Ніде правді діти. Україна розколота ідеологічно. "А хто ж творить таку атмосферу? А ті, хто стає у позицію прокурора і розповідає, що Красная Армія скрутила голову фашистській гадині, а УПА була прислужницею фашистів. При цьому вони якось випускають з уваги, що СССР у своїх училищах підготував значну частину верхівки Вермахту, яка потім воювала проти того ж СССР. Вони забувають про пакт Молотова-Ріббентропа, який закріпляв співпрацю сталінської Москви і гітлерівського Берліна. Вони чомусь не пам`ятають про спільний радянсько-німецький військовий парад у Бресті. Якщо стосунки з Німеччиною є непрощенним гріхом, то в такому разі треба робити закиди не лише УПА, а й Красній Армії".

Податися б окраденим на Січ,

та Січ давно припала нафталіном.

Мов човен в море, запливає в ніч

спустошена, як вулик, Україна.

Володимир Базилевський

Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: "Де я?" При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: "Хто я?".

Становище, в якому перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеневі. Cеред людей дедалі частіше звучать запитання: "Хто ми? Хто ми насправді?"

Ми - це народ, зведений історією на території, що простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського "фронтиру", від дрімучого Полісся до Чорного моря, народ, який природа наділила незліченними скарбами. Воістину могли б бути найбагатшими і найщасливішими на планеті. Бо, здавалось, не обділені ні розумом, ні талантами - індивідуально або ж перебуваючи в іншій соціально-економічній системі (американській, канадській тощо), українці й справді успішні (втім у політичному житті будь-якої країни українська діаспора, на жаль, не є лідером), але разом, на власній землі... Чому?

Дивовижний парадокс: "...Складаючись з надзвичайно продуктивних, розумних і самодостатніх індивідів, слов'янська психокультура не спроможна інтегрувати їх у раціональний соціум. Іншими словами, вона продукує з розумних людей суспільство дурнів, і слово "дурень" не слід сприймати як психоінтелектуальну чи етичну характеристику. Це лише риса, що виявляє глибинний ентропійний дисбаланс суспільства" (Олена Донченко, Юрій Романенко).

"А над Гуляй-Полем світяться вишні... Нестор Іванович, Нестор Іванович: чому так вийшло?" - запитує Нестора Махна у своїй пісні композитор і співак Анатолій Сердюк. І мимоволі хочеться перефразувати ці рядки з вірша Л. Верьовки на сучасний лад: "А над Хоружівкою світяться вишні... Віктор Андрійович, Віктор Андрійович: чому так вийшло?" Але запитання це скоріш риторичне...

Україна зараз перебуває в надзвичайно критичній ситуації, коли не лише доля суверенної держави, але й середовище її існування (насамперед йдеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи та ентропійної діяльності пост гомо совєтікуса) опинилися під загрозою. Довго тривати цей стан невизначеності не може. Державу лихоманить. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації: кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян продовжують шукати кращої долі в інших світах. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали.

Зміцніла (не без допомоги, звісна річ, усіляких заморських й вітчизниних "радників", численних "любих друзів", добре вишколених представників "п'ятої колони") соціально-економічна система (своєрідна Ретросистема) продовжує рухатись шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.

Після 2004 року частина громадян України все ще продовжує жити революційними мріями, інша частина населення прагне реваншу. Перед нещасною країною маячать нові соціально-політичні кризи, небезпека дедалі глибшого занурення в євразійський простір, несумісний з офіційними проєвропейськими деклараціями високих українських посадовців. Тож не випадково Святослав Вакарчук тужливо співає: "Часи веселі настали, нас лишилось так мало, ну їх, брате, такі часи!" Не дає спокою класичне: хто і чому винен? Чому Болгарія і Румунія спромоглися через 17 років після розвалу "соціалістичного табору" визначитися з євпропейським курсом і таки встигли ускочити в останній вагон європейського потягу, а ми й далі перебуваємо в стані невизначеності: вступати до НАТО чи не вступати, рухатися до ЄС чи до ЄЕП, бути президентською державою чи парламентською, двоязичною чи україномовною, "чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які не спроможні навіть організувати звичайну випивку у дешевому шинку? як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию?" (Л. Пітер і Р. Халл "Принцип Пітера")...

Час аналітично й неупереджено замислитись над об'єктивними і суб'єктивними причинами небувалої кризи в країні, відтак спробувати відповісти на фундаментальне: чому так сталося?

Вже на початку 2005 року можна було зробити прикрий політологічний висновок. А саме: "систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всеукраїнської політичної нації, а в соціальному фундаменті зрілого громадянського суспільства та аутентичної системи місцевого-регіонального самоврядування. У кінцевому підсумку, країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах" (Іван Варзар).

Як влучно зауважив Володимир Скачко, в березні 2006 року в країні "фактично відбулися класичні вибори без вибору: перемогли тільки ті, кого народ України уже знає за попередньою діяльністю. Причому знає, чого вони можуть і, що найголовніше, чого не можуть".

Постсовєтське суспільство, яке припало Україні у спадок від СССР, - майже всуціль суспільство маргінальне, це суспільство, в якому впереваж верховодить чернь. Соціальні й національні зв'язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Рівень побутової, соціальної культури, як мовиться, "нижче плінтуса".

СССР займав перше місце в світі у підготовці спеціалістів, недостатньо освічених і малокультурних. Цей феномен совєтського суспільства наприкінці 80-х років минулого столітіття завважив російський академік Л. Абалкін: "Погляньте на аудиторію плехановського інституту, де я читав лекції. Всі столи списані... Але ж там люди майже що з вищою освітою, які виросли в совєтському середовищі, за конкурсом (!) відібрані в інститут. Ні, це не свідоме шкідництво, це радше повна байдужість і, так би мовити, природне безкультур'я. А приїжджайте в Прибалтику! Я ходив у сільський клуб: білі фанеровані меблі, п'ять років стоїть клуб і жодного вирізаного "Коля + Маша" і т. д. Значить, є якісь дуже складні соціокультурні явища в суспільстві, які потрібно враховувати, включаючи навіть національні особливості".

Такі поняття, як культура і цивілізація, чомусь завжди плутають, в той час як смисл їхній суттєво різниться. До культури можна віднести розвиток писемності, літератури, мистецтва, навіть техніки і виробництва. Цивілізація, як випливає з буквального перекладу на українську мову, - громадянськість, це громадянське суспільство, суспільство, в якому не заперечуються права людини. Ми можемо говорити про високу культуру держав Стародавнього Єгипту, Китаю, імперії інків, але цивілізація цих держав по суті була нульовою, оскільки навіть понять про права особи в цих суспільствах не існувало. Так само можна говорити і про Росію. Вона була достатньо культурною, щоб сприйняти ідеї соціалізму, але не цивілізованою, щоби вчасно розгледіти небезпеку, яку уособлювала ідею планового господарства і силоміць влаштованої справедливості. Провідником цієї ідеї тому й стала та частина суспільства, яка була достатньо культурною, щоб її сприйняти, але недостатньо цивілізованою, щоб відкинути.

На думку англійського соціолога Альберта Хаурані, бути маргіналом "значить жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність. Це означає не належати до будь-якого суспільства і не мати нічого спільного з суспільством. Це виявляється в почутті втраченості, в претензійності, в цинізмі, відчаї".

Але це характеристика англійського маргінала. В Україні усе значно складніше. Крім автохтонного маргінала, існує маргінал чужинецький (дарма, що народжений в Україні), це той, котрий ще донедавна почувався "старшим братом (сестрою)", який ніс "вищу" культуру молодшим родичам, і якого після 1991 року враз охопило почуття втраченості й відчаю, претензійності й цинізму. Цей маргінал марить про дешеву ковбасу, про "союз нєрушімий", "авангардную роль КПРС-КПУ" тощо.

"Український елітний маргінал, крім загальних рис цієї породи, наділений ще й рисами специфічними. Він не розглядає український народ як державотворчу націю, а як таке собі "насєлєніє". Будучи сам часткою цього "насєлєнія", він формує пакет гасел і обіцянок на догоду своєму електоратові. Він може сяк-так володіти українською мовою, але ніколи не стане заглиблюватись в історію України, у пошуки моральних цінностей СВОГО народу. Він позбавлений жертовності, позбавлений прагнення служити національній ідеї. Для нього цієї ідеї взагалі не існує" (Леонід Сотник).

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії Васілій Лєонтьєв якось слушно зауважив: "Щоб прогнозувати розвиток економіки, потрібен системний підхід. Економіка кожної країни - це велика система, в якій багато різних видів діяльності, різних галузей промисловості, і кожна з них щось виготовляє - промислову продукцію, сільськогосподарську продукцію, послуги тощо. Кожна ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що вона одержує щось від інших".

Справді, нехтування хоча б одним об'єктивним законом може викликати в цій складній динамічній системі лавину негативних, некерованих процесів, яким надзвичайно важко дати раду.

Економічні механізми не менш складні, ніж механізми звичайного біологічного організму. Уявімо собі, що в організмі саморегуляція замінюється регуляцією. Людині доведеться щоразу приймати вольове рішення з будь-якого приводу: регулювати частоту диханння, ритм серцевих скорочень, роботу нирок, печінки, кишківника, ендокринних органів, - і все це осмислювати, планувати і т. п. Такий гіпотетичний гомо сапієнс повинен би мати гігантський мозок вагою декілька тонн, і цей мозок тільки те й робив би, що аналізував внутрішній стан і приймав рішення за кожну клітину, за кожну тканину свого організму. Ця теоретична ситуація вельми нагадує нашу хвору економіку - не нормально функціонуючу самоорганізовану систему, а систему, що спроможна працювати лише за командами. Врешті-решт це може призвести до клінічної смерті "пацієнта", повернути якого до життя виявиться непростою справою.

Свого часу політики й громадяни не раз кепкували з прем'єр-міністра Леоніда Кучми, котрий усе запитував Верховну Раду, що він має будувати. Вже тоді можна було сформувати стратегічні цілі й визначити пріоритети.

Прем'єр-міністрові потрібен був план. Як людина, що потрапила у велику політику з найбільшого у Совєтському Союзі підприємства ВПК - "Південмаш", Леонід Данилович не міг не знати азів менеджменту (хай і совєтського штибу). Треба було чітко визначитися: чого прагне народ, куди хоче дістатися, яким способом гадає досягати мети. Верховна Рада, яку раз на п'ять років обирає народ, досі не дала відповіді на ці запитання. Своєю чергою український народ, до колективного розуму якого полюбляють апелювати політики (надто під час виборів), також не зумів чітко сформулювати для владної еліти власного бачення майбуття.

Має рацію доктор політичних наук Іван Варзар, що "за усі так звані "незалежні роки" керівники усіх рівнів від столиці до району так зрозуміло народу й не пояснили: хто є хто у нашому "новому суспільстві". Куди йдемо і за чим? Хто та що на нас чекає у так званому "ринковому майбутньому"? "В усьому цивілізованому світі, скрізь і завше народ є джерелом політичної влади. Але народ, який і обирає, і поважає свою владу з остраху, це народ-боягуз і популіст, який ніколи не стає об'єктивною соціальною базою тої влади" (Іван Варзар). Далі автор зазначає: "Як історико-політичний соціум ми ще у першій половині 90-х років опинилися у глибокій "вовчій ямі", та з вини, головним чином, правлячих політикумних кіл, нехай вони спочатку називалися б романтичними лібералами, затим прагматичними демократами і зрештою помаранчевими революціонерами. <...> народ ніколи не міг збагнути, хто, на що та куди його кличуть, а поводирі, куди його слід вести та задля чого".

Тим часом уже тоді народові слід було чітко пояснити зрозумілою мовою, що сучасна українська нація повинна мати науку світового рівня, інакше плентатиметься в хвості науково-технічного прогресу. На жаль, гуманітарно-поетична еліта, з якої наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття впереваж складався демократичний рух, не розуміла значення науки й сучасних технологій (наука досі виконує роль падчерки, додатка до освіти - тому й втрачаємо через відплив інтелекту в інші країни сотні мільйонів доларів щорічно), погано уявляла новітню систему державного управління, не усвідомлювала належним чином, що економіки без науки й знань не буває...

Існують засадничі речі, які слід було давно чітко і точно усвідомити, - ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування - інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. На цьому постійно наголошує Осип Мороз, доктор економіки з США.

Добре планування полягає у стимулюванні до дії - розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше - втрата ресурсів на авантюрні прожекти.

Характеризуючи добу УНР, відомий канадський дослідник Роман Млиновецький цілком слушно писав: "Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто їх не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування і щоб вести - треба добре знати і шлях, і мету, а відповідає за всіх той, хто веде...".

На жаль, український істеблішмент виявився нездатним до стратегічного планування розвитку країни. Лише напередодні так званого Круглого столу, за яким влітку 2006 року був підписаний декларативний Універсал, Віктор Ющенко сповістив присутніх, що вже, мовляв, підготовлена концепція (навіть не план!) стратегічного розвитку України. Таке враження, що український політичний бомонд не відчуває часу й простору і на шістнадцятому році незалежності все ще перебуває в етнографічному полоні серед бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями, соняшниками і чепурненькими білими хатинками, вкритими соломою...

Сумісність складових системи (держави) не може бути досягнена підписанням універсалів національної єдності. Високоморальні тексти, озвучені за круглим столом, у жодному разі не можуть об'єднати представників антагоністичних за суттю різноманітних політичних структур і громадських організацій в єдине стабільне ціле. Всі ці політико-громадські підсистеми як складові суспільної організації, що йменується Українською державою, в основі своїй є несумісні, що створює загрозу для сумісності самої держави як системи. Згадані підсистеми є виразниками надто різних соціальних прошарків. Тому патетичні заклики та високі гасла на кшталт "Схід-Захід разом!" не спроможні ліквідувати біполярність держави. Це різні ідеологічні полюси - Схід і Захід. Це не тільки різні території, але й інакше світосприйняття-думання людьми, що ці території населяють. Має місце відмінність (інакшість) культурна, ідеологічна, світоглядна, ментальна, психічна. "Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв'язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму", - так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський. Однак сьогодні мусимо враховувати, що частині українців, на жаль, притаманні постколоніальні комплекси, а частина українських громадян уражена постколонізаторським синдромом. Спільним, але не визначальним, захворюванням є так званий "синдром гомо совєтікуса", позбутися якого вкрай складно. Десять років тому доктор економічних наук Юрій Саєнко поставив діагноз важкій суспільній недузі: "хвороба бідних і рабів - комунізм". Досвід цивілізації засвідчує, що бідні люди - це впереваж небезпечні люди. Але саме вони значною мірою репрезентують сучасне українське суспільство, сучасну Українську державу.

Тим часом з історії відомо, що сумістити дві вкрай відмінні підсистеми (наприклад, бідних і багатих), надзвичайно складно, радше неможливо - суспільний конфлікт (криза) неминучий.

Чи є, приміром, сумісними нинішній Кабмін і Секретаріат Президента? Чи є сумісними світоглядні принципи членів КПУ і УНП? А як державницькі устремління ВО "Свобода" можуть узгоджуватись/співіснувати з виразно антиукраїнськими принципами так званих "прогресивних соціалістів"?

Не є сумісними комбатанти УПА і колишні красноармєйци, частина яких (антиукраїнська група генерала Ґєрасімова), своєю чергою, не може порозумітися (не можуть утворити сумісну систему ветеранів Другої світової війни) з колишніми совєтськими вояками під проводом академіка Юхновського. Прикладів несумісності соціально-економічних складових Української держави - безліч.

Разом з тим у Росії колишні вояки власовської РОА не надто конфронтують з ветеранами СА, нащадки вбивць останнього російського царя підносять убієнного комісарами Миколу II до рангу святого мученика, а його муміфікований "замовник" продовжує спочивати на Красній площі. У державі керованої демократії в кабінетах високих достойників (надто в силових структурах) мирно сусідять портрети Дзержинського і царських генералів, нащадкам "доблєстних чєкістов" російський триколор і двоголовий орел ніскілечки не заважають боротися з "враґамі внєшнімі і внутреннімі", знаходять консенсус нащадки бєлогвардєйцев і красноармєйцев, кадєтов і большевіков. І все ж назвати нинішню Російську Федерацію сумісною системою буде помилкою - надто пістрява мозаїчна картина національних пазлів-підсистем утруднює кремлівським виконробам скласти стабільну державну картину-систему. Це й зрозуміло: візантійське суспільство і суспільство громадянське - поняття несумісні. Однак попри все, під жорстким керівництвом Путіна формується новітня неоімперська система. Злютовує її ідея "вєлікой і нєдєлімой". Тому й національне примирення в Росії відбулося. Бодай на цвинтарі. Але на державному рівні. У Москві. На Поклонній Горі. Серед тисяч назв військових підрозділів, що захищали СССР, на стеллах Меморіалу Великої Вітчизняної викарбувані й назви російських дивізій, що воювали на боці німців за Росію без большевиків. Як відомо, таких солдатів було близько мільйона.

В Україні ситуація цілком інакша. Не хочуть визнавати УПА воюючою стороною насамперед прихильники "єдіной і нєдєлімой" та колишні функціонери колоніальної адміністрації. Про якесь національне замирення не може бути й мови, бо навіть серед совєтських ветеранів немає порозуміння - частина з них, захищаючи СССР, боронила насамперед Україну-УРСР, натомість друга частина ветеранів (упереваж росіяни) під захистом завоювань СССР завжди розуміла захист "єдіной і нєдєлімой". Тому лише частина колишніх совєтських вояків може порозумітися з комбатантами УПА.

Ніде правді діти. Україна розколота ідеологічно. "А хто творить таку атмосферу? А ті, хто стає у позицію прокурора і розповідає, що Красная Армія скрутила голову фашистській гадині, а УПА була прислужницею фашистів. При цьому вони якось випускають з уваги, що СССР у своїх училищах підготував значну частину верхівки Вермахту, яка потім воювала проти того ж СССР. Вони забувають про пакт Молотова-Ріббентропа, який закріпляв співпрацю сталінської Москви і гітлерівського Берліна. Вони чомусь не пам`ятають про спільний радянсько-німецький військовий парад у Бресті. Якщо стосунки з Німеччиною є непрощенним гріхом, то в такому разі треба робити закиди не лише УПА, а й Красній Армії" (Юрій Луканов. УПА запровадило цензуру на каналі "Перший діловий"/ http://www.oglyadach.com.ua/news/2007/2/21/135195.htm).

Трохи теорії. Наша реальність (йдеться насамперед про Українську державу та її громадян) - це складний світ взаємодіючих систем. Як і будь-яка система, держава може функціонувати лише за наявності двох видів сумісності: внутрішньої (сумісності народів, регіонів, економіки, політики, культури) і зовнішньої (сумісності з навколишнім середовищем - біосферою, державами, яким притаманні власні економіки, політика і культура, та народами, які проживають в цих державах).

У динамічних системах, що самоорганізуються (а Україна є саме такою системою), раз у раз виникають (і це закономірно) так звані критичні стани, які супроводжуються ПОРУШЕННЯМИ СУМІСНОСТІ. Такі кризові явища можуть мати лише два наслідки: або зміниться та частина системи, що є причиною НЕСУМІСНОСТІ, або система загине якщо процеси НЕСУМІСНОСТІ зайшли надто далеко і стали незворотними.

Підписаний українськими політиками Універсал національної єдності - совкова спроба "рєшіть вапрос". Тим часом у громадянському, справді демократичному суспільстві сповідується принцип верховенства права, у такому суспільстві "нє вапроси рєшают", а дотримуються букви Закону. Однакового для всіх. Отож цей документ у жодному разі не міг ліквідувати в суспільстві політичну біполярність (НЕСУМІСНІСТЬ), у жодному разі не унеможливлював протистояння Заходу і Сходу, де наприкінці 2004-го неодноразово лунали погрозливі заклики до розколу країни: "От Харькова до Кієва - 480 км, а до ґраніци с Рассієй - 40"...

Віктор Ющенко був змушений визнати факт існуючого розколу держави. У заяві Президента України для ЗМІ напередодні підписання Універсалу-2006 про це було сказано однозначно: мовляв, з'явився "ще один шанс на політичне об'єднання країни".

Але політична нація не твориться указами й універсалами. Отто фон Бісмарк, приміром, згуртовував німецьку націю "кров'ю і залізом". Звісна річ, метод "залізного канцлера" нині навряд чи придатний. Разом з тим, слід визнати, що й декларативні заклики на кшталт анімаційного "давайте жити дружно" малоефективні. Необхідно шукати й знаходити інші розв'язки проблеми самоідентифікації українського народу, творення згуртованої політичної нації.

"Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не став представляти Віктор Янукович? - з таким запитанням звернувся до присутніх Євген Сверстюк на засіданні Загальнонаціонального круглого столу під час зустрічі Президента України з лідерами політичних сил та громадськими діячами 27 липня 2006 р. і сам відповів: - Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото - вирізка з "Дзеркала тижня" за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому "Схід" проти"Заходу". І чому непримиренно. Добре схопив суть Путінський фотограф М. Климентьєв <...> Але посткомуністи виявилися ще гіршими за комуністів. "Чорних книг" про себе не читають, вождів своїх не цитують, від спадщини їх не відмовляються, а від злочинів комунізму відмовляються. В Україні ті злочини найчорніші. Вина їх перед українським народом найтяжча. Але й запеклість найтяжча. Вони й досі Україну та українську мову трясуть, як чорт суху грушу. І невідомо, що на їхній платформі, коли вони проти її очищення... ".

(Закінчення в наступному номері)