Два тижні тому ми зупинилися на основних «досягненнях» російського царату, який окупував більшість земель сучасної України наприкінці XVIII століття.

Цифри, які я навів, стосувалися царин науки, культури та народної освіти. Всі вони чесно списані з докторського дослідження професора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Д. Ф. Розовика «Національно-культурне будівництво в Україні у 1917 – 1920 рр.» (До слова, кожен охочий може ознайомитися з ним та іншими дисертаціями тут: http://www.ucrainica.com.ua/catalogue/alphabetical_index).

Отже, станом на 1917 р. або на 145-тий рік імперської окупації Республіки, «понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу. В абсолютних цифрах це мало такий вигляд: до 30 тис. початкових шкіл ходило 1,7 млн. дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів. Тобто, на 1 школу припадало менш, ніж 2 вчителя та майже 60 дітей. В 1917 р. україномовні книжки забезпечували 2 – 3% від потреби.

Бібліотек практично не було. Ті, що були створені громадським коштом, у 1917 р. задовольняли максимум 10% потреб, здебільшого, міського населення. Про села, в яких проживало більше 90% населення – годі й говорити. Заборонена народна мова, знищена церква. Неможливість для 30 мільйонів людей вирватися зі стану фактичного рабства, постійне відчуття власної меншовартості, – це були головні першопричини, які визначили ненависть народу до порядків, що існували в старій Росії...

Почуття тих людей досить легко зрозуміти, якщо пригадати собі: навіть сьогодні, через 20 років по проголошенні Незалежності, значна частина наших співгромадян все ще марить «ідеалами» Радянського Союзу. Ідеалами країни, де «все було», це «все» – було тільки «добрим». І це все «добре» було в той же час насправді «поганим». За 20 років значна частина українців так і не спромоглася пристосуватися до нових обставин життя – до індивідуальної свободи, до відповідального ставлення до своїх слів та дій, до нових можливостей порядкувати своїм життям.

Тоді, у XVIII столітті, все відбулося с точністю до навпаки. Вільні люди, які століттями жили в правовій державі, державі релігійної свободи і віротерпимості, у відкритому європейському інтелектуальному, духовному та економічному просторах, вільні люди, які були – увага! – східною частиною європейського світу, фактично в один момент опинилися в державі, яка не визнавала їхніх політичних, громадських, релігійних та всіх інших прав. Найголовніше – не визнавала їхні права на самоідентифікацію – мовну, культурну, релігійну. В один момент всі вони стали безправною західною частиною євразійського простору – простору громадянського безправ’я, релігійної нетерпимості, бюрократичного свавілля.

Саме тоді, в перші роки російської окупації в свідомості поневоленого народу, народу, який нові господарі трактували як звичайну худобу, почався незворотній процес заміщення понять «закон» та «право» поняттями, міфологемами «національна ідея» та «соціальна справедливість».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття фактично всі політичні гуртки та групи, які діяли на території підросійської України, сповідували та з різним ступенем радикалізму пропагували саме ці дві ідеї. Спроби їхньої практичної реалізації, спроби втілення у політичну практику розірвали зсередини Російську державу. Водночас, саме ці дві ідеї, які покладені були в основу «національного» державотворення лідерами українського політичного руху, унеможливили створення на території сучасної України демократичної правової національної держави, покликали до життя звірячу, антилюдську комуністичну радянську державу.

Ще раз: сучасні наукові досягнення в царині українознавства доводять, що населення Республіки / Речі Посполитої було не «приєднане» до Росії, а окуповане нею в насильницький, нелегітимний з їхньої точки зору, спосіб. І позбавлено державної, політичної, формально-правової самобутності, релігійної, культурної самобутності. Це перше.

Друге. Впродовж наступних 130 років Росія виявилася неспроможною «перетравити» окуповані території.

Третє: їхнє населення (насамперед, українське, польське, єврейське) значною мірою зберегло свою національну, культурну, конфесійну, психічну, побутову автентичність.

Четверте. Нові господарі виявилися нездатними сформулювати прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка би пояснювала автохтонному населенню необхідність прийняти нові політичні, правові, культурні, деномінаційні, адміністративні, економічні реалії. Нарешті, спроби імператора Олександра ІІ реформувати Росію «зсередини» (так звана «Велика Реформа»), наблизити її до європейських стандартів, сформувала нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші протиріччя поміж індустріальним поліетнічним російськомовним містом і поліконфесійним та аграрним, сільським, моноетнічним та моноконфесійним україномовним селом.

I Світова війна дала зброю в руки українському селянинові, який впродовж попередніх століть принципово не допускався до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові строї і покликаних стати «гарматним м’ясом» для нових господарів, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами. За їхніми поняттями,тільки пани мали право володіти зброєю. Тобто, встановлювати свої порядки і, взагалі, «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, аби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти на рівних. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш, ніж достатньо.

Окуповане «руське» село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Адже воно, село (якщо послугуватися терміном сучасного мислителя Ф. Фукуями), мало цілком відмінний від пануючих імперських російських структур «соціальний капітал, тобто, суму суспільних цінностей», які не могли продуктивно співіснувати в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку української Жакерії, тотальної селянської війни «проти всіх» потрібно було лише наявності декількох факторів. Перший – нездатності держави силовим шляхом забезпечити правопорядок. Другий – декількох харизматичних вождів національного та регіонального масштабу. Третій – якоїсь подоби «легітимації» у вигляді, наприклад, дешевої політичної «теорії». Четвертий – декілька ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!», та «грабуй награбоване!» Перше забезпечило зречення Імператора Миколи IІ. Все інше – Українська Центральна Рада та її вожді.

Відсутність бодай мінімальної суми загальноприйнятних суспільних цінностей та нездатність імперського режиму (до слова, на відміну від габсбурзького) сформувати та / або нав’язати мінімально необхідний для продуктивного функціонування спільноти набір таких цінностей для своїх підданих. Це – основні причини глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців 9 південно-західних губерній Росії, та, власне, і саму Російську імперію / республіку в 1917 р.

Ось підтвердження такого висновку (тут я цитую ґрунтовне дослідження Галини Кривошій «Етнонаціональна база української революції (березень 1917 – лютий 1918 рр.)). За матеріалами сільськогосподарських переписів 1916 – 1917 р., тут мешкало трохи більше, ніж 31 млн. осіб. 80% з них проживало на селі і мало своїм основним заняттям сільське господарство. Всі вони спали і мріяли обернути на свою користь колосальні матеріальні цінності – 16,2 млн. десятин поміщицьких, удільних, монастирських, казенних і церковних земель. До цього треба додати і 13 млн. десятин, які перебували у власності т. зв. «заможних» селян. Тобто, так званих «кулаків», безпощадно вирубаних односельцями і остаточно добитих в сталінських колгоспах та ГУЛАГах. При цьому слід розуміти, що розрив у розмірах землеволодінь між найбіднішими та найзаможнішими був десятикратним – відповідно – 2,2 дес. проти 25,4 дес.

При цьому жодне з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися закріпитись на території «Східної» або «Великої» України (від Тимчасового уряду до Директорії Симона Петлюри), «так і не знайшло порозуміння зі своїм народом». Попри війну та всі політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямовано на бажання селян негайно заволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця нестабільність набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля». Двоє сучасних дослідників – І. Хміль та І. Куташев (тут навожу їхні статистичні дані з їхньої розвідки «Наростання селянського екстремізму в Україні (березень – жовтень 1917 р.») акцентували увагу й на наступну обставину. Якщо «… екстремальні форми боротьби в березні – червні 1917 р. були поодиноким явищем», то в липні-серпні ситуація і якісно змінилася і почала виходити з-під контролю місцевої та центральної влади. Саме липень 1917 р. ознаменував початок «другої селянської війни» – цього разу проти найбільш заможних селян. У відповідь влада застосувала військову силу, але стабілізувати, припинити «бєзпрєдєл» не вдалося. Селяни в жупанах та кучмах швидко порозумілися із селянами в солдатських строях та фуражках. 26 вересня жовтня 1917 р. об’єднані сили землеробів у цивільному та землеробів у солдатських шинелях, насамперед, 2-го гвардійського корпусу, заходилися громити поміщицькі маєтки на Волині. У вересні-жовтні екстремістська, злодійська, руйнівна погромницька селянська хвиля піднялася ще вище – дослідниками зареєстровано, принаймні, 849 виступів. Непевне становище на фронтах І Світової війни... Карколомне наростання економічних проблем у воюючій країні... Падіння авторитету та розбалансованість центральної та місцевої влади... Ії нездатність протистояти насильницьким, погромницьким діям... Відсутність елементарної правової та політичної культури в у абсолютної більшості населення... В цих умовах українське село під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, насамперед, російських та українських більшовиків та українських ж есерів, вирішило відновити «історичну справедливість». Практично це означало винищення як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців, а також городян – офіцерів, лікарів, вчителів, інженерів та інших «інтелігентів»

Від липня 1917 р. сільська голота перейшла до відкритих, збройних, екстремістських форм боротьби проти існуючого демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та / або відновити правопорядок. Саме цей процес впродовж 1917 – 1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною на Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «Українських національно-визвольних змагань». За цими термінами намагаються приховати комбінацію різноманітних та дуже складних конфліктів, які під впливом обставин I Світової війни почали буквально «вистрибувати» на поверхню суспільного життя.

Вирішувати їх різні політики пропонували в різний спосіб. Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером. Він передбачав перетворення Російської імперії на демократичну республіку та створення необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також – т.зв. «національні меншини». І, що характерно, українська інтелектуальна «сметанка», об’єднана в товаристві українських поступовців та Українській партії соціалістів-федералістів.

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед, землі, на користь українських селян. Це передбачало вихід за межі права як такого, взагалі, та існуючого правового поля – зокрема. Цей конфлікт мав, принаймні, чотири «фронти». Перший – всього селянства проти поміщиків. Другий – сільських люмпенів проти селян заможних. Третій – «українських» селян – проти росіян, євреїв та поляків. Четвертий – мононаціонального, моноконфесійного села проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей другий за порядком варіант обстоювали діячі, які об’єдналися в Центральній Українській раді. Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Результат: лише за чотири роки більшість її населення встановлення комуністичного режиму стала вважати меншим злом порівняно з роками «Української революції» і «національно-визвольних змагань».

Такий висновок цілком ясно випливає, зокрема, з дослідження Я. Мотенка («Селянський рух в Харківській губернії (1917 – 1921 рр.)». На прикладі Харківської губернії (90% населення якої належали до селянського стану), він ясно вказав на першопричину цього руйнівного конфлікту. Нею стала аграрна реформа П. Столипіна, яка спровокувала конфлікт між «общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі». Як писав колега Мотенко, «низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства». Тому «міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населення краю», а «погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі».

За своєю суттю селянський рух березня 1917 – січня 1919 рр., – пише Я. Мотенко, – це «низка спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Спільна мета його ініціаторів та учасників – ліквідація великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті повинні були бути відкинуті за визначенням...

«Велика селянська війна» 1917 – 1920 рр. на століття наперед визначила історичну долю і України, і її тогочасного населення, і нашу з вами. Без огляду на національність, освіту походження, віру та мову. І продовжує визначати зараз – у другому десятилітті першого століття третього тисячоліття.

Але про це та про інше – в наступних числах «Часу і Подій».
Тимчасом – до зустрічі.
Христос воскрес! Воскресне і Україна!