Андрій Фединський, Директор Українського музейного архіву в Клівленді, передав до збірки УНМ низку унікальних видань та копій документів, які висвітлюють та презентують деякі маловідомі, призабуті сторінки діяльності українських організацій у США та в Україні. Унікальною є підбірка «Епархіяльного Въестника» за 1914 – 1916 рр., який видавали «Администраторы Руськой гр. кат. Епархіи въ Злуч. Державахъ Америки» оо. Гавріилъ Мартякъ та П. Понятышынъ». Це, також, числа «Вісника Державного Відродження України в Америці» за 1933 р., рідкісні примірники часопису «Слово Істини. Народний християнський місячник» та ін.
Серед інших маємо тепер у колекції нашого Музею ще одне видання віршів легендарного Юрія Клена, фундаментальну документальну збірку з історії Української Галицької Армії Дмитра Микитюка, дослідження Володимира Мартинця («Від УВО до ОУН»), спомини ветеранів збройної боротьби часів ІІ Світової війни Степана Стебельського «Зимою в бункері», Ярослава Гайваса («Воля ціни не має»), Петра Мірчука («Нариси історії ОУН»), Володимира Кубійовича («Українці в Генеральній Губернії». 1939 – 1941), Павла Шандрука («Arms Of Valor»). Маємо відтепер у нашій колекції і рідкісний переклад українською Г. Р. Тревор-Роппера («Останні дні Гітлера»), виданий в Ауґсбурґському DP Camp у 1948 р.
Сьогодні представляємо читачам «Часу і Подій» зміст унікального документу «Звіт Допомогової Акції». Ця інституція утворилася при Українському Центральному Комітетові – єдиній національній громадській установі для українців так званої Генеральної Губернії (ГГ), тобто – окупованої нацистами Польщі. Очолюваний Володимиром Кубійовичем УЦК був визнаний окупантами та репрезентував перед ними інтереси українців в 1939 – 1945 рр.
З початком німецько-радянської війни, війни союзників – Сталіна та Гітлера – УЦК опинився перед новими викликами. Головний з них – неймовірна, навіть за масштабами тієї війни, кількість радянських військовополонених, значна частина яких була переміщена на територію ГГ та Рейху.
Сьогодні важко уявити, що станом на 22 червня 1941 р. у лавах Червоної армії, НКВС та інших збройних підрозділів комуністичного режиму було мінімум 8,5 млн. осіб. Це більше, ніж у всіх арміях світу разом узятих (якщо не враховувати Китай). Власне, в Червоній армії, яка готувалася до нападу на Німеччину – 5,5 млн., 3,3 млн. з них були сконцентровані тільки в прикордонних округах (так званий «Перший стратегічний ешелон»). В 1941 році – увага! – і тільки за відомими даними (наприклад, http://www.infran.ru/vovenko/60years_ww2/demogr8_1.htm#) у німецькому полоні опинилося... 3,3 млн. радянських вояків (всього за час війни до полону потрапило 5,7 млн. «червоних» бійців, а кількість загиблих перевищила 8, 6 млн.!)
16 серпня 1941 року за підписами Сталіна та його поплічника Молотова, а також вищих радянських воєначальників – Будьонного, Ворошилова, Жукова, Тимошенка та Шапошникова було видано «Наказ Ставки Верховного Головнокомандування» N 270. Полон всіх цих мільйонів вояків було охарактеризовано як «декілька ганебних фактів», причина яких – «нестійкі, легкодухі, боязкі елементи». Пункт перший «Наказу» N 270 наказав вважати «злісними дезертирами» всіх командирів та комісарів, «сім’ї яких підлягають арешту, як сім’ї тих дезертирів, хто порушив присягу та зрадив свою Батьківщину».
Оскільки сталінський режим відмовився свого часу підписати Женевські конвенції 1927 р. «Про поводження з військовополоненими» та «Про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях», остільки ВСІ радянські військовополонені опинилися поза законом. Очевидно, що за існуючих тоді умов, німецька армія не мала ані формальних підстав, ані можливостей, ані бажання опікуватися їхньою долею. Всі 3 мільйони 300 тисяч живих людей були залишені напризволяще – без санітарної опіки, медичної допомоги, води, харчів, даху над головою абощо.
Єдиними людьми, хто тоді, в 1941, і впродовж наступних років опікувався долею тих нещасних стали... «українські буржуазні націоналісти», «посіпаки Гітлера», «найманці гестапо». Саме так трактувала їх тоді, трактує їх сьогодні сучасна комуністична пропаганда та «регіональні» політики.
Далі – тільки цитати зі «Звіту Допомогової Акції». На мій погляд, вони повною мірою розкривають характер тих «буржуазних націоналістів», «посіпак» та «найманців».
«І. Утворення Комітету. Війна на Сході почалася влітку 1941 р. та вже восени того року українська громадська думка почала турбуватися долею українців, що з рядів совітської армії потрапили у великій кількості в полон. Важкі умови суворої зими наглили до чину. Отже, в Галичині допомогова акція природно зосередилася при Українськім Центральнім Комітеті (УЦК). В Німеччині загальне з усіх громадських організацій та установ бажання допомогти полоненим братам знайшло організований вираз в утворенні спільного Комітету Допомоги Українським Полоненим з Совітської Армії в Німеччині.
На сходинах, скликаних в Берліні дня 16. ХІІ. 1941 з ініціативи Української Установи Довір’я (УДД) зложився Комітет у такому складі: Голова – п. Доц. Інж. Роман Димінський, Член – п. Полк. Павло Вержбицький, заразом – зв‘язковий до Українського Національного об’єднання, Член – п. Доц. Юрій Русов, заразом зв’язковий до Української Громади в Німеччині. Далі – представник Українського Центрального Комітету на Німеччину – п. Д-р. Атанас Юрій Фіголь.
Загальність комітету зазначена підтримкою усіх українських установі і організацій та ще й тим, що всі вони в нім заступлені. Безпартійність комітету підкреслена покликанням на голову науковця, який не належав конкретно до тої чи іншої організації. Але хто й належить до означеної організації чи течії як член Комітету, він виступає вже як представник загалу. Комітет діє як загально-громадський орган у тісній співпраці з Українською Установою Довір’я, що являється фірмантом допомогової акції до німецьких органів та інституцій.
ІІ. Українці в полоні і на волі. В німецький полон потрапили українці з різних чужих армій. Насамперед, і з польської, але ті були під час утворення комітету загально вже на волі. Далі – з французької та югослов’янської, але це були дуже нечисленні випадки. Масовою була й є тільки проблема українців, полонених з світської армії. Їх або пускали до домів вже з місця на Східній Україні, або тримали в таборах в операційній області, відсилали назад на територію Генеральної Губернії чи, врешті, до самої Німеччини. На волю пускали спочатку легко, та гостра V (так в тексті. – Д. Я.) епідемії по таборах припинили репатріацію. Кількість українських полонених у таборах Німеччини оцінюють в добі повстання Комітету неофіційно кругло – 300.000, в Генеральній Губернії на яких – 40.000.
Цивільне українське громадянство, що мало нести поміч, це тільки людність Галичини, не східних теренів України, еміграція з будь-яких українських земель, що перебувала з часів перед війною в Німеччині та заробітчани з території Генеральної Губернії, які прибули на працю до Німеччини після німецько-совітської війни.
Східноукраїнське робітництво, що згодом почало прибувати сюди, могло, щонайвище, стати, в свою чергу, предметом допорогових акцій, ніколи носієм.
Звільнення загально всіх українських полонених було найпершим завданням Комітету. Подано відповідні меморандуми й пороблено дотичні заходи, мотивуючи потребу засадничого звільнення аргументами не тільки загальними, але й адміністративними й економічними, не тільки з погляду потреб українського народу, але й інтересів Німеччини і Європи.
Коли ж таке загальне звільнення не виявилося можливим, Комітет надалі старався не без успіху про звільнення, бодай поодиноких осіб чи й цілих груп, допомагати рідні полонених у таких стараннях заходами й інформаціями, починаючи від розшуків незвісних осіб до самого звільнення включно.
Для полонених, що залишилися по таборах та, по всіх даних, ще довший час могли там перебувати, себто, для великої маси полонених українців, треба було організувати допомогу в широкому розмірі, негайно.
IV. Завдання і початкові труднощі. Під збірною назвою допомогової акції криється низка поодиноких дій і заходів дуже неоднакового роду. Справа звільнення полонених, розуміється, належить до Начальної Команди Збройних Сил (ОКВ), але засадниче звільнення загалу полонених українців – це питання політичної ваги, вирішують ще інші чинники. Завжди полонені, що походять зі Східної України, входять тим самим до сфери діяння Міністерства Сходу, ті ж що походять з Галичини – до уряду Генеральної Губернії. Звільнені з полону переходять на цивільні роботи, отже, зацікавлені тут Уряди Праці, зокрема, також Уряд для Організації Праці й Розподілу Робочих Сил. Далі й поліційні чинники, зокрема, коли йде поворот звільнених домів.
Постачання таборів харчами й іншими засобами вимагає не тільки засадничої згоди ОКВ, але й посередництва Німецького Червоного Хреста, бо тільки через його органи вільно передавати посилки. Коли йдеться про книжки, то це обходить також Міністерство Внутрішніх Справ, яке, врешті, рішає про факт і форму допомогової акції. Коли додати ще й деякі зносини з різними установами харитативного характеру, що діють на терені Німеччини, то ясно, що правне й фактичне оформлення допомогової акції вимагало багато труду, заходів і часу.
V. Початки діяльності. Пам’ятного дня 16.ХІІ. 1941 Комітет уконституювався о годині 11-ій; через полудне зложено перший меморандум, о 16-ій годині відбулася перша зустріч у відділі для Полонених в ОКВ. Але таких відвідин, переговорів, інтервенцій по різних урядах слідувало ще багато впродовж кругло півроку, заки осягнено офіційний дозвіл на допомогову акцію в цілості.
VI. Розбудова організаційної мережі. Розбудова широкої мережі Місцевих та Обласних Комітетів вимагала, крім вступних праць, надалі ясних і вичерпних директив для уодностайнення чинності всіх Комітетів по Німеччині та її координації. Головний Комітет видав для цього низку інструкцій та обіжників, при чому дбав про якнайбільшу раціоналізацію праці.
VII. В періоді легалізації. В червні 1942 року визнано, врешті, допомогову акцію в користь українських полонених. Співпраця з Німецьких Червоним Хрестом вступила в життя. Почалося звільнення полонених у трохи широкому розмірі.... Коли довелося нагло полагодити тисячі звільнень з полону, себто, і виставити тисячі вказівок, написати тисячі листів по відповідні дані з Парохіяльних і громадських Урядів, перевіряти тисячі позицій, закладати картотеку на тисячі карток і т. д., нестача апарату запрацьованих урядовців позначилася б катастрофою, коли б не широка поміч українського студентства з п. Логином на чолі.
VIII. Звільнення та інформації. Стараннями комітету за звільнення українських полонених зі совітської армії мали, здебільшого, успіх, але ж йшло про індивідуальні випадки та менші групи, все наново й окремо, не про генеральне звільнення цілих територіальних, світоглядових чи інших категорій. Тому ті звільнення вимагали, порівняно, дуже багато праці в пересічі на кожну звільнену одиницю. Тому й чисельні висліди порівняно невеликі, кругло – 8.000 осіб, з яких 8% – здогадного числа полонених в Німеччині.
З них величезна кількість походить з Генеральної Губернії, тоді як мешканці східноукраїнських земель звільняються тільки у виняткових випадках, коли дотичного жадає на працю до себе німецька фірма чи установа та підтвердить бажаність того німецький політичний уряд. Звільнені залишаються на праці в Німеччині як цивільні робітники. Непрацездатних не бере ніякий Уряд Праці, отже й неможливо відпустити на цивільну працю з полону, значить – неможливо звільнити.
ІХ. Культурно-освітня ділянка. Зібрано шляхом головно купівлі (бо тільки 700 дарованих) кругло 12.000 книжок і утворено 85 бібліотек по 100 книжок, разом – 8500 книжок для таборів. Кругло 200 книжок переслано для українських полонених у Фінляндії. Книжки переходили цензурою ОКВ. Виключалися комунізуючи автори засадничо, з інших – виразно політичні твори, в тім – і виразно націоналістичні.
Х. Постачання харчами і товарами. Зібрано кругло 8.500 кг різних харчових засобів по всій Німеччині; до того, УЦК переслав кругло 1.500 кг сухарів. Разом – це кругло 10.000 кг. У перечисленні на стандартові пакунки по 1 кг це було б 10.000 пакунків, тоді як полонених є в 25 разів більше. Під зиму 1942/43 року Комітет зорганізував ударну компанію збірок на Різдво, що й дало непогані висліди. Все ж доводиться констатувати, що спроможність українського громадянства в Німеччині щораз більше слабне. Галичина після кращих зборів та насильно зменшеної кількості полонених у Губернії збільшує свою участь у харчовому постачанні таборів у Німеччині. Одержують ті табори, які досі нічого не отримували.
ХІ. Грошеві збірки. Великий позитивний вплив на грошеві пожертви мало прихильне становище української Церкви. Самооподаткування грало теж ролю в Студенства, в урядовців установ, де разом більша кількість українців.... Разом підраховані по Комітетах пожертви по всій Німеччині, включно з Головною збіркою, дали не цілих 90.000 марок....Українці в Німеччині поділені на 3 основні категорії з неоднаковими правами й умовинами життя: еміграція, заробітчани з Генеральної Губернії, робітники зі Східної України. Останні не приходять на увагу як джерело грошевих засобів....
ХІІ. Поширення діяльності. По різних областях Німеччини розбудована сітка Комітетів допомогової акції. Розбудувався Комітет під досвідченою рукою п. Др. Андрія Окопенка у Відні, почав у році 1943 і то зразу ж дуже енергійно діяти Комітет у Празі (п. Проц. Алескевич при допомозі, зокрема, п. Інж. Кульчицького)..
Фінляндія, відома зі своєї принципової постави, до українських полонених зі совітської армії ставиться дуже добре, але сама ж країна не багата, українська колонія там дуже слаба. На чолі тамошнього Комітету Допомоги стоїть п. Богдан Кентржинський, рухливий журналіст та автор і видавець публікацій про Україну. На підтримку його Комітетові вислано через Н. Ч. Хрест кругло – 2.000 книжок – і кілька тисяч марок готівкою.
Румунія дозволила в останньому часі на утворення Комітету Допомоги Українським Полоненим. На чолі стоїть п. Полк. Гнат Порохівський, осідок у Бухаресті.
Норвегія приходить сильно на увагу, бо там є кілька тисяч українських полонених на роботі».
Закінчується цей розлогий 14-ти сторінковий документ розділом «Співпраця і взаємини». За браком місця наведу лише останній його абзац:… «Сила допомогової акції не в матеріальних осягах, а в тім глибоким моральнім її змислі, що понад людські інтереси й буденні клопоти підносить її у вищі сфери, в тім змислі осяченім активно прихильною постановою української Церкви та її високих Достойників».