Є пісні, які вважають народними, хоча вони дуже часто не мають конкретного автора. Таке зухвале позбавлення авторства, насправді, має тішити самого ж таки автора – значить, його творіння для народу настільки близьке, що він його собі присвоїв. «Червону руту» Володимира Івасюка переспівало вже чимало виконавців, вона вже увійшла у ранг своєрідного українського символу, проте не втратила авторства, навпаки – автор став «народним». Молода дослідниця з Луганська Ірина Філіпенко – не перша, хто береться за дослідження долі відомого українського композитора і поета. Проте, впродовж останніх років все більше набуває популярності розгляд старих тем з нових позицій, коли відкривають архіви, відтворюються суперечливі колись сторінки історії уже з новими спогадами очевидців, зізнаннями свідків тощо.
Три розділи книжки, випущеної видавництвом «Смолоскип», дають майже повну картину життя Володимира Івасюка. Перший розділ, що цікаво, починається з біографії батька композитора Михайла Григоровича. Але це дивно лише спочатку, адже саме батьки мають чималий вплив на формування особистості від самого народження дитини на світ, стають вирішальним фактором у багатьох ситуаціях своєю підтримкою чи, навпаки, (бо ж самі батьки Івасюка були одними з ініціаторів заснування дитячої музичної школи, куди потім відвели свого сина). Із дослідження Ірини Філіпенко стає зрозуміло, що інакшим Володимир Івасюк і бути не міг, адже народився в родині талановитих і свідомих учителів. Щоправда, авторка чомусь оминула увагою матір композитора, більше акцентувала на літературних талантах батька.
Дослідниця крок за кроком показує становлення Володимира Івасюка як композитора – від його першої скрипки до прем’єри безсмертної «Червоної рути» на Театральному майдані Чернівців під час прямої трансляції телепрограми «Камертон доброго настрою». Проте, вона малює не бездоганний образ – вона показує людину реальну, зі своїм характером, недоліками й перевагами. У Ірини Філіпенко Івасюк постає не одинокою зіркою – вона його зображує в сузір’ї його товаришів, колег, друзів. Саме їхні численні щирі спогади, які авторка майстерно вплітає у свою розповідь, запозичуючи з багатьох джерел, оживляють життєпис композитора. Чогось не прийнято говорити про коханих жінок, а тим паче, якщо це кохання було таємним. Дослідниця ж віднайшла спогади Марії Соколовської-Марчук – одногрупниці в медичному університеті і дівчини, якою захоплювався Івасюк: «Любов до музики і медицини єднала нас. Молодість сама по собі прекрасна, але незрівнянна ні з чим, коли поруч з тобою людина, яка тебе розуміє і підтримує у всьому, зачаровує своєю красою і розумом, дарує тобі ніжну гру чарівної скрипки і свої перші пісні. …Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий. Але сам він ніколи не зізнавався мені. Напевно, йому легше було про все сказати у піснях…» Про почуття композитора до Марії не важко здогадатися, адже найкращі свої пісні він написав саме у студентські роки, під час навчання в медичному інституті.
Та, мабуть, найцікавішими для читача, здебільшого, знайомого з головними подіями життя та творчими звершеннями Володимира Івасюка, стануть другий і третій розділи дослідження – «Загадкова смерть Володимира Івасюка» та »Сучасні спроби встановлення правди про загибель Володимира Івасюка». І слово загибель вжито тут не випадково. Авторка крок за кроком підкрадається до таємничої і досі нерозкритої смерті композитора, перебираючи купу фактів, свідчень, спогадів і висуваючи різні гіпотези про те, про що ми вже майже, напевно, ніколи не дізнаємося. Не надто добросовісна робота слідчих 30 років тому, до яких залишається чимало запитань, викликала питання й нині – у лютому 2009 року з подачі Президента України Віктора Ющенка та на прохання родичів і друзів композитора Генеральна прокуратура поновила розслідування загадкової смерті Володимира Івасюка у Брюховицькому лісі, неподалік Львова. Ірина Філіпенко наводить чимало фактів, які суперечать версії слідства про самогубство: поламані пальці, синці на тілі, які бачила мати композитора під час упізнання тіла. Дослідниця наводить дедалі більше цікавих фактів. Згадка приятельки Івасюка Світлани Федорченко про конфліктну ситуацію з кавказцями напередодні смерті, свідчення Олександри Шепилової, яка бачила Івасюка з двома підозрілими чоловіками у консерваторії незадовго до трагічного випадку, слідство оминуло увагою й спогади викладача консерваторії Володимира Саранського про те, що композитора розшукували підозрілі незнайомці й цікавилися, де його знайти. Після зникнення Івасюка бачила студентка Світлана Примачек, хоча згодом відмовилася від своїх свідчень. Та, врешті, чого варта записка, яку знайшли батьки на могилі сина, і в якій ішлося, що троє невідомих попросили Володимира сісти в машину, після чого він зник. Дивним чином гинуть люди, які знали трохи більше, ніж треба було слідству. Ці факти слідство не врахувало 30 років тому, а зараз авторка, не роблячи висновків – бо ж не слідчий, – підводить читача до цього висновку.
Загалом, книжка дає доволі повне уявлення про життя, творчість, оточення рано згаслої зірки Володимира Івасюка. Чудовим додатком служать зібрані фотоматеріали, що так само, як і розповідь, починаються від першої скрипки і закінчуються автографом знаменитої «Червоної рути».