Видатний фізик, лауреат Нобелівської премії – В. Гінзбург – в одному зі своїх останніх інтерв’ю наголосив: «Майбутнє людства визначається лише наукою. За 400 років, які минули з часів Г. Галілея, у світі відбулися разючі зміни, пов’язані з накопиченням знань.

З’ясувалося, що наука формує світ більшою мірою, ніж будь-яка інша галузь. Політики мають це зрозуміти і щедро підтримувати наукові дослідження». Цей заклик перегукується зі висловом великого Луї Пастера: «Наука – найбільш піднесене втілення Батьківщини, оскільки з усіх народів першим завжди буде той, хто випередить решту в галузі думки та розумової діяльності».
У мене ж складається враження, що далеко не всі поділяють цю думку, зокрема – наші політики. У них свої турботи, і важко сподіватися, що найближчими роками їм вистачить глузду усвідомити, наскільки сумне майбутнє чекає на суспільство, в якому наука й освіта залишаються поза увагою його керманичів.
Наважуся навіть сказати більше: будь-який неупереджений спостерігач може легко переконатися, що, попри гучні промови, не наука, а лженаука в Україні розквітла і міцно проторувала шлях в усі офіційні інстанції. Керівні органи підтримують і заохочують релігійні погляди, які фактично перетворилися на державні і які не залишають осторонь ні середню школу, ні армію. Гороскопи, віщуни, шарлатани-цілителі тощо заполонили екрани ТБ і, так звані, серйозні ЗМІ, а науковий світогляд і атеїзм шельмуються зусібіч, не знаходячи підтримки у суспільстві. Постає запитання: хіба не соромно, що таке відбувається в країні, яка недавно вважала себе країною, що найбільше читає, освіченою і науково розвиненою? У нас наука (насамперед, фундаментальна) та її носії – вчені і педагоги – перебувають серед принижених верств суспільства. Врешті-решт, науково-освітня сфера перестала бути престижною як сфера діяльності або працевлаштування. А ті її талановиті представники, котрі отримали освіту, тікають із країни, бо вже засвоїли, що тут видобувачі нового знання навряд чи досягнуть хоча б середнього рівня життя і ніколи, підкреслюю – ніколи! – не зароблять на власне житло. Цей так званий відплив мізків має очевидні наслідки – нестачу кваліфікованих кадрів, без критичної маси яких розв’язання накопичених економічних і соціальних проблем або здійснення глибинної модернізації стає утопією.
Як член президії НАНУ, де обговорюються найбільш актуальні питання розвитку нашої науки, свідчу, що останнім часом чи не головне серед них – питання фінансування, катастрофічна нестача якого небезпечна для наукової сфери в цілому. Поточного року ситуація загострилася настільки, що багато установ мають переходити на неповний робочий день, скорочувати персонал. Гадаю, це неприпустимо. При цьому виголошуються такі гасла: «Запропонуйте щось корисне, і тоді держава знайде можливості для належної підтримки». Тобто, НАНУ закликають зосередитися тільки на дослідженнях суто практичного спрямування. А фундаментальні науки – математика, фізика, хімія, біологія, – результатом яких є «лише» публікації, можуть почекати або, взагалі, не такі вже й потрібні.
Мушу наголосити, що носії таких поглядів не розуміють місця науки в сучасному світі, оскільки її користь не зводиться лише до створення нових технологій або продуктів, хоча без неї воно неможливе. Головне призначення науки – здобування нових знань, яке – і це зрозуміли у багатьох країнах – є ключовим чинником для функціонування держави та її стратегічної безпеки. Лише наукові дослідження світового рівня стають запорукою відтворення кваліфікованих кадрів, зокрема, тих, хто знається на високих технологіях. Буквально на наших очах сильна наука з’явилася у країнах, котрі донедавна її не мали і де темпи її розвитку вражають: Японія, Китай, Південна Корея, Бразилія, Індія, Фінляндія тощо. Держави, які сподіваються отримувати наукову інформацію ззовні, приречені на відставання, тому недалекоглядно – вважати пріоритетними лише ті наукові напрями, які, начебто, приноситимуть безпосередню практичну користь, бо інколи науки, далекі від практичних потреб, стають першочерговими для самого існування країни. Згадаймо приклад ядерної фізики і досить негативне ставлення до неї перед Другою світовою війною. Тому політика концентрування коштів тільки на прикладних роботах може обернутися небезпекою для такої великої країни, як наша. При цьому ми втрачаємо і можливість відкрити щось нове, прирікаючи себе на вічне відставання.
Слід також чітко визнавати, що наука – не тільки питання грошей. Насамперед, це питання системи людських цінностей, особистісної і колективної моралі, правильного світорозуміння, а також – нормального клімату у суспільстві. Ще одна передумова розвитку науки – можливість зберігати (в людських масах) відчуття власної гідності, щоб хоч інколи ключове питання «Хто правий?» мало відповідь по суті. Це, врешті-решт, і елементарна чесність перед громадянами, яку вони мають усвідомлювати як один із пріоритетів, оскільки в науці дуже багато тримається на довірі як суспільства до вчених у цілому, так і між ученими зокрема.
Знаючи про мізерний бюджет НАН України, хочу запитати народних депутатів, які його приймали, чи не вважають вони її працівників – аматорами, за аналогією, наприклад, із футболом. Тобто, чи може будь-яка аматорська команда сперечатися на рівних із грандами, чий бюджет на порядки більший? Для футболу відповідь очевидна. Так і в науці: якщо її частка становить менше 1% ВНП, вона втрачає конкурентоздатність і помирає. Це добре усвідомили в ЄС або США, де на науку йде від двох до трьох відсотків – і це тільки ВНП! Навіть при цьому третина (31%) європейців вважає фінансування науки в ЄС недостатнім і лише 7% – високим. Показово, що у 2010 р. Європарламент прийняв стратегію «Європа 2020», згідно з якою відсоток ВНП на наукові дослідження у країнах ЄС має становити не менше 3%. Нам би таких депутатів, бо наші вкотре проголосували за приблизно 0,3%! Коментарі, так би мовити, зайві…
Ставлення до науки українського істеблішменту позначається й на ставленні до неї суспільства: наукою цікавляться лише близько 1% (!) українців, тоді як у Європі таких – 79%, що більше, ніж зацікавлених спортом (65%), культурою (69%) або політикою (68%). Привертає увагу й той факт, що повагу до вчених висловлюють 75% людей, а 72% вважають, що саме наука забезпечить покращання їхнього життя у майбутньому.
Торік дві закордонні групи аналітиків (від інформагенції Thomson Reuters та від Національного наукового фонду США) оприлюднили звіти про стан науки у країнах Східної Європи. Попри популярний тезис про покращення ситуації в українській науці (насамперед, щодо фінансування), показники з низки ключових позицій виявилися досить невтішними. Передусім, вражає сумний факт скорочення загальної чисельності наукових працівників (за останні 10 років – приблизно на 1-2% на рік). Такі ж країни, як США, Японія, ЄС, Південна Корея, Китай, невпинно збільшують цей показник. Зменшилася також загальна кількість публікацій: за цим показником Україну вже випередила Бразилія. Головну причину занепаду автори вбачають у неадекватному фінансуванні, на чому, зокрема, всі роки незалежності наголошує НАНУ.
Як активний учасник різноманітних наукових досліджень у галузі фізики, можу уявити, як успішно розвиватиметься країна, котра не економить на них. Так само не важко окреслити плачевні перспективи країни, в якої наука стала другорядним чинником її розвитку. Тому, знаючи не з чуток про стан справ з наукою та освітою в Україні, беру на себе відповідальність прогнозувати: якщо наявні тенденції не будуть свідомо і рішуче зламані вищим керівництвом держави, яке – ще раз наголошу – поки що практично нічого не робить на цьому напрямі, передовою Україна не буде ніколи і безповоротно зникне з наукових мап світу.
Проблема розвитку науки стоїть у багатьох індустріальних країнах (включно з «вісімкою»). Їхні вчені стурбовані труднощами з отриманням коштів, спричиненими і могутністю бюрократичних структур, і недолугістю політичних діячів, і традиціями. Так, звичайний західний професор витрачає не менше двох третин свого робочого часу на написання грантів, тому за цією позицією з них брати приклад не слід. Проте їх рятують незрівнянно більші загальні кошти, які дозволяють залучати до досліджень найталановитіших фахівців із будь-якого куточка світу, справедливо оплачуючи їм, як правило, ненормовану, проте завжди сумлінну працю. Ми, навпаки, маємо відійти від майже суцільної зрівнялівки і знайти власні шляхи розвитку.
Розраховувати у цій справі на держструктури не доводиться. Тоді залишається бізнес. На нього можна було б покластися, якби в Україні існувало законодавство щодо ринку інтелектуальної власності. Про розширення співпраці вчених і бізнесменів не говорить лише лінивий, але «віз і нині там», і ми практично не маємо законів, котрі б стосувалися інноваційних або технологічних осередків з високим ризиком, де практично завжди триває пошук із бажаним, але не гарантованим наперед результатом. Тут мала б включитися ВР України, хоча не все так просто. З одного боку, у деяких народних депутатів є розуміння, що інвестування в науку – це єдина умова зростання ВНП, а з іншого – правила заохочення бізнесу до довготермінових інвестицій ще не написані. При цьому не секрет, що бізнес підтримує ту або іншу справу лише за умов отримання швидкого зиску. А на часі ще більш нагальна мета – вирощення нового покоління бізнес-еліти, яка б розумілася на комерціалізації саме інновацій і твердо засвоїло, що наука – фундамент, на який спирається покращання стандартів життя. Останні, зокрема, потребують зміни структури економічних витрат в Україні, де лише 15-20% припадає на заробітну платню (у розвинених країнах її частка становить 60-70%), чого не зробити, не спираючись на знання. За різними експертними оцінками, десь до 2015 – 2020 рр. у світі буде сформовано ринок VII технологічного укладу, де інтелектуальні вироби стануть основними об’єктами продаж. Уже тепер у передових країнах їх частка становить 25-30%, а буде – 70-80%.
Звісно, рятувати науку потрібно. Але надзвичайна складність завдання полягає в тому, що у 2012 р. пояснювати пересічному платникові податків значення для держави науки і освіти набагато складніше, ніж 10-15 років тому. В Україні виросло покоління людей, для якого інтелект не є суспільним пріоритетом, а, скажімо, звання «професор» не еквівалентне щирій пошані з боку громадян і нормальному життєзабезпеченню його носія з боку держави. Суспільство, взагалі, звикло жити без науки, а певною мірою – і без культури, тому мої слова однаково стосуються будь-кого, хто займається по-справжньому розумовою працею. Для підвищення ролі освіченої людини потрібно узаконити таку зарплату наукового працівника або викладача, яка була б вищою за середню у місці розташування наукової установи чи освітнього закладу. Побутова невлаштованість і житлове питання – ось наріжні чинники розв’язання проблеми старіння кадрів. При цьому обов’язково мають виділятися кошти на обладнання. Якщо цього не зробити, наука остаточно деградує, і про неї в нашій країні можна буде забути.