"Пролетарська Правда" (ч. 152) та московські "Известия" (ч. 153) надрукували телеграфне повідомлення з Харкова з 7 липня (1927 p.), в якому переказано зміст нового закону про права національних мов на Україні, виданого совітським урядом.

Закон має назву: "Постанова уряду УСРР про заходи забезпечення рівноправності всіх мов на Україні та сприяння розвиткові української культури" - і містить, в коротких рисах, такі норми: мови всіх національностей, що проживають УСРР, є рівноправні. Усі громадяни мають право користуватися своєю  рідною  мовою, яку у зносинах з державними органами, так і у всіх прилюдних виступах і в громадському житті, а державні органи, на бажання громадянина, мають провадити з ним зносини його рідною мовою. Вживання національних мов державними установами: адміністративними, судовими та освітними, - регулюються такими нормами: Усі офіційні зносини та внутрішнє діловодство державних установ повинні провадитися українською мовою на всій території УСРР, за винятком національно-територіяльних адміністративних одиниць, відокремлених для обслуговування національних меншостей, що проживають компактною масою; в державних установах цих національних одиниць мовою для офіційних зносин і для внутрішнього діловодства являється мова тієї національної меншости, яка в даній одиниці складає більшість населення. Основну норму, яка надає права основної мови більшости населення в тій чи іншій місцевості України, закон звужує в таких випадках: усі закони, постанови і розпорядження Центрального уряду і місцевих адміністративних державних та громадських установ оголошуються до загального відома мовами: українською та  російською, а найважливіші акти, крім того, ще й мовами національних меншостей; всі акти публічно-правного характеру повинні писатися українською мовою, але на бажання тих, для кого ці акти призначаються, може бути вписано паралельно текст на всякій іншій мові; рівно ж і всякого роду зовнішні ознаки, як герби, вивіски, штампи, об'яви тощо, можуть бути на українській і на якійсь іншій мові. Далі, судочинство в судових установах повинно переводитися на українській мові, виключаючи національно-територіяльні одиниці, де суд провадиться мовою національної меншости.

Крім того, всі суди у випадках, коли сторони, свідки, експерти чи обжаловані не володіють тою мовою, на якій провадиться судочинство, зобов'язані закликати перекладачів. Освітні установи на Україні повинні керуватися такими нормами. У початкових школах наука провадиться на рідній  мові; але обов'язковими предметами навчання у всіх школах визнаються: українська мова, українознавство і  російська мова. У школах, на робітничих курсах наука провадиться також рідною мовою учнів, у професійних школах, крім тих, що обслуговують національні меншості, наука провадиться українською мовою. Наука у вищих школах (ВУЗ-ах), повинна провадитися українською мовою, але раніше ніж розпочати викладати цією мовою, треба її завести до навчальної програми, як обов'язкову дисципліну. Учителі, викладачі, професори та співробітники всіх наукових закладів та установ УСРР мусять володіти мовою, що нею викладають у школі: "На посаду професорів та викладачів ВУЗ-ів можна призначити осіб, що можуть викладати  українською мовою" (!). Вся науково-дослідна робота на Україні повинна провадитися українською мовою, причому виняток робиться для наукових робіт, що обслуговують інтереси національних меншостей.

Державні орґани в національно-територіяльних одиницях повинні вживати мову місцевої національної більшости; усі службовці повинні володіти цією мовою, а також українською. Зносини між національно-територіяльними одиницями провадяться на мові національній, або на українській. Забороняється приймати на державні посади службовців, що не знають української мови, а в національних одиницях - мови місцевої національної більшости.

Такі норми встановлює новий закон щодо "забезпечення рівноправності мов на Україні".

Закон встановлює карну відповідальність за порушення його приписів. "Співробітників, які не вжили відповідних засобів, щоб вивчити українську мову, чи мову відповідної національності, а також тих, що виявили негативне ставлення до українізації, звільнятимуть в адміністративному порядку без попередження та без виплати вихідної платні".

Отакий зміст прийнятого совітським урядом закону. Як було зазначено на початку, ми маємо не автентичний текст закону, а переказ його українськими та російськими телеграфними агентствами, і до того ж переказ дуже невдалий, зроблений не фахівцем, не юристом. Тому, крім неточності в термінології, маємо ще досить неясних виразів і протилежних в обох телеграмах речень, які заплутують і без того досить неясний зміст закону. Можливо, що телеграфне агентство тут ні при чому і що закон дійсно має оці хиби, бо вже з'явилися коментарі й пояснення до нього: т. Затонського на російській мові в ч. 153 "Известий" і Ол. Борського в ч. 153 "Пролетарської Правди".

Тов. Затонський подає свої коментарі для російської публіки, а т. Ол. Борський має на увазі читача-українця. Дякуючи цьому, коментатори подають цілком ріжні мотиви закону, ріжно вияснюють його мету й значіння; крім того, кожний з них дещо недоговорює, замовчує перед своєю аудиторією, але в такий спосіб, що, коли порівняти обидва коментарі, то й виявиться, що один з них замовчує якраз те, що другий знайшов потрібним одверто висловити своїм читачам. Тому, для об'єктивного вияснення мотивів і значіння нового закону необхідно навести головніші точки обох коментарів.

Ол. Борський починає свого коментаря з того, що тоном, властивим кожному "правовірному" совітському журналістові, висловлює ганьбу буржуазним урядам Грузії, Азербайджану та України (УНР) за те, що вони хоч і "виступали завзято під національними гаслами та національну програму робили основою  всіх основ своєї політики, проте були цілком не здатні розв'язати національну проблему в оцих окремих республіках". "Програма націоналістів була наскрізь шовіністичною, отож вона загострювала суперечності і антагонізм між окремими національностями, що заселюють наші республіки. Це робило нереальною національну політику й щодо тої привілейованої частини, що її націоналісти обстоювали". "Шовіністична політика уряду УНР не тільки викликала ворожнечу з боку решти національностей на Україні, а й ніякоі користи не давала самій справі націоналізації". Не така, розуміється, совітська національна політика, одним "етапом якої" являється новий закон. Принципи цього закону старі, давно вже оголошені, проте власне "практичне перенесення їх" являється тяжким та вимагає "послідовного і ретельного керівництва" і постійної уваги з боку краєвих органів. Важливість нового закону полягає в тому, що "він вносить чіткість в усі ті питання, які часом заплутувалися в процесі українізації за останні роки". Цінне признання! Виходить, що й світському урядові не так вже легко здійснювати його "правдиву національну політику" та що й він, не дивлячись на відсутність "шовінізму" теж наскакував на перешкоди, на "нечіткість". "Одні намагалися, - пише далі т. О. Борський, - ніби для оборони інтересів національних меншостей, якомога більше звузити українізацію, вирвати з-під її сфери окремі галузі" (одні -  це очевидно "вдячні" національні меншості); "інші", навпаки, намагалися ніби для українізації нехтувати інтересами національних меншостей та порушувати ("інші" - неукраїнці). "Одне слово, через деяку нечіткість, або правдивіше сказати - недоговореність, яка може була в попередніх розпорядженнях, перекручувань бувало чимало".

Коли у буржуазних урядів були труднощі з меншостями і шовінізмом, то цілком природно, бо то ж таки "клята буржуазія", а от як же пояснити, що й совітський, правовірний уряд має такі самі труднощі з нацменшостями, що вороже ставляться до українізації, а також із шовінізмом українським? О. Борський потішає читача тим, що от, мовляв, видано новий закон, який "вносить ясність у питання про взаємини української мови з мовами нацменшостей" і все піде добрим шляхом "без перекручувань". І тут же сам перший додає приклад такого "перекручування". "Ця постанова, - пише О. Борський, - як і попередні, недвозначно підтверджує, що  основна мова для офіційних зносин в УРСР -  є мова українська, і тільки в національних адміністративних одиницях  основною мовою офіційною є  мова відповідної національності. Це треба добре запам'ятати, - підкреслює О. Борський, - щоб надалі в цьому ніяких неправильних тлумачень не було! Так воно то так, але оте каверзне слово "тільки" псує всю справу: як же можна вважати українську мову за основну, коли вона не вживається на цілому просторі України, коли мови нацменшостей у виділених для них районах являються також "основними"?

Тов. Затонський, навпаки, в своєму коментарі категорично стверджує, що на Україні немає жадної  основної  державної мови: "поскольку на Украине нет обязательного для всех государственного языка"... Отже й виникає якесь "неправильне тлумачення". Хтось, явна річ, помиляється з двох коментарів. На нашу думку, помиляються вони обидва. Згідно закону, українська мова обрана мовою офіційних зносин не на всій території України, а лише на території, заселеній українським населенням; для територій, виділених в окремі національні одиниці, такі самі права надає закон мові тієї національності, для якої національна одиниця виділена. З правного погляду, немає тут ріжниці: українській мові надано  не більше  прав, як і кожній мові національних меншостей, для яких виділено окремі адміністративні одиниці. Виходить, нібито, правду каже т. Затонський, що на Україні жадній мові не надано обов'язковості і державності. Ні, помиляється (або навмисне недоговорює) і т. Затонський, бо закон дійсно надає одній мові права державної мови, незалежно від території і від більшости населення, - це  мові російській. Закон надає російській мові як мові російської нацменшості всі ті права, що й мові українській і іншим національним мовам; але крім того, закон надає тільки їй одній більші права, ніж всім іншим мовам, а саме: всі закони (декрети, постанови), розпорядження вищих державних орґанів УСРР (ВУЦВК, Раднаркому, УСР'у) центральних інституцій і установ, а також окрвиконкомів та міських рад оголошуються до прилюдного відома, крім української, і російською мовою. Крім того, російську мову поруч з українською, закон визнає  обов'язковим  предметом навчання у всіх чисто школах України.

Російська мова, таким чином, не будучи мовою більшости, дістає більші права, ніж мова українська. Це почасти визнає і т. Затонський, але він дає своєрідне пояснення цій постанові закону: "Русский язык является не просто языком национального меньшинства, как например, еврейский, польский, немецкий. Это язик - в данный момент большинства рабочего класса". Таке пояснення, дане т. Затонським, явна річ, лише для вжитку серед московських кіл, бо тепер вже, здавалося б, пізно говорити про те, що на Україні російська мова є мовою більшости робітників. Та коли б це й було так, то яким способом цей факт може оправдати постанову закону, в основу якого, як-не-як, покладено поділ мов по національностях, а не по класах?

Цікаве пояснення щодо мети нового закону подає т. Затонський російському читачеві. У той час, як О. Борський перед українською аудиторією вихвалює совітський уряд за підтримку українізації та надання прав українській мові, т. Затонський пише таке: "Нам приходится не просто обеспечивать равноправие, не только содействовать развитию национальних культур отсталых масс меньшинств, но проводить так называемую украинизацию, т. есть специальные мероприятия, содействующие развитию культуры большинства населения". "Город на Украине оказался русифицированным, а деревня в основном сохранила свой национальный украинский облик". "Было бы черезвычайно вредно в культурном отношении (чи тільки в культурному?) поддерживать существующий роздел по национальности между городом и деревней. Советское правительство решительно стало на путь украинизации советских учреждений, а также школы". Але щоб не дуже вже налякувати російського читача, т. Затонський пояснює далі: "Это не значит, что украинизация может производиться насильственным путем или механически в отношении русского рабочего и вообще граждан, считающих своей культурой русскую или иную, пользующихся русским или иным язиком" (ось де собака лежить!). "Мы можем и должны требовать, чтобы служащие, обслуживающие интересы населения, владели языком большинства этого населения. И здесь известная доля принуждения для тех, кто желает служить народу, допустима и неизбежна. В остальном закон  тщательно  охраняет права неукраинских национальностей". Іншими словами: не бійтеся українізації, панове росіяни і всі, хто вважає російську культуру своєю та хто вживає російської мови. Українізація вигадана лише для "смички" міста з селом, щоб цим одурити та привабити селянство. Але це не значить, що когось будуть примушувати українізуватися; ні, лише той, хто забажає мати добре оплачену посаду на Україні, вже повинен буде за одержані гроші "поукраїнізуватися", та й то не дуже, бо закон в першу чергу "тщательно" охоронятиме права неукраїнських націй. Такий коментар подав і т. Затонський. Подаючи його, він був певен, мабуть, що російських часописів на Україні не читають. Так чи інакше, він мав ще досить такту, чи нюху, не надрукувати свого коментаря в українському часописі, а доручив Ол. Борському подати інший коментар для українського читача.

Ми навели уривки з обох коментарів, щоб показати безсторонньому читачеві, що совітська державна політика завжди виявляється у двох обличчях: одне - тихеньке, скромненьке, зрадницьке, підле - звернене до Москви, а друге - в комуністичному "осіянні" гордо, побідно підняте - звернене до українського народу; одне в багні повзає перед Москвою, друге - брудним чоботом наступає на горло українського народу. Два обличчя й дві правди має совітський уряд: одну для Москви, другу - для України.

Для нас новий закон про рівноправність мов, дійсно, закон не новий, в основних своїх рисах цей закон був уже вироблений Центральною Радою і здійснений урядом УНР. Основні засади про те, що наука в початковій школі провадиться на рідній мові учнів, що кожний громадянин має право звертатися до всіх державних установ і бути задоволеним на його національній мові, були признані урядом Центральної Ради і УНР. Національним меншостям також визнано було право мати всякі школи - і вищі навіть - на їх мовах. Усе це було вже заведене ще до большевиків. Але при цьому було ще визнано за українською мовою, - мовою не простої більшості, а величезної більшості автохтонного населення, - права державної мови, обов'язкової для всіх. Цієї норми якраз бракує в новому законі совітського уряду. У цілях своєї окупантської, визискуючої політики чужинця на Україні, совітський уряд цілком ігнорує факт, який встановлено, між іншим і переписом 1926 р., - що на Україні мешкає: 87, 69 відс. - українців, себто більш 4/5 всього населення, і тільки 5, 49 відс. - росіян, 1, 50 відс. - жидів, 1, 57 відс. - поляків, 1, 53 відс. - німців. Большевики штучно поділили єдину українську територію на цілий ряд національно-адміністративних одиниць, причому багацько таких одиниць штучно утворили (навіть новий закон, як стверджує т. Затонський, забороняє надалі виділяти самі міста в окремі національно-адміністративні одиниці, отже й такі спроби, видно, були вже) та урівняли їх у всіх правах щодо мови з більшістю населення України. Цим засобом московська комуністична партія та її експозитура на Україні, т. зв. совітський уряд, поставили український народ, цього справжнього господаря землі своєї, в положення звичайної національної меншости. Згідно нового закону, українська територія виявляється розподіленою між національностями, що живуть на Україні, причому щодо мови рівні права належать мовам всіх територіальних національностей, в тому числі і українській, за винятком національності російської (5, 49 відс.), мова якої дістала найбільші права, що ставить її в положення дійсної основної державної мови на Україні.  До такого висновку прийде кожний безсторонній читач, як тільки він почне аналізувати зміст нового закону.

Правдивість цього аналізу можна ствердити такою авторитетною заявою т. І. Петровського, голови ВУЦВК: "Закон твердо встановляє, що наші державні органи повинні цілком однаково обслуговувати трудящих всіх національностей на їхній мові, не даючи переваги ні українцеві, ні руському, ні полякові, ні євреєві. Закон повнотою стверджує той факт, що в Радянській республіці нема і не може  бути "великодержавної командної нації" ("Пролетарська Правда", ч. 156). А т. Буценко, голова центральної комісії національних меншостей, додав, що новий закон "зовсім відповідає природі совітської влади і політиці комуністичної партії. Він забезпечує національним меншостям однакову з українським народом змогу розвивати свою культуру на рідній мові" (там же).

Закон названо "постановою про заходи забезпечення рівноправності всіх мов на Україні та сприяння розвиткові української культури". Тим часом, весь закон спрямовано лише на забезпечення "рівноправності всіх мов на Україні". Що ж до заходів "сприяння розвиткові української культури", то взагалі в ньому немає жадних правил, які б нормували ці заходи, є лише вказівки на те, що "керівництво українізацією уряд поклав на всеукраїнську Центральну комісію в справі українізації". Отже мова йде не про засоби, а про керівництво. Коли ж т. О. Борський до засобів сприяння розвиткові української культури зараховує правила закону, що говорить про права, надані українській мові, то він помиляється, бо кожне таке право закон зараз же обмежує винятком на користь мов національних меншостей. Таким чином, усі засоби, спрямовані до так званої "українізації", треба розглядати як нормальне лише забезпечення звичайних прав цієї мови як одної з визнаних на Україні мов, але в жодному разі не можна їх визнати за ті спеціальні засоби сприяння розвиткові української культури, про які згадується в назві закону. Пишаючись "українізацією", большевики замовчують те, що вони ж самі позбавили були українську мову всяких прав на прилюдне, офіційне існування та що, коли совітський уряд був примушений категоричними вимогами українського селянства, підкріпленими економічним бойкотом, піти на уступки та привернути, і то не всі, а лише деякі права українській мові, то цей факт в жодному разі  не можна трактувати як якісь більші права, ніж кожної іншої національної мови на Україні.  Українізація єсть привернення українській мові лише частини тих прав, які вона мала раніше, які вона повинна мати і які, безсумніву, буде мати, без огляду на те, чи подобається це чи не  подобається Москві та іншим нацменшостям.

Наприкінці вважаємо потрібним поставити всім, хто так гаряче обороняє закон, який закріплює витворений большевицькою політикою status quo на Україні відносно рівноправності всіх національних мов, одне запитання: чому аналогічного закону й досі не видано в Росії та в інших республіках СССР? А українців-большевиків запитаємо: чому вони не вимагають виділення на основі взаємності національно-територіяльних одиниць для обслуговування українського населення, що посідає компактною масою території в Курщині, Гомельщині, Вороніжчині, на Дону, Саратовщині і Самарщині, в Ставропольщині, на Кубані, в Криму, в Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцевостях Союзу совітських республік. До того часу, коли не буде заведено аналогічних законів в інших республіках та не буде визнано за українським населенням поза межами України всіх тих прав щодо адміністрації і мови, які новий закон визнав на Україні за росіянами і іншими меншостями, до того часу маємо повне право вважати, що новий закон і всі попередні встановлено на Україні з єдиною метою: зменшити права українського народу на його рідній землі, яку він посідає в переважаючій більшості, поділити територію України на дрібні національні одиниці, іноді штучно вигадані, та цим засобом зменшити природну антикомуністичну відпорну силу українського народу.

"Тризуб", Париж, 1927,

№ 33 (С. 11-16).

Публікацію підготував

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум"