51-річний Андрій Курков – найвідоміший у світі сучасний український письменник. Крім рідних української та російської, вільно володіє англійською, німецькою, французькою, польською, а ще перекладає японською.
Автор двох десятків кіносценаріїв, 20 романів та книжок для дітей, які перекладені 36-ма мовами та видані в двох десятках країн світу, зокрема, в США. Найпопулярніший роман «Пікнік на льоду» лише в Україні було продано накладом 150 тисяч примірників – це абсолютний рекорд!
Уродженець Ленінградської області, він – персона нон-грата в Росії. Однією з можливих причин називає гостру критику російської політики щодо України часів «Помаранчевої революції».
Батька трьох дітей, чоловіка Ліз Шарп, консультанта Британської ради в Україні, рідко можна зустріти на київських вулицях. Особисто мені пощастило – завдяки одній із популярних соціальних Інтернет-мереж – я буквально спіймав його «на гарячому» десь між Сеулом і Парижем. Напередодні зустрічі із читачами в Нью-Йорку, він щиро відповів на мої запитання.
Д. Я.: Чи існує українська література як художня, семантична, естетична цілість?
А. К.: В Україні, на мою думку, література існує перш за все, як процес. Поки що навіть не як результат. Цей процес доповнював картину динамічного розвитку громадянської думки, підкреслював теми суспільної дискусії, відходив і продовжує відходити від соціальних та політичних проблем. В останні два роки він, одначе, поза власними планами і бажаннями, ставав причиною скоріше політичних, ніж літературних скандалів. Маю на увазі скандал навколо вручення-невручення Шевченківської премії Василеві Шкляру та навколо його роману «Чорний ворон», переслідування вже зовсім не-політизованої письменниці Марії Матіос, скандал навколо Олеся Ульяненка. Тенденція продовжується вже і в цьому році: міліціонери, за приписом генпрокуратури, завітали до львівського письменника Юрка Винничука і вимагали письмових пояснень щодо невиданого вірша, в головному герої якого вгадується сьогоднішній президент країни. При цьому, тиражі українських письменників продовжують падати від часу початку економічної кризи. Тож і виходить, що людей, які говорять про літературу і пов’язані з нею скандали, в сотні разів більше, ніж людей, які читають книжки.
Ще одна ознака, яка не дозволяє говорити про цілісність української літератури – це «паузи», які «брала» література, уступаючи власну територію іншим літературам. Одна з таких останніх пауз – це період від розвалу Союзу та набуття незалежності до появи першого покоління пострадянських письменників. Мова йде про період від 1991 року, а, бодай, навіть з кінця вісімдесятих років, і до майже кінця дев’яностих, коли, нарешті, помітили і почали читати не тільки окремих Винничука, Андруховича, Забужко, але й цілу групу молодих письменниць на кшталт Ірени Карпи, Світдани Поволяєвої, Ірен Раздобудько та інших.
Д. Я.: Яким є твій «поділ» української літератури – в часі та просторі?
А. К.: Я не літературознавець. Тому для мене існує «об’єднана» класика: Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко і до Винниченко-Хвильового-Багряного. Потім є радянська українська література. Далі – перехідний період, місток між епохами, який перекидали над часом змін Юрко Винничук, Оксана Забужко, Віктор Неборак, поети генерації Василя Герасим’юка. І вже з кінця дев’яностих – це генерація, про яку я говорив вище і нова генерація чоловіків-письменників: Артем Чех, Антон Кушнір, Євген Положій, Тарас Антипович та інші. Ознакою нашого часу є також активна творча праця і підтримка культових письменників, таких, як той же Юрко Андрухович, Сергій Жадан, Тарас Прохасько. Скоро до них може приєднатись і молодий поет – Андрій Любка – із Закарпаття.
Д. Я.: На наших очах, впродовж останніх 20 років відбувся, як мені здається, радикальний перелам в українській літературі – від творення оспівування радянських та сільських «ідеалів» та уявлень про оточуючий світ, україномовна українська література перейшла до художнього осмислення реалій сучасного світу, всесвіту окремої людини. Чи є це світовою, європейською тенденцією, чи це наша, вітчизняна специфіка?
А. К.: Україні досить важко увійти своєю сучасною літературою до світового контексту саме тому, що тематика творчості сучасних письменників на диво інтровертна. Письменник часто пише або самому собі, або тільки тому, хто його розуміє, кому він передає код свого мессиджу. Книжок, «відправлених» усьому світові, в Україні майже немає. Тому в Європі ті книжки, що виходять в перекладах, часто зараховують до «екзотичної» літератури, що стоїть особняком від світової. Частково це відбувається тому, що сучасні письменники, якщо і читають один одного, то вже майже не читають сучасну світову прозу. Або ж їхні інтереси зовсім не співпадають з інтересами сучасного іноземного читача. Це і пояснює, що в Німеччині, наприклад, українська література займає гео-культурну нішу, і не представлена, як частина світового мейнстріму.
Д. Я.: Що відрізняє «доброго» письменника від «поганого»?
А. К.: Інколи на таке запитання дуже важко відповісти. Можна сказати, що доброго письменника читають, а поганого – ні. Але ж часто буває навпаки. Чудового письменника – Євгена Пашковського – майже не читають і не видають. Винні і критики, які про нього забули, і видавці, що шукають потенційні бестселери і бояться серйозної літератури. Якщо казати, що книжки «добрих» письменників переживуть книжки «поганих» – це теж під питанням. Перш за все тому, що не всі «добрі» книжки переживуть покоління своїх читачів і зможуть бути цікавими і корисними для наступних поколінь. Є, все ж таки, суто літературні властивості, за якими можна судити про якість книжок і, таким чином, якість письменників. Це і стиль, і вміння розповісти історію, і суть цієї історії. Це вміння автора віддзеркалити у своєму творі епоху, її проблеми, її питання. Для мене особисто головним є завжди одне питання – чи дивує (в позитивному сенсі) мене той текст, який я читаю. Якщо не дивує, то мені важко змусити себе перегорнути сторінку.
Д. Я.: Нещодавно було оприлюднено черговий «рейтинг» українських письменників. Твоє ставлення до цього та інших «рейтингів»? Що, на твою думку, відрізняє «рейтингового» письменника від просто доброго, такого, якого будуть читати, бодай, у ще одному поколінні, крім нашого?
А. К.:  В Україні не можливі об’єктивні рейтинги з кількох причин. Але головна з них – це відсутність правдивої інформації по продажах і неможливість перевірки інформації щодо тиражів. Якщо книжка видана на грант чи за спонсорські гроші, то, частіше за все, справжній тираж виявляється в кілька разів меншим від заявленого. Якщо книжка має комерційний успіх, то заявлений видавцем тираж може виявитись в кілька разів зменшеним від реального. Рейтинги, що час від часу публікуються, дуже часто відображають щирі або проплачені симпатії тих, хто ці рейтинги оприлюднює. Але як для професіонала, можу сказати те, що очевидно: по продажах на перших місцях в країні стоять книжки Лади Лузіної, Марії Матіос, Люко Дашвар, Ліни Костенко (останній роман), Василя Шкляра («Чорний Ворон»).
Д. Я.: Висування Бориса Олійника на Нобелівську премію – це черговий фейк? Симптом невиліковної шароварщини? Підтвердження його всесвітнього значення?
А. К.:  Це інтриги Адміністрації Президента, тобто, пані Ганни Герман, яка в Адміністрації відповідає за гуманітарну політику. Мабуть, це було зроблено з двох причин. Щоб відволікти публіку від факту висунення Юлії Тимошенко на Нобелівську премію миру і, як нагороду, Борисові Іллічу Олійнику за лояльність до Януковича і за те, що він дав себе умовити стати головою Шевченківського комітету. Він, до речі, вже публічно йшов з Комітету після скандалу з Василем Шклярем і Марією Матіос, подавав заяву на звільнення, але його знову пані Герман вмовила.
Д. Я.:Чи може бути українська література російсько / ідиш / польсько і т. д. мовною?
А. К.: Як для мене – може. Але, звичайно, для багатьох українських інтелектуалів сприйняти це неможливо. Бо 20 років ніхто не пробує відповісти на питання: «Українська культура (і література зокрема) – це культура українського етносу чи культура української держави»? Якщо держави, то, звичайно, тоді і 80 кримськотатарських письменників і поетів належать українській літературі, і покійний Йозеф Бург, що жив в Чернівцях і писав на ідиш, і російськомовні письменники України. Тоді відпаде, нарешті, питання і про Миколу Гоголя!
Д. Я.: Для мене особисто існує декілька «українських» літератур: доби Котляревського, Томи Падури, Шевченка, «Руської трійці», Франка, від Кропивницького і до Винниченка, передвоєнна галицька та ще з десяток зовсім несхожих між собою – Стуса, Померанцева, Пауля Целана, Уласа Самчука, Лади Лузіної, чернівчан – Бориса Брикера і Анатолія Вишевського, Володимира Килинича, Валентина Ткача, Марії Матіос і так далі. Чи можна назвати єдиним народ, який не має єдиної, безперервної, сталої тенденції літературного розвитку?
А. К.: Єдиний народ формується протягом сторіч на одній території. Територія України змінювалась багато разів, доповнюючи український народ новими етнічними формулами і новими територіально-геополітичними змістами. Не бачу приводу для суму, є, одначе, привід для роботи, але цю роботу, окрім письменників, мають виконувати щоденно політики. Таких політиків у нас поки що не існує. На жаль.
Д. Я.: Як сучасна українська література вписується в євроатлантичний контекст?
А. К.: Поки що вона не вписується. Вона хоче бути окремою, тому що письменники часто думають, що треба бути екзотами, треба бути ні на кого не схожими, треба змусити світ навчитись читати закодовані тексти. Насправді, треба розповісти зрозумілою мовою про Україну, треба, щоб читачі Америки і Європи побачили, що людські драми в Україні такі самі, що й в інших країнах, що персонажі книжок українських письменників викликають симпатію, і дії їхні повністю зрозумілі, як і мотивація, що призвела до цих дій. Тоді можна буде говорити, що ми пройшли в той контекст і стали його часткою.
Д. Я.: Ти об’їздив з лекціями весь земний світ. Що цікавить твою аудиторію – від Скандинавії до Південної Кореї, від Росії до Сполучених Штатів? Якою вони уявляють нашу країну?
А. К.: Нещодавно з’ясувалось, що навіть французькі інтелектуали не знають і не розуміють масштабів України. Коли вони почули, що в Україні живе 45 мільйонів людей, вони були в шоці. Це показує обізнаність світу щодо нашої держави. Для тих, хто живе в Азії, звичайно, Україна ще більш абстрактна держава, ніж для європейців. Але головна проблема – це кліше, які, на жаль, мають стосунок до реальності: політична та економічна корупція тощо. До речі, цікаво, що уява багатьох росіян про Україну змінилась після Помаранчевої революції на краще, і тепер, коли в Росії регулярно відбуваються акції протесту, в промовах опозиціонерів слово «Україна» лунає часто і з позитивним акцентом. А, взагалі, громадяни кожної країни шукають щось спільне в історичних процесах, в досвіді. І для слухачів з Південної Кореї, що була довгі роки окупована і Китаєм, і Японією, цікавим виявились історичні моменти України в складі Російської імперії та СРСР.