rss
07/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#356

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Мавпа Беріл Бейнбрiдж або Український поетичний колапс

Zaboravio sam gdje sam parkirao
Ante Tomi?

Я не буду цією статтею виступати як терапевт, хоча й знаюся на медицині, і не маю бажання, щоб ця стаття справила на світогляд багатьох якийсь бодай манюній-малесенький терапевтичний ефект, збав, Боже, ні! Тут, думаю, вистачить і такого собі прохолодного душу.

Але спершу про колапс, а згодом – про мавпу.
Слово «колапс» /англ. collapse/ має багато лексичних значень. Назву кілька головних, які, на мою думку, й мають якнайчіткіше, якнайповніше та по суті відбити й відобразити, ніби в свічаді, зміст і тему цієї статті: обвал, руйнація, руйнування, занепад, знемога, банкрутство… Не знаю, як краще, обирати вам: українська поетична руйнація чи, ліпше, українське поетичне банкрутство.
Узятися за перо мене змусив один не вельми приємний випадок, який трапився зі мною нещодавно і стосувався суто поезії: одна знана поетка, перекладачка й письменниця, Анна Багряна, колишня киянка, яка тепер мешкає в Республіці Македонія, запропонувала мені, зважаючи на мій поетичний смак, запросити всіх хороших поетів, кого я знаю особисто чи твори яких мені подобаються, до антології сучасної української поезії, яка навесні 2012 року має вийти друком у Болгарії болгарською мовою і буде презентована на міністерсько-посольському рівні в Болгарії та Республіці Македонія. Анна, як вона сама написала у своєму зверненні до поетів, бере на себе всю відповідальність, яка стосується виходу цієї книжки, а також подальшої її долі на болгарській землі: її презентації, статті про неї у болгарських та македонських ЗМІ, читання у бібліотеках та виступи на телебаченні. Тим паче, що Анна тепер, по суті, самотужки займається промоцією сучасної української книжки на Балканах та є дуже частою гостею македонських та болгарських телеканалів – так склалася її доля. Єдиною перешкодою для претендентів, які туди мають потрапити, має бути хороша поезія та грошовий внесок у розмірі 160 гривень /(це рівно 20$), тобто – це звичайна ціна на художню книжку в країнах єврозони/, куди увійшов переклад творів болгарською мовою та один авторський примірник. Враховувалося, що друк і поліграфічні послуги у країнах Євросоюзу – це, все-таки, для пересічних українців неабияка розкіш, яку не кожен зможе собі дозволити, а чекати, поки це буде відбуватися на державному рівні – просто нереально, (бо я вже колись цікавився, чому ж сучасні українські книжки, звісна річ, у перекладах – не представлені на книжкових ярмарках Франкфурта, Праги чи Варшави або представлені якісь маргінальні тужіння-голосіння-марення, написані незграбною, навіть неживою якоюсь мовою, чи белькоти-лементи, які, до речі, дуже скорочені і не відповідають оригіналові, за колишньою Австро-Угорською імперією, Габсбургами та отим чудовим, декадентським, чуттєвим і трохи розбещеним, але вже навіки втраченим світом, про який ми дізнаємося з творів Бруно Шульца, – чи твори про російську мафію (sic!!! і це на українському культурницькому стенді!, і це не анекдот, а реальність! волосся від того тутуриться-їжиться, якщо чесно!), як колись мені написав однин перекладач із Чехії, що це справа не одного покоління і що я самотужки або навіть кілька таких, як я, – ми разом нічого не зробимо і не змінимо, бо це треба йти проти сталої системи, потрібно трощити-ламати її, це треба ледь не оживляти вже давно вмерле – але я ж не чарівник-ворожбит! – а для того треба мати неабиякі нерви, міць духу і силу-силенну коштів, на жаль, а також кардинально, під корінь, змінювати менталітет, учити – так би мовити – набувати «європейськості».
Та леле! Не так сталося, як гадалося! Я, власне, погодився одразу на переклад і друк, навіть довго не роздумуючи, погодилися одразу й ті, поезія яких по-справжньому талановита й перспективна, бо така нагода випадає раз у житті, і я не думаю, що хтось колись іще українських поетів видаватиме в Болгарії – принаймні, найближчим часом, тому подав на переклад свою поему «Фальдбаккен», у якій вбачаю щось містичне для себе. Це умова болгарського видавництва, яке ризикнуло видати 1000 поетичних примірників – і це зазначено у видавничій угоді. Коли я надсилав пропозиції поетам, яких, власне, хотів там побачити, то й гадки не мав, що для декого каменем спотикання стане саме цей жалюгідний грошовий внесок. Якщо зайти зараз до мережі, то можна почитати безліч різноманітних коментарів, іноді дуже агресивних, написаних з жаром, зі справжнісіньким опалом, затято й навіть з певним натхненням – або аж надто кумедних, тому що їх пишуть дрібні українські приватні видавці, що вже, власне, як видавці – геть зійшли на капар і видання яких, здебільшого, як це кажуть, – стали втіленням несмаку і ламаного шеляга не варті, – коментарів усуціль анекдотичних, які всі зводяться до одного: ми вважаємо себе майже Нобелівськими лауреатами, а тому нам мають платити гонорари та повинні видавати за кордоном безкоштовно.
Безкоштовно, тому що ми з бідної і злиденної України. Ми – діти робітників і селян. Ми – діти поля, степу й лану. Фабрик і заводів. Пролетарів. Комун і комунальних квартир. Славнозвісна гумористка Теффі – просто відпочиває та тихесенько йде на перекур у куточку тамбура! І нехай нас фінансують різні спонсори, бо всі ми немічні, безпорадні й потерпаємо, ніби ті герої Діккенса, у злиднях. Їй-бо, це не жарти!
Дозвольте, шановні добродії! Де ж ваша гідність?! Я глибоко тим стурбований. Мене таке несерйозне ставлення до серйозної справи просто кидає в лють та вбиває на смерть. Радянського Союзу немає вже 20 років (це ви щось переплутали: на вулиці не 20 рік минулого століття, не громадянська війна, коли, наприклад, російська «декадентська мадонна» Зінаїда Гіппіус і її чоловік, історичний романіст Дмитро Мережковський повинні були негайно втікати з охопленого війною Петрограда – нелегально, застосувавши підкуп і обман, у смердючому товарному вагоні, заповненому підхмеленими червоноармійцями, головорізами, дезертирами та лахмітниками, і який геть просмердівся брудними онучами й потом жаскої черні, а потім – на кілька днів зупинитись у тодішнім, польськім іще, благодатнім Бобруйську, який, здавалось, не зачепила війна, – щоб трохи перепочити, просто поблукати крамничками, посидіти в каварні-кав’ярні (на ваш смак), поїсти булок з білого борошна, намащених справжнім маслом, з’їсти звичайної каші з порцелянової тарілки, де немає ржавих цвяхів, які вкидали туди тандитниці з базарів для надання об’єму і збільшення ваги, випити смачного чаю – справжнього, а не із сушеної моркви, кори та листя дерев, від якого потім обдимало живіт і на очі наверталися сльози, а потім – зупинитись у готельчику, де є, уявіть собі!, у ванній кімнаті гаряча вода, а на ліжках – справжня лляна тонка, а не шерхка на дотик білизна – і де геть немає, вибачте, вошей – і вони не скачуть до тарілок, прямісінько вам у суп, коли ви обідаєте у їдальні, – мосьпане, це ж не 1920 рік, а 20 років незалежності України! Прочумайтеся, нарешті ж!). Поверніться до реальності, станьте притомними, не живіть у збудованих у власних химерних думках рожевих фортецях-твердинях! Зверніться до історії світової літератури! Почитайте, що там пишеться. Порівняйте. Проштудіюйте, не полінуйтеся, всю поезію Срібного століття чи вкраїнської еміграції, ні, не тільки поезію, але й документальні матеріали, критичні та біографічні статті, сповіді-мемуари, і вам багато чого стане одразу ж зрозумілим. Я не хочу з цього приводу тут улаштовувати щось на кшталт лікнепу (тобто – ліквідацію неписьменності). Не бачу жодного сенсу. На чужій землі нас ніхто не чекає, але якщо нас туди вже запросили, то поводьте себе гідно, бо ви ж, усе-таки, європейці, хоч із дуже радянським світоглядом, і нагадуєте мені нещасних, затурканих і заляканих радянських школярів, яких десь у глибочезних, зовні дуже добре замаскованих іржавою арматурою, піском та цементом катакомбах, під землею, далеко за школою (знаю за власним досвідом) – навчили за кілька секунд натягувати на морду протигаз, мов той конячий нахрапник, бо на нас має ось-ось напасти злюща Америка, але так і не навчили робити так, щоб до нього всередину потрапляло повітря, або нагадуєте ту нещасну напівсліпу мавпу з роману англійки Беріл Бейнбрідж «Master Georgie», що вийшов друком 1998 року в Лондоні, бідолашну мавпу, яку троє чоловіків схопили за барки, притисли їй до морди ганчірку зі снодійним ефіром, а потім, напівживу і скорчену від судом, уклали на блискучий металевий стіл, скрутили тіло шкіряними пасками – якнайміцніше, щоб і не поворухнулась, і не дихнула, і страшно довго й жаско копирсалися в її очах медичним приладдям, видаляючи очні полуди, що утворилася від катаракти, – але то справа часу, і все колись минеться і зміниться і з вами, я гадаю, на краще. Я геть не вірю в теорію Дарвіна щодо мавп і людей! Але сучасна українська поезія все більше й більше схожа саме на мавпу Беріл Бейнбрідж, з очей якої так і не пощастило – будь-що-будь!!! – вирвати ту жахну луду!!!
До речі, невеличка ремарка: образ тієї колективно створеної мавпи, що народився в моїй свідомості, я бачив нещодавно в Києві, коли зайшов поглянути на ті славетні, як мені тоді гадалося, «Київські Лаври», чомусь дуже російські за духом і поданням, а якщо українські – то вельми, чомусь, вибірково, де представлений, так чи інакше, захід і не представлені інші географічні частини України, так от, звичайного люду там було не так уже й густо-багато, що надто здивувало, адже ж перед тим була на той захід непогана реклама, – можливо, багатьом стає байдужа агресивно-прогресивна поетична піар-акція, спрямована на те, щоби були, нарешті ж, почуті невизнані поетичні генії? Не второпаю та ніяк не доберу розуму, якщо казати правду. Хоча від себе додам іще, що там було кілька хороших поетів, але вони були росіянами і читали російською, а мене цікавить українське, то й шукаю саме його.
Продовжую далі. Спершу я мав легкий шок, бо ж знаю, що ніхто з них у злиднях не потерпає, – який перегодом перейшов у звичайний гумор та легке зніяковіння.
Насправді ж, просто треба було всього-на-всього одного разу відмовитися від походу до дешевенької ресторації в якомусь провінційному містечку, і все, і була б книжка. Зараз я вже маю переконання, певно, я не до тих, що треба, звертався. Але – Бог із ними. Книжка виходить – а решта, то вже дрібниці.
Мене турбує тепер геть інше. Наповперед – ставлення самих поетів до того, що вони пишуть. Їхнє розуміння того, що вони створюють. Це – бажання творити? Або – випинання у будь-який спосіб власної незграбності? Адже ж завдання поета – відчути і правдиво відтворити за допомогою звичайного слова щоденні життєві враження, пропущені крізь цупкий фільтр поетичної свідомості і зафіксовані у поетичному творі, – якнайточніше і якнайтонше. Я дуже обережно ставлюся до методів і форм поетичного висловлювання, а тому у мене так мало верлібрів, які у наш час набули дуже сильної популярності і пішли від тих – здебільше, закордонних поетів, мова яких нібито вичерпала всі можливі засоби відтворення словом уривків і шматків дійсності, відчуття часу у поетичних рядках, поглибивши цим або ж навпаки – знищивши – ретроспективний аналіз набутків їхніх попередників. Приміром, я вважаю, що той же «верлібр» повинен мати свій внутрішній ритм, утворений відповідними засобами, що застосовуються у поезії, і якщо того ритму (зовнішнього, внутрішнього, будь-якого) немає, – я глибоко переконаний, ми не маємо права називати такий твір «верлібром» чи взагалі «поетичним твором».
Колись літературний критик Михайло Шишкін у передмові до російськомовного видання поетичних перекладів відомої швейцарської поетки Ільми Ракузи (вона, як ніхто інший із сучасних німецькомовних поетів, може дуже лаконічно зобразити у будь-якому своєму поетичному творі надто важливі прикмети часу і зазирнути проникливим своїм словом до незбагненного й неосяжного свідомістю нурту людської душі: її невеличкі і дуже ємні вірші мені нагадують справжній ядучий концентрат, після прочитання яких хочеться випити крижаної води), яка, до слова, має бути цьогоріч, у вересні, на міжнародному поетичному фестивалі, котрий присвячений видатному поетові Паулеві Целану та відбудеться у Чернівцях, – писав, що ця поетка пише оповідання про людей, але виходить так, що – про самотність, що вона має вірш про руку, яка старіє, що страшно старіти на самоті, що її книжки виходять друком у найкращих видавництвах, але кому тепер потрібні вірші?..
Стоп!!! Тепер – стоп!!!
Я маю несхитне переконання, що хороші, талановиті вірші, які беруть за душу, що розривають її по їхньому прочитанні навпіл, що вчать жити – вони потрібні завжди. Справа тільки в тому, що їх, тих віршів, майже немає. А те, що купами лежить по крамницях, – воно, зазвичай, не українське, не вчить, як жити далі і не надихає на щось звитяжне, а тільки пригнічує, дратує й пригноблює. А ще – матюкається, як чоботар. І матюкається – не по-українському, бо українська мова майже не містить у собі лайливого бруду! Ось чому багато хто з молодих поетів недолюблюють велику Ліну Костенко, вони жахаються справжнього великого слова, слова, яке має зміст, енергетику, велич, шляхетність, наповнення, – яка не бачить у сучасній молодій поезії – найважливішого: самої поезії! Думаю, що причина агресії з боку так званих поетів (тепер до декотрих із них я маю аж надто великий сумнів і навіть упередження, як до людей і поетів, бо, зазвичай, будь-яку людину ціную саме за її адекватність та вчинки, які здатні змінити наш світ на краще, бо ж – якщо не для цього – то для чого ж тоді жити взагалі: щоб тупо їсти, спати й плодитися?!!), яких я хотів бачити надрукованими в Болгарії, є саме це – кому тепер потрібні вірші?..
Додам більше: кому потрібні ваші вірші?! Невизнаних геніїв, новоявлених пророків, самоназваних царів-цесаревичів?
Можливо, відчуваючи це вже навіть на якомусь не лише підсвідомому, але вже й фізичному рівні (спазми ще геть не зовсім помітні, але конвульсії вже тіпають тіло, сховане під одежею; трупного смороду та розпаду плоті ще немає і до прозекторської чи секційної ще дуже далеко, але вже трупні плями розпливаються по шкірі, хоч і припудрені, і замащені кремом і так-сяк губною помадою, і замасковані штучною улесливою гримасою-вищиром, і напахчені шалено парфумами), зрісшись із цим намертво і просочившись цим, вони й зчинили галас, не знаю. Хоча – якщо кричать – значить – воно їм болить. І, можливо, тому – не все ще й утрачено.
І як тут не навести рядки професора відділу перекладу й публіцистики Нью-Йоркського Колумбійського університету /Журнал «Іноземна література», № 7, 2000, стор. 276/ Майкла Скаммелла, того самого, який колись перекладав англійською прозу Володимира Набокова (хоча Набоков і сам міг би те пречудово собі робити, але не мав на переклад достатньо часу), ось його слова (йдеться про переклад набоківського роману «Дар»: «…Віра (дружина Набокова – прим. авт.) написала, що вони готові заплатити мені по шість доларів за сторінку – це гарний на той час гонорар». Тобто, навіть геніальний Набоков мав платити, якщо він хотів бути почутим!!! З його слів випливає, що будь-який труд перекладача має бути вшанований. Бо тоді – перекладати – просто немає сенсу, бо це важка-важка праця, а не забавка. Я не спізнаю з цього подив, чесно кажучи. І будь-які коментарі тут зайві.
Хто певною мірою усвідомлює стан літературних справ у сучасній Україні, живе реальністю, а не мареннями та сновидами, той стовідсотково погодиться зі мною.
Дійсність, як виявляється, може бути невтерпучішою і дивовижнішою за будь-який вимисел. Я навіть думаю собі, що той галас – це таке собі вколисування власної провінційності та малозначущості, хоча ще до недавнього часу провінційним мені здавався саме Крим, відрізаний від справжнього українського культурного життя, оточений звідусіль морями і лиманами, з пістрявою різнобарвною культурою і такими сильними вже тепер східними традиціями, – виявилося, що я грубо помилявся, адже ж Крим – це демократичне утворення, яке дуже швидко реагує на зміни, що відбуваються у державі, а ще – це ворота на схід, це велика й славетна історія.
Що це було? Невибавлена з душ колективна мавпа, яка вкоренилася туди, ніби якась пошесть, і яка здатна тільки на кривляння?
Це зневіра в собі і збайдужіння до ближнього?
Це отупіння та зледеніння?
Це банкрутство душі й гаманця?
І заощаджений, зекономлений і залишений на майбутнє похід на самоті чи з родиною до провінційної жалюгідної ресторації десь на кордоні колишньої імперії, чи не так?..

Таємниці життя і смерті Володимира Івасюка

Любіть дракона...

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com