Героїчний подвиг трьохсот юнаків, що віддали своє життя, захищаючи рідну землю від орд червоних зайд з Півночі, живе у серцях наступних поколінь української молоді, незважаючи на відстань від Батьківщини. Ось і цієї суботи у Школі Українознавства, що діє при Православному Катедральному Соборі святого князя Володимира відбулося урочисте вшанування пам'яті Героїв Крут.

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Ворожою і своєю. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці й ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо й іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Щороку ми збираємося разом, щоб гідно вшанувати річницю бою під Крутами та дії героїв українських, які були такого самого віку як і багато учнів старших класів цієї школи.

Сьогодні і в Україні згадують героїв крутівської трагедії - трьохсот студентів, які в 1918 році загинули поблизу маловідомої залізничної станції на Чернігівщині, обороняючи підступи до Києва від російської червоної армії. Генерал О. Удовиченко, згадуючи бій під Крутами, писав:  

П'ять годин безперестанку студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат... Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених.

 Чому нам в Америці, в Чікаго, важливо відзначати цей день?

Головний Отаман Симон Петлюра, так писав у 1926 році на чужині:

- До ґрунту треба збагнути глибоку істину, що власну державу можна тільки вибороти зброєю, а не виторгувати політичними торгами. Тому, розглядаючи події в Україні з-перед 40 років, треба ствердити, що властивим початком української визвольної революції 1917-1921 p.p., творенням III-ої Української Держави - після 250-річної перерви - був щойно бій під Крутами 29 січня 1918 року. Стріли під Крутами були продовженням тієї боротьби, яку в 1709 р. почав під Полтавою лицарський гетьман Іван Мазепа.

 Цей бій - під Крутами, - був справжнім початком збройної боротьби за Українську Державність. Все те, що діялося в Україні перед тим, почавши від березня 1917 p., з початком революції проти російського царя, було лише "глибокими процесами емоцій, усвідомлень", роз'яснення політичної думки, шуканням шляхів, важким іспитом, який складала ціла нація. Цей іспит виявляв - з одного боку всі характеристики українського народу, який стихійно, часто не свідомо, простував до власного життя у своїй власній державі, але не мав ні змоги, ні витривалости перевести свої бажання в життя, а з другого - цей іспит дав образ всієї невдалої, просто злочинної віри тодішнього проводу нашого народу в якесь "вселюдське братання" й доброту ворога, яким була й буде для України Москва. Це той самий ворог що до сьогодні продовжує свою роботу. Ворог який 1 січня цього року, вимкнув газ який доходив в Україну не тільки з Москви, але також і з інших колишніх совєтських республік. Газ який був потрібен цілій нації під час суворої зими. Треба було аж програного бою під Крутами, щоб українська нація у своїй новішій історії могла ствердити своє право на перемогу, на державне життя. Тому Крути - це не "трагічна помилка", не "безумний чин" чи якась "трагедія". Крути - це була нашого народу перша перемога.

У січні 1918 року стало ясно українському народові, що небезпека велика, і єдина стежка це самостійна Україна. 22 січня Центральна Рада проголосила Четвертий Універсал. 

"Народе України! - голосили слова цього Універсалу. - Твоєю силою, волею, словом, стала на землі українській Вільна Українська Народня Республіка... Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу..."

За ініціативу керівника юнацьких частин Братства Українських Самостійників Миколи Лизогуба сформувався в Києві зі студентів і гімназистів, членів юнацьких самостійницьких організацій окремий курінь, який вночі 28 січня вирушив під командуванням сотника Омельченка, разом з двома сотнями юнаків Військової Школи, на фронт проти шеститисячної орди Муравйова, керівника Московського війська. 

Настав день 29 січня 1918 року. Вогкий і похмурий, він уже з ранку був неспокійний. Рухи ворога виявляли, що мусить відбутися вирішний бій - перший більший бій московсько-української війни. Вночі московсько-большевицькі банди підійшли до лінії українських окопів, в яких засіли юнаки і студенти. Український відділ розташувався в той спосіб, що праворуч від залізничих рейок залягли юнаки Юнацької Військової Школи, ліворуч - студентська сотня. Яких двадцять вояків залишилося на станції для її охорони. Від 9 години ранку ворог почав обстрілювати українські становища з рушниць, а згодом з гармат. Обстріл був досить інтенсивний, але й невдалий: стрільна лягали десь поза стрілецькі окопи в полі. Українська єдина чинна гармата, яка відповідала противникові, стояла високо на залізничих рейках, добре видна як своїм, так і ворогам. На неї большевики й спрямували сильний вогонь своєї артилерії й кулеметів. Хвилинами сум огортав українських героїв, коли раптом затихала їхня гармата й серед диму і куряви не видно було сміливої постаті полковника Лощенка в його синьо-жовтім кашкеті. Здавалося, що вона замовкла вже навіки. Але це були лише перерви для підготовки до того, щоб гармата розпочала огонь зі ще більшою силою. Присутність цієї гармати майже на чолі стрілецької лінії підбадьорливо впливала на всіх вояків. Крім того, вона захищала зв'язок між двома відтинками українського фронту, по обох боках залізничої колії. Але в середині бою гармата перестала стріляти, і український "панцерний потяг" від'їхав на станцію: мужні оборонці були поранені! Після того бій розгорівся з новою силою. З обох сторін заговорили кулемети, і шість тисяч московської орди появилося на обрії, ідучи в наступ на баґнети. Це були переважно московські моряки - "краса і гордість революції", як ними чванився Ленін. Густими лавами посувалися вперед ворожі лави, не дивлячись на те, що українські вояки косили їх густо зі скорострілів.

Учасник бою описує ці вирішальні хвилини так:

- Тепер ми важко відчули брак гармати, в додаток у нас починали кінчатися запаси набоїв. А що найгірше, зв'язок між двома відтинками лінії був унеможливлений так, що коли ворог, знищивши гарматним вогнем більшість нашого правого відтинку (по стороні високої колії залізниці), змусив його до відвороту, лівий відтинок про це нічого не знав. На цей лівий відтинок і кинулися тепер москалі. Скоро він був, неспостережено для нас, оточений москалями з трьох сторін. Станція Крути, яка лежала кілометр поза нами, була зайнята ворогом; крім того він обходив далеко лівий бік нашого лівого відтинку. Ситуація цього відтинку ставала надзвичайно критична. Ми дістали наказ відступати."

Частина відступаючих, не зорієнтувавшись, в чиїх руках станція, відступала, як думала, до свого поїзду, де їх оточив ворог. Відступ був дуже утруднений тому, що треба було пробиватися крізь майже замкнене коло, не даючи його тісніше і щільніше стискувати. Було дуже важко відступати й морально, але ж відступ відбувався в порядку. Деякі, менш досвідчені стрільці віддавали свої останні набої старшим стрільцям, самі ж поволі випростовані на повен зріст, ішли понурі й безстрасні, під градом ворожих куль. Багатьом борцям рушниці попсувалися і перестали працювати; набоїв ставало чим раз менше... Наші кулемети перестали стріляти. Пригадую, як інвалід-старшина ніс кулемет на плечах, щоб не лишити його ворогові. Мало в кого лишилося по 3-5 куль, коли ми вже були коло свого потягу, який чекав на нас у двох кілометрах на полі. Тому нам вдалося врятуватись, коли москалі приступили до атаки на станцію. Небагато нас було, яким пощастило відступити до потягу. Багато загинуло в бою, особливо на правому відтинку, а на лівому - при відступі. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не могли продертися крізь вороже коло, друга - з відступивших на станцію.

Було біля четвертої години пополудні, коли невелика купка відступивших, переслідувана ворогом, підійшла, вирятовуючи кількох поранених, до потягу. Нам наказали сідати до вагонів. У дверях і вікнах останніх вагонів поставлено кулемети, які своїм огнем стримували ворога. Ми швидко від'їхали...

Від'їзд пригноблююче вплинув на всіх, хоч нам пояснювали потребу його, як військового кроку. Були надії, що діставши підтримку, ми на якійсь дальшій станції будемо "зустрічати" ворога. В продовженні дороги ми нищили залізничний шлях, утруднюючи тим посування москалям. На станції Бобрик зустріли ми перші відділи гайдамацького коша, який власне їхав нам на підтримку; але не встигли розробити і плану зустрічі ворога, як гайдамацький кіш, на чолі зі своїм отаманом - Петлюрою, був покликаний негайно до Києва, де вибухли большевицькі заворушення. Ми дістали наказ від'їхати на станцію Дарниця ...

На цьому закінчився героїчний бій під Крутами. 

Враз із глухим стукотом грудок землі, які сипалися 19 березня 1918 року на труни крутянських героїв, виростала "друга - побіч Тарасової - свята могила над Дніпром", родилася велика леґенда, леґенда свобідної нації про "300 героїв-лицарів без плями".

У 1918 р. Український Генеральний Штаб у Києві видав окрему брошуру під заголовком "Позбавлення України від большевиків", присвячену славній пам'яті тих, що полягли під Крутами.

У чергову річницю пролитої під Крутами святої крови наших братів, звернімося, нашими серцями до далеких піль Чернігівщини й вслухаймося в слова, які линуть до нас:

- Для нас ця могила лишиться навіки полум'ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром. В хвилині відчаю, в хвилині занепаду, в хвилині знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитися тим святим вогнем ентузіязму, який палатиме тут і під камінним хрестом. Діти України, - це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що не дасть нам спинятися, не дасть забути. Цей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя. І коли життя зітре з пам'яти сучасних ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди... вони пам'ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали, молодість, щастя й життя за волю України. Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, ваша смерть не згинула марно! Чуєте?! Вона живе й житиме до віку - Вільна Самостійна Україна!"