Оксана Пахльовська у своїх статтях не раз вела мову про величезний прошарок середньої ланки інтелігенції: вчителів, бібліотекарів, журналістів, видавців, музейників – на чиїй добрій волі та ентузіазмі великою мірою тримається культура, пише Сергій Грабовський.

Це ті, хто реально тягне на собі культурницького воза, роблячи своє діло не завжди найбільш ефективними способами, але все ж роблячи те, без чого Україна загинула б. А от показово-постмодерна публіка, яка вважає себе незалежними інтелектуалами-елітаріями в західному стилі, на думку тієї ж Пахльовської, нерідко неспроможна до тієї праці, до якої покликана: до творення культурного простору, де панує суверенний розум, що не залежить від забобонів юрби, забаганок влади та вихилясів моди. Це ж стосується й багатьох «інтелігентів за посадою», котрі очолюють наукові та навчальні заклади. Такий от парадокс – один із багатьох у сучасній Україні.
Водночас варто зауважити здатність певних груп, передусім академічної та вишівської інтелігенції, до серйозної суспільно значущої діяльності, спрямованої на раціональне забезпечення ефективної державотворчої діяльності. Це – крім власне наукових пошуків та освітянської роботи.
Згадайте «план Ємельянова» – розроблену під керівництвом народного депутата, члена-кореспондента НАНУ Олександра Ємельянова ще на початку 1992 року програму економічних реформ, яка передбачала не «ринковий бліцкриг», який реально вилився у прихватизацію та олігархізацію, а спершу досить швидке перетворення уламка всесоюзного народного господарства на структуровану національну економіку, а потім уже запуск реформ у напрямі створення «народного капіталізму». Верховна Рада навіть схвалила цю програму навесні 1992 року... і на тому все стихло – політична верхівка вже відчула кайф від розкладання по кишенях «загальнонародної власності». Чи приклад із зовсім іншої сфери – стратегія еволюційної українізації освіти, що була розроблена у другій половині 1990-х (не називаю прізвищ тих, хто її розробляв та здійснював, із відомих політичних причин). Уявіть собі: на початку 2000-х з навчальних програм якось так непомітно зник сталінський термін «Велика Вітчизняна війна»! Повернувся ж він негайно, як тільки на посаду заступив «найбільш український президент», 2005 року... Та, власне, Майдан і бурхлива участь студентства й старшокласників по всій країні у помаранчевій революції – ось найвагоміший результат згаданої стратегії.
А якщо йдеться про персоналії – то найперше слід назвати Івана Дзюбу. І не як автора «Інтернаціоналізму чи русифікації?», а як активного учасника інтелектуальних процесів останньої чверті століття. Ще під час ранньої перебудови Дзюба попередив про небезпеки, які чигають на структурно неповну, не доведену до цілісності національну культуру – і все справдилося. А його статті (в тому числі й опубліковані у «Дні») та книжки останніх років? Чи візьмімо роботу Дзюби як голови Шевченківського комітету – саме в роки правління Леоніда Кучми, між іншим. Дзюба зміг – спокійно, без істерик, без самопіару – змінити вагу премії та стиль роботи комітету. Грошовий еквівалент премії зріс за кілька років удесятеро, премія з державної перетворилася на національну (невипадково Янукович фактично повернув їй колишній статус без зміни назви, записавши до числа державних нагород), комітет справді став вільним і колегіальним органом.
Можна було б продовжити: і постколоніальні студії авторів «Критики» та «Сучасності», й імплементація Українським філософським фондом сучасної європейської філософії в нашу культуру за допомогою видання цілої серії перекладів сучасних європейських авторів, і теоретичні та законотворчі розвідки науковців Українського центру культурних досліджень, і деміфологізація та демістифікація подій Другої світової війни, що її здійснює група київських науковців, об’єднана у щось на кшталт «невидимого коледжу», – все це є безумовно корисною для суспільства в цілому і для інтелігенції зокрема працею, все це цілком конкурентоспроможне, все й чимало іншого є здобутком України. Але...
Ось тут і починаються сакраментальні «але». Їх чимало, тож наведу головні.
Перше з них прямо випливає із щойно мовленого: українське інтелектуальне середовище, як і культура загалом, не є цілісним, воно складається з гуртків, фрагментів, самозамкнених осередків, які не можуть чи не хочуть знайти спільну мову, відтак хибує на отаманщину та хуторянщину (навіть коли цей «хутір» – вишукано постмодерний).
Відсутність живої комунікації та певного етосу спілкування між досить численними та часом інтелектуально сильними осередками незмірно послаблює вплив (як кожного з них, так і сумарний) на життя країни. Тим більше проблемним є контакт цих інтелектуальних осердь із інтелігенцією «середньої ланки», який за нормальних умов здійснюється через розвинені книговидання та книготоргівлю, через численні журнали та газети рівня «Виборчої» та «Монд», через Інтернет, через відповідні радіо- й телепрограми, зрештою, через безпосередні зустрічі, коли знані інтелектуали регулярно приїздять до провінційних вишів та музейних центрів.
Друге «але» – це, власне, те, про що не раз писала згадана вже Оксана Пахльовська, тобто надмірна «зачарованість на Захід» певного числа далеко не найбезталанніших українських інтелектуалів, що виявляється у ревному наслідуванні найостанніших модних дискурсів та парадигм. Часом це справляє просто кумедне враження, проте назагал ідеться про політично не менш небезпечну (хоч і по-своєму) річ, ніж модна в 1920–1930-х роках серед галичан «зачарованість на Схід». Адже, скажімо, гра в деконструювання національної історії десь у Франції чи Данії може дати навіть певні позитивні результати, дозволивши позбутися певних зашкарублих стереотипів, а от спроба такої деконструкції в Україні автоматично переростає в деструкцію, бо ж тут власне національна історія ще не усталена ні в практичному, ні в теоретичному вимірах. І це ще не найнебезпечніша постмодерна забавка...
Третє з цих «але» – сакраментальні гранти та міжнародні програми. Спершу західні, а тепер от і російські. Свого часу вони забезпечили українській інтелектуальній спільноті грандіозний прорив до Великого Світу, порятували (без перебільшення) багатьох високочолих, але «непробивних» осіб від напівжебрацького існування в 1990-х, дали можливість друкувати книжки й журнали, які іншим шляхом ніколи б не з’явилися перед читачами, одне слово, потрощили оту невидиму «залізну завісу» між постсовєтчиною та цивілізованим світом, яка була міцніша за державні кордони. Втім, навіть у ті перші роки давалися взнаки питомі вади західних грантів (веду мову про гуманітарну сферу), які на повну силу розкрилися у 2000-х. Скажімо, чи не найстрашнішою лайкою для майже всіх західних наукових фундацій було (й є) слово «націоналіст», тому гроші давалися передусім тим, хто не міг бути запідозрений у націоналізмі. А навколо кого в совєтський час гуртувалися ідейні й не зовсім борці проти націоналізму? Правильно, навколо КДБ...
От чому стільки новітніх «докторів геббельсів» і зросло в Україні в 1990-ті на західні гранти, повернувшись потім, після реКДБізації Росії, під патронат і на утримання колишніх господарів.
Сьогодні ж своєрідним неформальним тестом на лояльність претендента на західний, передусім американський, грант є оцінка ним Голодомору. Справа в тому, що в американських університетах домінують ліві інтелектуали, які й чути не хочуть про те, що марксисти-ленінці здатні були влаштовувати не менш масштабні геноциди, ніж гітлерівці. Додамо до лівих інтелектуалів у західному професорському корпусі русофілів – й одержимо пояснення того, чому деякі знані історики сьогодні в’ються як вужі на пательні: з одного боку... з іншого... А говорити, що Україна була колонією, – це, виявляється, самоприниження (це до хору долучаються ті гуманітарії, які постійно працюють у спільних із поляками та росіянами програмах). Одне слово, сидіння на грантах нерідко передбачає самоцензуру з боку українського інтелектуала, яка значніша (принаймні, поки що) від самоцензури тих, хто працює в бюджетних структурах...
І, нарешті, найголовніше. На серйозні соціокультурні хвороби слабує масове опертя всіх високочолих інтелектуальних команд, як їх не бери, гуртом чи вроздріб. Справа не тільки в коштах (а шкільний учитель, пересічний науковець чи викладач провінційного вишу завжди має фінансові проблеми). І не у звичці нинішньої молоді з вищою освітою «просидіти» за вечір із пивом та наїдками суму, якої вистачило б на річну передплату на інтелектуальний журнал. І не у зникненні моди на бібліотеки з книжками елітарних авторів. А в дечому більш глибинному. Якщо коротко, то історично українська (тоді ще малоросійська) інтелігенція як така формувалася, жила й функціонувала в імперській державі, що постійно намагалася конкурувати з Європою як економічно-мілітарно, так й інтелектуально. Російська імперія прагнула скопіювати європейську техніку й технологію виробництва, при цьому в кращому разі лише за формою наслідуючи європейські соціальні, правові й політичні інститути. Імперська влада, втім, не могла не надати інтелігентам певних свобод – оскільки інакше не дочекаєшся прагматичного ефекту; розкута думка потрібна навіть у будівництві шляхів та мостів, – але водночас майже всі ці інтелігенти, прямо чи опосередковано, починаючи з кінця ХІХ століття, коли з’явилося поняття «вільних професій», перебували на державній службі, яка регламентувалася табелем про ранги та іншими жорсткими приписами. Відтак в інтелігента імперії формується стійка відраза до влади та любов до народу, але й те, й інше – не в раціональній, а швидше у псевдорелігійно-містичній формі. В роки Української революції це далося взнаки: гнівні інвективи Донцова, Липинського чи Хвильового на адресу інтелігенції мали реальне підґрунтя.
«Сучасний більшовицький уряд СССР з кінця 1920 – поч. 1930-х рр. починає свідомо й чимдалі виразніше відроджувати й продукувати ту ж саму традиційно імперську «інтелігенцію» під офіційним псевдонімом «совєтської», – писав Євген Маланюк. Ясна річ, повністю відродити її не вдалося, й тут не місце вдаватися у причини цього. Проте певні питомі риси імперської інтелігенції перейняла й українська, навіть найпатріотичніша, помінявши, звісно, в політичних орієнтаціях «плюси» на «мінуси» й навпаки.
Проте нехіть до раціональної, поступової, без істеричної «любові до народу» роботи (а нерідко й банальне невміння так діяти) більшою чи меншою мірою залишилася ледь не у всіх прошарках інтелігенції. Тому-то після Майдану не вдалося організувати – за певними винятками, але не як масове явище, – розбудову стабільних структур громадянського суспільства; тому-то не вдалося замістити у провінційних організаціях партій демократичного спрямування продажних демагогів та морально нікчемних бізнесюків раціонально діючими й справді відповідальними активістами; тому-то, зрештою, навіть сьогодні, коли всі крапки над «і» розставлені, так і не консолідувався дієздатний рух Опору чинному антиукраїнському режимові.
Ба більше: прагнення до збереження своїх посад і суспільного становища штовхає деяких «реєстрових інтелігентів» не просто на співпрацю, а на холуйське обслуговування найбрутальніших забаганок цього режиму.
На цьому – принаймні, поки що – варто спинитися, бо ж доведеться чіпати надто багатьох. А справа не так у прізвищах, як у явищах. Але все ж інтелігенція, тим більше справжня інтелектуальна еліта як її складова, потенційно має чесноту, що відрізняє її від інших верств: здатність – хай і хаотично, ривками, без належної розміреності, як би мало бути, – та все ж таки переформувати саму себе, а затим – й українське суспільство.

Автор: Сергій Грабовський
Джерело: «День» (www.day.kiev.ua/218338)