Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й на ворота винесе, сяде, качаток попасує:

Або до квітника підставить, щоб сидіти, красольку та чорнобривці нюхати, мальвою милуватися. Чи біля ґанку примоститься: ану, подивлюся, де наші Чимчики?

Дід - онде, в садку. Сіно ворушить, метеликів розбуркує, ще й нову мугикалку придумує.

Ге-ен за городами голубіє татова сорочка. Трохи голубіша за ставкову воду, де тато рибку ловить. Рака-Буде-Знака обминає, а Черепасі-Рудомасі каже: "Пливи собі своєю дорогою". Черепаха-Рудомаха мовби не чує, висідає на колоду і не зводить з тата темних зажурених очей. Може, їй нікуди йти? Може, ще не вибрала своєї дороги? Або прочула, може, про Чимчиків і до них закортіло хоч плач...

Бабуся - біля повітки, кропивку кришить. Гуньчик та Мурза набігалися, то лежать

навпроти і з бабусі очей не зводять. Вони люблять, коли бабуся починає порання. Тоді й у їхні черепочки щось перепаде. Посеред двору на табуретках - балія. Мама полоще білизну. "І мені ж треба",- згадала Катруся й поставила на свій ослінчик тазика.

- Мамо,- гукнула,- дай мені мило. Виперу Доці сукенку.

- Пери,- каже мама.- На такому сонечку враз висохне.

А й справді - сонце аж смалить. Он у тазику Сонячний Зайчик плюскається. Йому добре.

До самого дна допірне й вигулькне. А тоді знов - плюсь на дно.

- Ага, й тобі жарко? - питає його Катруся.- Ну купайся, купайся...

Зайчик, хитрун, почув-таки, а й знаку не подає. Тоді мовчечки - стриб, і вже на тину.

Знов стриб-стриб - на стіні, у кватирку зазирнув, на дротяну шворку зіскочив і

гайнув-майнув по наволочках, простирадлах, спідничках. Та так швидесенько, наче він пробує, чи є що сухе. І так метушиться, що Катруся ледве очима за ним устигає.

- Ну й меткий ти! Гляди не впади додолу, бо замурзаєшся.

Зайчик наче й хотів того: гайда в пісок, до Катрусиного відеречка, довго там не

залежався, шаснув до квітника. Так у траві мигтіючим слідочком і прослався.

Катруся кинула прання й за тим слідочком:

- Не втечеш!

Зайчик- круть, обернувся й- хода. Знов на дроті чеберяє, якраз там, де мама білизну розвішує. Ось-ось ненароком і його прищепить. Отоді й спіймається Зайчик! Отоді Катруся підійде й погладить його - блискучого, теплого.

Ой, попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся- доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка?

Височе-енько!

А цією стежечкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й нащо їм до колоди?

О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто - лежить.

Б'є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу - і летить. Легко, вільно.

- Егей,- гукнула Катруся,- візьми й нас! Славко підводить голову й дивується:

- І ляльку?

- Це Доця,- каже Катруся.

Лялька зводить рученята й промовляє: "Ма-ма".

- А хто ж тато? - питає Славко. Катруся розгублюється:

- Нема...

- Так не буває!

- Чого?

- Бо не буває!

Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:

- Хочеш, я буду татом?

Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне...

Що ж його придумати?

Катруся трішки пристояла, обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки... Ого про що! Та й хіба це все?

Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш - видно геть усе. Як на долоні.