам диктує нам свої правила в усіх сферах суспільного життя, й передусім у політиці.