Колонка шеф-редактора

Коли важко жити, варто подумати – як вмирати. Відчувши актуальність цієї теми для українців, столичні чиновники, які відповідають за поховання, вийшли до народу з «радісними повідомленнями».
І перше з них – вартість поховання. Найбільш скромно у столиці України беруться поховати за дві тисячі гривень. В. о. начальника управління ритуальних послуг КМДА – Дмитро Єрмолаєв – похвалився: «З 2009 року ми не підвищували ціни на мінімальний пакет ритуальних послуг – сьогодні це 1906 грн., хоча ціни на інші товари та послуги в столиці зростають».
У пакет «Мінімальний» входять усі послуги, які повинні надаватися для належних проводів в останню путь: труна, копання могили, свідоцтво про поховання, встановлення хреста або таблички, послуги з перевезення тіла та інше.
Проте, кожен в Україні, хто проходив ці кола пекла і ховав близьких, добре знає, що на кожному етапі на нього чекають не тільки черги, довге очікування, але й додаткові неофіційні витрати, не передбачені ніякими прейскурантами. Користуючись тим, що родичі померлого перебувають у стані горя, стресу і не мають жодних моральних сил чогось вимагати, перепитувати, чи, тим більш, торгуватися, з них здирають усі – хто може, усе – що можна.
Але й офіційно ритуальні служби не проти заробити. Вони пропонують для середнього класу пакет «Стандартний», вартість якого є трохи більшою, ніж три тисячі гривень. До пакету, окрім мінімально необхідних послуг, входять: доставка ритуальних товарів, перенесення їх у зазначене місце, перенесення тіла, проведення панахиди та інше.
В Україні VIP-персон шанують і за життя, отже й поховання їх пропонується за вищу ціну – від 4-х до 13-ти тисяч гривень. Проте й серед VIP-ів є своя ієрархія, і найкрутішим з померлих пропонується пакет «Повний +» і доплюсовує він до попереднього 100% вартості, виставляючи офіційний рахунок у 25тис. 437,50 грн. На сьогодні таке поховання вартує у 25 разів більше, ніж мінімальна зарплата в Україні.
Але труднощі поховання тільки грошима не обмежуються. Виникає питання – де поховати? Хоча на балансі столичного похоронного спецкомбінату є 28 кладовищ, з них повністю відкритим є лише одне – Північне, яке розташоване за межами столиці, у Броварському районі. Директор «Спецкомбінату» М. Бабій пояснив, що 24 кладовища (серед них і найпрестижніший Байковий цвинтар) є умовно діючими: «Це ті кладовища, де проводиться підпоховання у родинні могили та поховання людей, що мають особливі заслуги перед містом та Україною». Ще два (Старообрядне та Мишоловське кладовища) повністю закриті, а знаменитий старовинний Лук’янівський цвинтар є заповідником.
Згадую, що у 1993 році, коли ми ховали маму моєї дружини, нове величезне Південне кладовище, що за 7 км від Києва по Одеській трасі, було напівпорожнім і мало ще дуже багато місць. І ось за якийсь десяток-півтори років воно на очах стало переповненим вщерть і, фактично, закритим. Мруть українці, як мухи, що зробиш. Щодня йде з життя понад 70 киян. Тому розширення меж заміських кладовищ та колумбаріїв – це поки що єдина реальна перспектива на певний час вирішити цю проблему вічної тісноти. За життя важко українцям з квартирами, і після смерті – не легше.
Та найпекельнішим з того, що чекає на родичів померлого, є оформлення документів, необхідних для поховання та надання ритуальних послуг.

	Справа наліво: О. Давиденко, Д. Єрмолаєв, М. Бабій

Депутат Київради від фракції «Республіка Київ», секретар постійної комісії Київради з гуманітарних питань – Олексій Давиденко – констатував: «В Україні досі використовується бюрократичний підхід, коли людям доводиться оформлювати безліч документів у різних органах влади, а, крім того, замовляти ритуальні послуги та інвентар також у трьох різних місцях. Родичі померлого на сьогодні не можуть оформити все необхідне для поховання в одному місці, їм у момент горя не до оформлення документів, проте доводиться, образно кажучи, пройти всі кола пекла, відстоявши у безлічі черг. Цю бюрократію не зміг подолати ще жодний мер. Адже завжди виникає конфлікт – за померлими стоять гроші, якими ніхто не хоче ділитися. Частина коштів іде в управління охорони здоров’я, а частина – в управління ритуальних послуг. І жодне управління не хоче віддати частину своїх функцій в одні руки для того, аби стало легше простій людині», – наголосив Давиденко, узявшись за голову.
Він запропонував створення своєрідного «єдиного вікна», яке б значно полегшило ці процедури громадянам, яким і так нелегко у зв’язку зі смертю рідної чи близької людини, та об’єднання під управлінням однієї організації послуги моргу, оформлення свідоцтва про смерть та оформлення місця на кладовищі.
Поінформую читачів, що родичам померлого пропонується приблизно 44 види послуг, але разом з оформленням документів це складає на практиці 44 кола пекла в декількох різних місцях.
Усіх нас на фініші життя чекає або ділянка 1,5 на 2,2 метри землі, або ніша для урни у колумбарії, і уникнути цього не можна – хіба що відтягнути у часі. Сподіваюся, що на усіх наших читачів-праведників чекає Рай. Але на шляху до нього наші люди в Україні, зокрема, і у Києві, змушені проходити не одне коло пекла, яке створила зажерлива та глуха до живих і мертвих бюрократія, нічого не зробивши для полегшення останніх передпоховальних турбот.
Коли ми приходимо на цвинтар прощатися з кимось із знайомих чи рідних, то інколи навіть не уявляємо, скільки пекельних кіл довелося пройти за останні день-півтора тим його найближчим, хто у жалобі схилилися над труною чи урною і не мають же ніяких сил – і від горя, і від втоми.
Усім рідним померлої людини – наше співчуття. А до влади прохання – не даєте по-людськи жити, то дайте хоча б нормально померти та поховати померлого.
Дякую за допомогу та світлину Світлані Шереметьєвій