«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» – так називається лист-сповідь Лесі Українки, який заховався серед грона її поезій та драматургії. Його можна зарахувати до інтимної лірики літературного водограю найкращої української письменниці (25 лютого 1871 – 1 серпня 1913 рр.), який був написаний під впливом особистих глибоких почуттів до Сергія Мержинського – першого кохання Лесі. За відкритими дверима закоханих радості було мало, а здебільшого там були біль, страждання, невиліковна хвороба.

У Лесі Українки ще в дитинстві, у 10-тирічному віці, розвинувся туберкульоз кісток, який на все життя міцно вліз у її душу й тіло, а Мержинський хворів туберкульозом легень. Вперше вони побачились у Києві, коли білоруський соціал-демократ виступав з палким зверненням до київських сябрів. Тоді Леся Українка з якимсь особливим співчуттям звернула увагу на змарніле та пожовтіле обличчя молодого чоловіка, на його мову, що змагалась із задушливим кашлем та особливо – на його очі «з іншої країни», що палали вогнем життя.
Ближче вони познайомились у Криму, де Леся та Сергій перебували на лікуванні. Літературні побратими передали через Мержинського для Лесі Українки гостинці, а також – зібрані ними для неї кошти. На той час Леся Українка вже засіяла літературну ниву своїми найкращими поезіями і отримала високе визнання, а Мержинський, закінчивши Київський університет, як громадський діяч також утверджував себе у житті. Він любив театр, робив переклади з англійської, а сам працював на залізниці у Мінську.

Кримська романтика молодих людей була замішана на терні їхніх не поборених діагнозів, але сонце виноградного раю, пахощі моря, краса гір, магнолії в обіймах в’юнкого плюща, горді кипариси заставили їх забути про все погане. На запрошення Мержинського, як два птахи, вони разом піднялись на гору Ай-Петрі, де Лесі пощастило побачити в своєму житті найсильнішу квітку – едельвейс, яку вона згодом назвала «Ломикаменем». Коли Мержинський доторкнувся до цієї диво-квітки і сказав, що хоче зірвати для неї її на пам'ять, то Леся безмовними вустами прошепотіла: «На пам'ять… О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами – скромністю своєю та людяністю, любов’ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам’ятки – довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода».
Щасливі і закохані без надії сподівались на своє швидке видужання, бо так багато ще мали зробити для людей. За велінням неба зустрілися дві долі разом, щоб розвіяти журбу і наповнити чистими почуттями серця так, як криницю водою. Сергій Мержинський від’їжджав до Мінська, а Леся ще на довший час залишалася в Криму. Десь через рік серед листів від мами та Івана Франка був лист від Мержинського, третій – відколи він поїхав восени. Він скаржився на свою недугу і на те, що почуває себе дуже самотнім, що пишуть йому мало.
Леся не випускала з рук листа від Мержинського, буревій почуттів розвоювався у її серці, і вона написала свого листа – «Твої листи…»
Микола Олійник у романі «Дочка Прометея» описав роздуми та сумніви Лесі Українки, які огортали її при написанні цього невеличкого прозового твору, де Леся побоювалася, чи була вона у ті хвилини не занадто відверта, і сама себе переконувала: «Адже йому, хворому, самотньому, так бракує ласки, лагідних слів. А скільки їх у її серці! Скільки щодня на устах – звернених до нього, далекого, рідного». Вона роздумувала над тим, чи коханий правильно її зрозуміє. Така сильна у житті Леся і зі своїм життєвим гаслом: «Убий, не здамся» у ті хвилини боялась своїх щирих думок. І з її зраненого серця словами-квітами розсипались рядки:
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але не відмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує, і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе, обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину?
О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій. Я створю тобі світ, новий світ нової мрії! Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай над нами в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди».
Дописавши листа, Леся накинула пальто, взяла паличку, вийшла, щоб його відправити, а потім довго ходила на набережній, не відчуваючи втоми, розмовляла з морем і шукала гавань для своїх почуттів.
Після лікування у Криму Леся Українка вирушає в Петербург, щоб зустрітись із працівниками новоствореного журналу «Життя». Для неї це була ще й можливість побачити сестру Лілю, яка там навчалася і, звичайно, нагода заїхати в Мінськ до Мержинського. У Сергія вона пробула три дні. А коли Ліля почала розпитувати про нього, то та розповіла, що він настільки кволий, що не може навіть вільно триматися на ногах, і що лікарі пророкують – звичайно, не при ньому – швидкий кінець, а він бадьориться, запевняє, що виздоровлює.
Леся знала, що життєва свічка Сергія догорає, а через деякий час він і сам їй скаржився на здоров’я і не приховував того, що йому стає гірше.
До неї знову прийшов тривожний лист, але вже від лікаря її коханого, який повідомляв, що Мержинський при смерті, і що він не дає жодної надії на його одужання. Леся приймає блискавичне рішення негайно їхати доглядати смертельно хворого Сергія. Родичі відмовляли її від сумної подорожі. Передусім, мама, яка вважала, що Леся мала себе поберегти, адже, й сама недавно лише повернулася з лікування, і у неї могло виникнути нове загострення.
На цей раз у Мінську вона вже зустріла не Сергія, а його тінь. Біль і розпач розривали їй груди. Леся хотіла коханому небо прихилити, виривала його з пазурів смерті, але та була, як невблаганна горда пані, сильна і непереможна. Батько Мержинського в сльозах і зойках звертався до небес, але й вони не почули його криків та розпачу. Його муки вона розділила до останнього його подиху, тримала його висохлу руку у своїй руці і довго не відпускала Мержинського у вічність.

Кілька років тому на Конвенції Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ) делегати прийняли рішення провести проект в пам’ять жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Кілька членів втратили свої родини під час цього геноциду й самі вони ледве вижили. Цієї зими проект був реалізований публікацією англійською мовою історичного роману Ольги Мак під назвою «Stones Under the Scythe». Книжка була вперше опублікована українською мовою в Канаді в 1973 році, а потім – в Україні в 1994 і 2004 роках під назвою «Каміння під косою».
Професійний переклад зробила мґр. Віра Качмарська, а вступне слово написав д-р Ігор Мірчук. Книга доповнюється ілюстраціями київської мисткині Олени Распопової і географічними картами Стефана Слуцького. Мґр. Лев Іваськів зробив першу редакцію. ОЖ ОЧСУ також висловлює вдячність Мирославі Гец, дочці Ольги Мак, за надання нам права на публікацію та за її постійну підтримку.
Оповідання про 15-річного Андрія відтворює долю мільйонів українських дітей, котрі або загинули, або ледве вижили в нелюдських умовах страшної дійсності штучного голоду, Голодомору, але проте залишились душевно добрими і чесними. Постаті та події в романі є сумішшю реальних людей, яких Ольга Мак зустрічала, та подій, які вона пережила, будучи студенткою університету в Харкові в цей період найбільшої національної трагедії України.
Надіємося, що ця книжка розійдеться не тільки між українцями, яким легше читати англійською, але і в англомовний світ, разом з іншими проектами про Голодомор, підготовленими українською діаспорою та в Україні, поінформує світ про одну з найбільших трагедій 20-го століття, яку довго замовчували і заперечували.
Проект фінансований Фундацією Уляни та Лариси Целевич при ОЖ ОЧСУ. Фундація була заснована Андрієм Стецюком в пам’ять дружини і дочки. Уляна Целевич була засновницею та першою головою ОЖ ОЧСУ.
Книжку можна придбати за 12 доларів в Нью-Йорку, зателефонувавши до місцевого Відділу ОЖ ОЧСУ за номером тел.: 212-505-0767, у Філадельфії, зателефонувавши до місцевого Відділу ОЖ ОЧСУ за номером тел.: 215-927-0749, і в Чикаго, в Головній Управі ОЖ ОЧСУ, виславши електрону почту на адресу: [email protected]. Книжка також продається на світовій мережі на «Amazon.com» ($13.95 – в м’якій обкладинці; $23.95 – в твердій, і за $ 9.95 на «Kindle»).