rss
09/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Сірі кардинали і межі толерантності, або що спільного між Медведчуком і Смоленськом

Межі толерантності – одна з найбільших проблем міжнародної і української політики. Як потрібно ставитися до людей, котрі не сприймають правил чесної конкуренції, зважають тільки на свої інтереси і повністю ігнорують як закони, так і інтереси інших?

  Title
  

Донедавна популярною відповіддю на це питання вважалося безмежне толерування. Не факт, що відповідь була усвідомленою, однак доволі часто люди поводилися так, ніби вважали, що якщо ігнорувати надміру агресивних представників свого племені, то проблема «сама розсмокчеться». Головне, мовляв – закрити очі і уявити замість злодія – доброго ангела, і все буде гаразд. І так поводилися не тільки прості смертні, а й керівники держав… Наслідки такої поведінки не тільки лізуть зі стрічок новин, а й кидаються в очі на вулицях, сховатися від них доволі важко, саме час поглянути, до чого ми дотолеризувалися…
Починати огляд мабуть краще з сусідів – на відстані все помітно трошки краще.
Днями в Польщі відзначали сумні роковини – два роки з того дня, коли літак президента Польщі з урядовцями на борту впав під Смоленськом.
Досі достеменно невідомо, що стало причиною катастрофи, і час від часу в пресу потрапляють версії, що катастрофа була зовсім невипадковою.
Зокрема, брат-близнюк покійного Леха Качиньського Ярослав днями заявив, що не заперечує ймовірності, що екс-президента Польщі було убито. Більше того, Ярослав Качиньський заявив, що нинішній уряд країни на чолі з лібералом Дональдом Туском не хоче знати всю правду про авіакатастрофу.
«Я б не хотів називати це розслідування бутафорією, однак вважаю, що якщо уряд дізнається всю правду, то це завдасть йому шкоди… Якби було так, що у міжнародних відносинах починає застосовуватися процедура ліквідації глав держав та політичних еліт лише тому, що комусь це не подобається, то насправді це була б нова якість міжнародних відносин… Такі випадки мають місце лише в африканських державах… Мене ображає те, що Польща поводиться так, ніби не є суверенною державою, коли гине її 96 громадян», – сказав Ярослав Качиньський в інтерв’ю телеканалу TVN24.
За його словами, катастрофа «дедалі більше схожа на теракт».

Title  
  

Підтримують Качиньського у його підозрах і громадяни Польщі – 10 квітня, в день других роковин катастрофи два десятки людей з плакатами «Вбивство» зібралися біля російського посольства у Варшаві і публічно спалили портрет Володимира Путіна. Багато опозиціонерів, як і раніше, впевнені, що катастрофа під Смоленськом була невипадковою.
Іншими словами, Качиньський і його прихильники натякають, що польська влада поводить себе так само, як дитина, яка вважає, що якщо залізти на ліжко під ковдру і закрити очі, то миша, яка залізла в кімнату, сама розчиниться в повітрі. А от більш дорослому індивідууму було б зрозуміло, що мишу варто гнати мокрою мітлою, а на майбутнє завести в будинку кота, котрий дасть раду з цією справою більш професійно.
Ні миші, ні проблеми з агресивною політикою іншої держави не щезнуть, якщо закривати на них очі.
Про те, що до катастрофи може бути причетною російська влада, свідчать деякі джерела. Зокрема, італійське видання L’Espresso стверджує, що за катастрофою польського урядового літака Ту-154 у квітні 2010 року під Смоленськом може стояти прем’єр-міністр РФ Володимир Путін. Видання в своїх висновках керується словами російського шпигуна, котрий перейшов на бік США.
Сергій Третьяков, полковник СВР, котрий працював дипломатом в Нью-Йорку і керував російською розвідкою з 1995 по 2000 рік, раптово перейшов на бік США, відтак наробив російським розвідникам чимало клопотів. Про нього американські розвідники написали книгу «Товариш Джі». На катастрофу з польським літаком Третьяков відреагував майже відразу.
«Росіяни не дали дозволу на посадку, знаючи, що польський президент змусить пілота приземлитися і не допустить того, щоб літак розвернувся і сів в іншому місці», – писав через 12 днів після трагедії керівник Stratfor, посилаючись на заяви «товариша Джі».
«Він вважає, що мова йшла про свідомі дії. Це його слова, не мої, – підкреслив американець, додавши, що, за словами джерела, «у росіян є аналогічні плани (сценарії) для усунення інших іноземних лідерів, якщо Путін і ФСБ цього побажають. Виходить, Третьяков безпосередньо звинуватив Путіна. Польське керівництво загинуло 10 квітня 2010 року. Смерть Третьякова сталася через два місяці: 13 червня», – йдеться в статті L’Espresso.
За офіційною версією, Третьяков помер від серцевого нападу. Тим не менш, обставини його смерті та його передсмертні розмови з журналістами засекречені на 25 років. Здається, цим багато що мало би бути сказано. Тим не менш, в польському уряді не звернули увагу на слова колишнього російського розвідника.
Оминули увагою польські урядовці і той факт, що, за результатами урядової (!) доповіді про причини катастрофи «освітлення на аеродромі в Смоленську було незадовільним, а диспетчер давав неправильні команди». От така от дивна випадковість, яка, однак не змусила польське керівництво кинути жодного кривого погляду на РФ.
Хай би там як було, цікавим виглядає інше – те, як недбало (як тепер з’ясувалося) готувався сам трагічний політ делегації Леха Качиньського. Всупереч будь-яким міркуванням безпеки, все керівництво держави сіло в один літак, який давно пора було здати в ремонт. Знову ж таки, всупереч здоровому глузду, пілоти, котрі керували урядовими літками, готувалися за застарілими програмами. Більше того, старий літак з недостатньо вмілими пілотами вилетів на аеродром, який не входить до польського переліку безпечних летовищ. Тобто, за польськими стандартами, на цьому аеродромі взагалі не можна садити літаки. В чомусь вони мали рацію – ті стандарти. Іншими словами, попереднє польське керівництво розслабилося і повністю забуло, що має справу з державою, яка налаштована на зовсім не дружні стосунки. І то при тому, що росіяни останніми роками не раз і не два демонстрували, що не цураються фізичного знищення своїх противників.
Чинне польське керівництво, схоже, вважає, що якщо повністю ігнорувати вражаючу агресивність росіян, то вони якимось дивовижним чином подобрішають…
Звісно, дива трапляються. Однак це не означає, що не треба дбати про свою безпеку і захищати себе від агресора. Принцип «якщо б’ють по одній щоці, підстав другу», звучить незле, і особливо у великодні дні в нього хочеться вірити. Але його добре використовувати тим, у кого щоки добре і швидко відновлюються – або ж відростають, як хвіст у ящірки. Якщо подумати, то таке теж буває, однак дано не всім, і поширене це диво набагато менше, ніж люди, котрі мають бажання потренувати свої кулаки на чиїхось обличчях. А до того часу, поки ви не набули надпотужного вміння до регенерації, краще керуватися принципом «береженого Бог береже», і вчасно зупиняти нахаб – ще до того, як у них виникне ідея наблизити кулак до вашого обличчя. Тим більше, що в нашому столітті частенько б’ють не кулаком, а кувалдою.

 Title 
  

 Цей фактор незле було б враховувати не тільки полякам, а й всьому українському суспільству. Якщо в Польщі в ці дні звідусіль звучать траурні нотки, то на вулицях українських міст ледь не кожні 100 метрів трапляються інші сліди загальнонаціональної амнезії. Чи не з кожного 10-го бігборда на громадян дивляться «лагідні» очі Віктора Медведчука, сірого кардинала часів Кучми. Одне з українських видань поставило портрет цього «видатного діяча нашої з вами сучасності» на першу сторінку, та ще й підписало – «Український вибір». А потім постери з рекламою видання розставили по всій країні. І що ти скажеш – це ж не реклама Медведчука, це реклама видання. А воно вже ставить на першу сторінку того, кого схоче…
Однією з перших ґвалт навколо повернення цього «видатного політика» в медіа-простір була Оксана Забужко. Чи думала вона, що голосування «проти всіх» призведе ще й до такого? І що в такому повороті подій є й її «5 копійок»? Про останнє вона навряд чи задумається – для неї і зараз українська політика є «нудною і передбачуваною», і, схоже, думка про те, що від її дій в цій «нудній і передбачуваній» країні теж багато чого залежало, їй просто не приходить до голови. Що ж, люди частенько схильні передавати відповідальність за свої дії чи бездіяльність «вищим силам». Шкода тільки, що суспільство це толерує і далі чемно вважає цих людей авторитетами…
Ще більше шкода, що суспільство толерує і людей, котрі своїми діями завдали країні набагато більшої шкоди, ніж пані Забужко.
Коли чарівна телеведуча Оксана Марченко на всі боки розхвалювала свого чоловіка в ЗМІ, жодне видання не попросило її «збавити темпи». Видання, котрі колись тяжко стогнали від «темників» Віктора Володимировича, одне поперед одним друкували «одкровення» його дружини. Вочевидь, сподівалися, що якщо його похвалити, він стане білим і пухнастим. І, напевне, заспокоювали свою совість, мовляв, що тут такого – красива жінка хвалить свого чоловіка. Котрий, як виявляється, не тільки країну «шикував на підвіконні», а й дружину виховує.
«Чоловік – мій найстрогіший критик. Він перфекціоніст, йому хочеться, щоб я була найкраща. Наприклад, вчора я дуже пізно лягла, а сьогодні встала пізніше і не встигла потренуватися. Віктор каже: «А що, ти їдеш без тренування?» І в його запитанні було стільки докору, що ввечері я обов’язково потренуюсь», – казала Марченко в інтерв’ю журналу «Viva! Украина».
Психологи б їй розказали краще, як такий «перфекціонізм» називається. Однак журналісти послугами психологів рідко користуються, та й здоровим глуздом не частіше. Видання одне за одним друкували як інтерв’ю пані Марченко, так і її фото з чоловіком.

Title  
  

Як-не-як, цього року пані Оксану визнали найкращою українкою. А як же ж тут не попозувати перед камерами з чоловіком? Все цілком логічно…
Деякі оглядачі передбачали, що це – тільки початок піар-кампанії. І не помилилися.
Далі пішло ще краще – ще у грудні у газетах, великих і маленьких, почали з’являтися інтерв’ю з самим Медведчуком. Від «Известий в Украине» до «Прикарпатської правди» – всіх зацікавив погляд колишнього сірого кардинала на сіру українську реальність.
Найсмішніше тут виглядають львівські журналісти. У «дореволюційні часи» брат Віктора Медведчука – Сергій – очолював податкову Львівської області. Ох і натерпілися тоді журналісти… На друкарню, яка тоді випускала «Львівську газету» (а це видання активно боролося за право на правду) навіть озброєні податківці рейди проводили.
Журналісти зверталися до депутатів, ті проводили перевірки, однак у найвідповідальніші моменти втручався у справу Віктор Медведчук – і журналістів ставили на місце.
Інші видання дивилися з жахом, деякі, втім, намагалися підтримувати колег. На одному з видань, особливо відчайдушному, «патріоти-політики» (до слова, пов’язані з Віктором Ющенком) навіть бізнес зробили: вмовили редакцію перетворити газету на акціонерне товариство, а потім продали свою частку акцій людям, тісно пов’язаним з податковою. Купу грошей заробили «патріоти»…
Одно слово, пристрасті вирували серйозні.
Але пам’ять журналістська коротка. Не пройшло і 8 років, а «Львівська газета» вже ставить інтерв’ю «світоча державницького мислення»…
Далі – більше, в березні Віктор Володимирович починає коментувати події в державі в різних ЗМІ. Розповідати, які в нього «нормальні людські стосунки» з Юлією Тимошенко. При тому, що будь-кому, хто хоч трошки розуміється на українській політиці, зрозуміло, що це, мабуть, найгірший спосіб зіпсувати імідж Тимошенко – сказати, що в неї добрі стосунки з Медведчуком. Для тих, кого цікавлять хороші стосунки цих двох, даю посилання на статтю Тетяни Коробової в «Українській правді», яку було написано у 2002 році, після перших публічних дебатів цих двох політиків: http://www.pravda.com.ua/news/2002/01/24/2986544/
На відміну від українських громадян, ні Медведчук, ні Тимошенко амнезією не страждають – тож навряд чи з того часу щось змінилося.
А журналісти – ну що з них візьмеш… Тішить серце газета «Волинь-нова», яка чесно розмістила статтю Віктора Володимировича як рекламний матеріал. Всі решта навіть посоромилися зізнатися, що їм за ці матеріали давали гроші. А головний редактор «Львівської пошти» Ірина Цицак навіть запевняла «Телекритику», що редакція не отримувала гроші за розміщення матеріалу Медведчука: «Нам це було цікаво, ми і передрукували – це не був рекламний матеріал». Водночас на питання, чим вона пояснить, що цей самий матеріал синхронно вийшов щонайменше у десяти газетах, Цицак відповіла: «Я за іншими виданнями не слідкую».
Однак, повернімося до того, з чого почали. До короткої пам’яті і бажання засунути голову під ковдру, щоб привиди минулого розтанули за вікном. Між трауром у Польщі і бігбордами Віктора Володимировича в Україні є й глибший зв’язок, про який часом то забувають, то не надають йому великого значення. Віктор Медведчук, як-не-як, кум Володимира Путіна…
А  ще, до речі, у Медведчука є кума - дружина Дмитра Медведєва...

Біллборди про вічне

Як одні рятували українське кіно, інші – Ахметова

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com