До виборів ще далеко, але Україну поступово починають обліплювати біллборди, на яких політики хочуть елегантно обійти виборче законодавство і розпочати свою виборчу кампанію у період, коли її вести ще не можна.

Законодавство виборче в Україні напрочуд гнучке і дає можливість бажаючим рекламувати свою персону, але не прямо, а дотично. Ось і з’являються великі портрети відомих і не душе розпарених політиків, кожен з яких з невинним виглядом до чогось закликає, з чимось вітає, щось обіцяє.

І усе це задля того, щоб їхнє ім’я відновилось у пам’яті виборців, або ж вперше там відклалося, щоб їхнє усміхнене або стурбоване обличчя стало більш впізнаваним, і електорат наступного разу говорив: «А, це той, пам’ятаю…»

Скільки вже цих кампаній пройшло на нашій пам’яті в незалежній Україні!

Скільки біллбордів та інших рекламних носіїв ми за ці роки бачили, скільки облич втискували силоміць у нашу зорову пам’ять, скільки імен примушували нас відрізняти від маси нерозрізнених!

А хто сьогодні їх пам’ятає? Хто нині скаже, за що агітували партії перших парламентських виборів – наприклад, Партія праці, Партія демократичного відродження України чи Громадянський конгрес України? Як називали лідерів цих партій? До чого закликали, для прикладу, Володимир Гриньов чи Олександр Базилюк, і до яких партій вони належали? Хто сьогодні згадає колись дуже голосних політиків Володимира Марченка чи Геннадія Балашова, чиїми плакатами, біллбордами та листівками були обліплені наші вулиці?

Хто пам’ятає нині усіх, хто очолювали, скажімо, Партію зелених України? І ось їхній черговий очільник у зелених кольорах знову розвісив свої біллборди по Києву і привчає нас до свого імені.

А тисячі кандидатів-мажори­тарників – хто їх згадає? У політичному житті України за ці роки відсіялися та залишилися одиниці, максимум, десятки політиків. Інші міняються майже з кожним виборчим циклом.

Як тільки вибори починають маячити на горизонті, одразу ж з’являються кандидати у депутати, яким раптом гостро хочеться покращити наше життя – уже сьогодні, звичайно, максимум – завтра, після того, як ми їх оберемо.

На щастя, в Україні є серйозні молоді і досвідчені політики – розумні, освічені, патріоти – яким сам Бог велів іти у представницькі органи, балотуватися у депутати. На них має сподіватися наш виборець. Але біда багатьох у тому, що часто їхнє бачення коротке, заклики кон’юнктурні і говорять вони про тимчасове і повсякденне, а не про вічне і головне.

Нещодавно я їхав Києвом і побачив незвичний біллборд. На ньому хтось освідчувався коханій. А я подумав – ось Христос називав любов головним у житті. А чи може хтось із політиків зробити це слово, почуття програмним? Чи якесь інше вічне слово і поняття?

Щоб політики несли нам, виборцям не тимчасове і скороминуще, а вічне і велике.

Тоді й країна підніметься, і люди підведуть голови, і очі наші заблищать, а душі переповняться чистим і святим.

P.S. Раптом мій скептичний внутрішній голос запитав: «А, може, ця гарна дівчина теж хоче балотуватися і використовує дотичні методи саморозкрутки?»