І знову «Швейхат»... Понурі гуцульські коні і сумні карпатські ялинки під Вічним Дощем у тьмяному світлі ліхтарів біля Святого Штефана, який вже паде через Атлантику у гірському тумановому імператорському бразильському Петрополісі (де інший Штефан, не святий, – Цвайг, благословлений Р.М. Рільке за «Срібні струни», завершив вероналом свою переможну «Шахову новелу» у ліжку з Лоттою, повернувшись з Карнавалу в Ріо); Дощ проник навіть до Фройдівського «Ландтману» біля Ратхаузу, де враз стало вогко та незатишно, ним просякли за століття його улюблені Grossen Braunen і яблучний струдель, і вже ледве вчуваються та ввижаються голоси і тіні, звуки музики та аромати минулих епох, і Лу, яка щойно прибула із Гетінгена на зустріч з Фройдом щосереди на Бергассе, 19, не знімала ермінову шубку – Заратустра був жінкою, («уособленням (та квінтесенцією) найдосконалішого Зла»), що запрягла його автора у візок і нещадно батіжила на тлі олімпійських Альп поблизу Люцерну, розгадавши «сфінксові» загадки чоловіків та їх Долі – Любов та Смерть – амбівалентні, страх Кохання – це страх Смерті, «Любов – єдині ліки від Смерті»; Ф.Ніцше боявся Кохання і панічно – Смерті (кілька років безумства і кінець у клініці), З. Фройду вона діагностувала тортурний страх Кохання і невроз Смерті, юному Р.-М. Рільке була фатальною Коханкою, архетипною Матір’ю, психоаналітиком, Аріадною та Музою (і кожна жінка щось від Неї «вкрала», зокрема, «буковинська  орлиця») – він, як блудний син (причому психологічно значущою була Втеча з Дому, а не Повернення) втікав з нею із «замків» у Дикий Степ та до Києва (був коло Святого Володимира та Лаври), Москви і Петербургу (проте з М. Цвєтаєвою та Б. Пастернаком за дві подорожі до російських столиць так і не спромігся зустрітися – найнепересічніша жінка Європи із іншої Галактики не потребує супутниць) та пізніше сам покинув родовий замок Дуїно під Трієстом дружньої княгині Марії фон Турн-унд-Таксис Гогенлое, де започаткував «Дуїнезькі елегії», і оселився в іншому – валаїському Мюзеті в Швейцарії, де створив «Сонети до Орфея», а Лу у пізньому розквіті своєї сексуальності стала відомим психоаналітиком, учасником історичного Третього Міжнародного Психоаналітичного Конгресу у Веймарі в готелі «Erbprinz», який відбувся сто років тому і одноголосно переобрав К. Юнга президентом, і співпрацювала із З. Фройдом та його донькою Анною; при цьому потенційний «проект» «Лу Саломе» на кшталт «Сабіна Спілрейн» ніколи не міг зреалізуватися в принципі – радше навпаки у психологічному сенсі – «Усе моє життя я працювала, тільки працювала... Заради чого?» («Жити в одній країні – все одно, що у неволі»?; Довести світові, що «так казала Заратустра»? – задосить однієї психологічної Лу – конфірмації – добровільно-вимушеної відмови чоловіків від руки, серця і сексу з contra spem spero на Mysterium Coniunctionis та «гамбургського» рахунку суіцидів – вона так і зосталася Жінкою із Марсіанських Дощів, що ніколи не перестануть падати за Вікнами Підсвідомості).

Лу, Пауль Реє і Фрідріх Ніцше

Осінній День
Р-М Рільке

Вже Час, мій Боже, – спопеліло Літо.
Закинь годинник сонячний у Тінь –
Клепсидра Злив хай відміряє Міти.
………….………………………..
Терпкого Смутку терну подаруй,
Наповни Туском виноградні грона –
У Ностальгії колір й смак – червоні,
Й Осіннім Вітром Келих поцілуй.
…………………………………….
Хто й досі просто Зір – вже не збудує Гражд,
Блукалець Вічний в Зорянім Безлюдді –
Лиш Самоти своєї Вірний Страж –
Блукать Світами, непідвладним Суддям,
Блудить Словами, як лиш Осінь блудить.

(Переклад Сергія Воловика)