Спекулювання довкола сталінсько-хрущовського "збирання докупи" українських земель у ХХ столітті варто б уже припинити, бо зрозуміло, що Сталін грабував ці землі (1939-1944) не для майбутньої соборної України, а для своєї імперії.

Хрущов натомість (1954) переклав Крим з однієї імперської кишені до іншої, бо перша була дірява, а друга - підлатана. Отак грабіжник, грабуючи для себе, не завжди може передбачити, що награбоване з Божої ласки колись потрапить до законного власника.

Консолідація Криму в совєцькій Україні від 1954 до 1991 року відбувалася напрочуд плавно та гладко: ніщо не віщувало якихось протиріч, усе найгірше заморожували та відкладали на майбутнє. Єдиний історичний релікт "українізації" Криму я одного разу помітив на базарі в Алупці: над входом до напіврозваленої будівлі середини 1950-х років зберігся випуклий напис спотвореною українською "Прийом посуди". Крим - плоть від плоті та кров від крові совєцької системи - органічно перейшов від совкової Росії до совкової України.

Іншим було входження Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття до СРСР. Якщо українізаторські ресурси цих теренів, окрім Галичини, ще дрімали до часу, то власне Галичина відразу стала кісткою в горлі російській тоталітарній системі. Міф про звірячого "бeндерівця" (неодмінно з другою літерою "е") ширився не лише на офіційному рівні, а й на рівні буденної свідомості. Антигаличанська міфотворчість малювала в уяві ортодоксальних совків на Сході України "бандіта с афтаматам", який десь у гірській місцевості охороняє навіть райком партії. Ще у 1960-ті та 1970-ті роки люди з-за Збруча цілком серйозно боялися приїздити в Галичину, аби їх тут часом не підстрелили.

Губишся у здогадах, що ж, окрім багнета у спину, горілки "Московская" за 2 крб. 87 коп., "чорнила" "Біоміцин" за 1 крб. 22 коп., пісні Івасюка "Червона рута" та перемог київського "Динамо", могло в совєцькій імперії консолідувати Західну та Східну Україну? Насправді нічого. А згаданих реальних чинників, звісно, було замало для цементування нації.

Справжня консолідація Заходу та Сходу України в ті часи насправді відбувалася в Мордовських таборах лише на височенному духовному рівні мізерної купки святих мучеників Григоренка, Лук'яненка, Кандиби, Чорновола, Стуса, Калинців, Сеник і небагатьох інших. А Василь Макух, виливши на себе відро бензину, власним тілом засвітив смолоскип свободи та єднання України на Хрещатику в листопаді 1968 року. Ці героїчні студії єднання не пішли намарне, заклавши передумови і 1991-го, і 2004 років.

Утім, звертаючись до доленосного 1991-го, ми любимо згадувати цифру грудневого референдуму - 90% "за" незалежність і не любимо згадувати цифри березневого референдуму - 70% "проти" незалежності. Що ж за сім місяців кардинально змінило ставлення населення України до її державної незалежності? Прикро констатувати, але головною причиною одностайності референдуму 1 грудня був "ковбасний" чинник (свідомих галичан і свідомих східняків тут, звісно, до уваги не беремо). Надзвичайно популярною стала легенда про Україну як хлібно-ковбасний край, із яким за рівнем життя навряд могла зрівнятися "лапотна" Росія. Отже, де краще, де ситніше - там і батьківщина. Добряче на незалежність України спрацював також абсолютно безпідставний і брехливий, як і всі комуністичні міфи, міф про те, нібито Україна у складі московської імперії входила до десятки економічних потуг світу. Ось відділимося від СРСР, не платитимемо величезних податків до союзного бюджету, то за рівнем життя відразу опинимося десь між Італією та Канадою. У нас же й золоті поля, й найкращі у світі чорноземи, й донецьке вугілля, й криворізька сталь, і взагалі вся земля тече молоком і медом. Надурили легковірний Донбас (понад 70% "за") і навіть Крим (56% "за"), які вже 1993 року кусали собі лікті (за соціологічними опитуваннями, понад 70% мешканців цих регіонів шкодували про свій вибір 1991 року та близько 40% виступали за державне приєднання до Росії). Та поїзд уже рушив, і зупинити його було неможливо.

Якби у грудні 1991-го національно несвідома частина населення України знала, що через 15 років середня зарплата тут буде вдвічі нижчою, ніж у Росії, наслідки цього референдуму були б іншими. Ми часто згадуємо Кучмине "національна ідея не спрацювала". А насправді "не спрацювали" тільки сподівання національно несвідомої частини України на її "ковбасність".

Утім навіть попри це розчарування, до осені 2004 року Україну скріплювала хоча й позірна, та все ж консолідація. Чому за всі роки від здобуття незалежності питання розколу України не стояло так гостро, як упродовж останніх двох років, навіть тоді, коли Держдума Росії ухвалила закон про визнання Севастополя російською територією (1993), а Юрій Мєшков організовував референдум про приєднання Криму до Росії (1994)? Що сяк-так консолідувало Україну?

Як не дивно і не прикро - кучмізм: комуніст Кравчук і червоний директор Кучма були дієвими об'єднавчими чинниками новоствореного національно-державного тіла країни. Політика Кучми була оптимальною для утримання держави у стані хоча й дещо удаваного, але паритетного балансу сил.

Захід України, занадто зачарований легітимізацією зовнішніх символів української державності, нехтував тим, що ці символи не були наповнені будь-яким внутрішнім національним змістом.

Натомість Схід України, заплющуючи очі на ворожі символи "націонал-фашизму", які одного дня невідомо з якого дива стали символами їхньої держави, задовольнявся тим, що при владі фактично перебували не "націоналісти-бандерівці" і навіть не "помірковані хохли", а натуральний свій, рідний до останньої клітини, антиукраїнець і криптокомуніст Кучма. Відтак усі були більш-менш задоволені, що Україну консолідувала удавано українська оболонка, під якою крився абсолютно вихолощений зміст.