Останнім часом протести стали невід’ємним атрибутом світового життя. Ледь не щодня повідомляється то про виникнення нових протестних акцій, то про активізацію старих. Без картинки протесту неможливо собі уявити щоденні теленовини. Не відстаємо і ми. Українські протести за розмахом нічим не поступаються закордонним – хоча б у цьому ми не відстаємо від Європи, куди так безнадійно прагнемо. Отож про вітчизняні протести сьогодні і поговоримо.

Протест як проблема

	Доля протестувальника

Сутністю протесту є незгода. Суспільно-політична незгода, про яку йтиметься, демонструє несприйняття якихось окремих аспектів соціального порядку в державі, політики влади, або ж суцільний протест проти ситуації та влади.
Останні півтора року різноманітні протестні акції в Україні набирають оберти. Опозиція використовує їх як аргумент у своїй критиці режиму Януковича. Не сперечаючись з цим, зазначу, що проблема скрізь, зокрема, і в Україні, є значно глибшою.
Наведу такий приклад.
Нещодавно я прочитав своїм студентам статтю під назвою «Протести почалися. В Україні обіцяють бунти». Там були такі висловлювання: «По країні йдуть акції протесту. Сьогодні о 12.00 біля Ради повинна початися всеукраїнська акція протесту. Вимоги протестувальників: припинити урізання і затримки соцвиплат; прийняти закони про заборону вилучення будь-якого майна громадян, крім заставного; скасувати нові ставки автоподатків і встановити мораторій на їхнє підвищення на 5 років. З 10 до 13 годин подібні акції повинні відбутися в усіх обласних центрах та багатьох невеликих містах країни».
Запитую студентів – про що ця стаття, які події в ній відображені, хто і коли протестує?
Вони тягнуть руки і наперебій викрикують: «Це про чорнобильців! Про афганців! Про пенсіонерів! Про автовласників! Та про весь народ! Про осінні протести! – і тому подібне.
Питаю далі: «А проти кого протестують?». – «Ясно проти кого – дивуються моїй тупості студенти – що тут гадати, проти Януковича, проти нинішньої влади!»

Тоді продовжую читати статтю далі:

«Активісти заперечують свою приналежність до якої-небудь політсили. Рух пов’язували і як з екс-спікером Арсенієм Яценюком, так і з Партією регіонів, але конкретних даних немає. Очевидно тільки, що цей рух не надто шанує Юлія Тимошенко, оскільки її політтехнологи зайнялися його дискредитацією.
Своя акція протесту відбудеться сьогодні і в Одесі. Близько півсотні автомобілістів будуть кілька годин повільно їздити по місту. Одесити протестують не тільки проти автоподатків, а й вимагають знизити «драконівські» штрафи за порушення ПДД.
У Херсоні 3 лютого робітники комбайнового заводу, доведені до відчаю невиплатою зарплати, відпустками за власний рахунок і звільненнями, змівши охорону, прорвалися на територію підприємства. Вони вимагають повернути завод державі, виплатити заборговану зарплату (понад 5 млн. грн.), відрядити на завод комісію з міністерства. Але найголовніше – люди хочуть працювати.
На 24 лютого в Києві під НБУ мають намір протестувати вкладники банків, у яких не видають вклади або видають їх із затримками і частинами: це банки «Надра», «Родовід», «Київ», «Укрпромбанк».
Опитані експерти сходяться на думці, що до кінця року локальні акції протесту переростуть у системний рух, який охопить всю країну. Нагадаємо, в грудні лідер Партії регіонів Віктор Янукович обіцяв «підняти всю Україну» проти чинної влади через 100 днів, якщо вони не наведуть порядок в країні. Експерти кажуть, що початок буде покладено вже в березні, а пік протестів припаде на кінець 2009 року, коли напередодні президентських виборів економічна криза досягне дна.

	Протести були завжди

За даними останнього опитування компанії Research & Branding Group, 36,5% опитаних готові взяти участь у вуличних акціях протесту для захисту своїх прав, якщо у них не залишиться засобів для існування. 7,6% готові йти на вулиці за будь-яких умов. «Суспільство поки за інерцією вичікує, вірячи владі, що вона подолає кризу. Коли стане зрозуміло, що це не так, люди почнуть об’єднуватися за принципом виживання. Порядок денний протестів формуватиметься знизу, почнуться активні виступи проти чинної влади», – вважає директор Центру соціальних досліджень» Софія «А. Є.
Політолог В. Ф. вважає, що люди вже незабаром можуть вимагати дострокових виборів парламенту або відставки президента або прем’єра».
Студенти мої були вражені. Цитована мною стаття лютого 2009-го року один в один повторювала ситуацію днів нинішніх. За молодістю своїх літ вони вже не пам’ятали подій дворічної давнини. Зате чудово пам’ятають протестні акції, які розгортаються у них на очах останнім часом.
– «Що ж виходить, – розчаровано запитала одна з них – владу поміняли, а для людей нічого не змінилося?»
Я якраз і навів цю довгу цитату, щоб показати, що зі зміною влади для багатьох українців дійсно майже нічого не змінилося.
За часів Президента Ющенка протести організовували Партія регіонів на чолі з главою опозиції – Януковичем, а Прем’єр-міністр України – Юлія Тимошенко – їх усіляко прагнула дискредитувати, заявляючи, що ці протести інспіровані опозицією. За часів Президента В. Януковича протести організовують різні загони опозиції, а Прем’єр-міністр України – Микола Азаров – прагне їх дискредитувати, заявляючи, що акції протестів чорнобильців є не масовими і, до того ж – «добре підігрітими».
Звідси висновок: в Україні при усіх режимах і президентствах – Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича – влада обділяла народ, тримала його у жорстких соціальних «рукавицях», виділяючи мінімальне грошово-матеріальне забезпечення, а собі не відмовляючи ні в чому.
За нинішньої влади цей процес досяг свого історичного максимуму. Ще ніколи влада так не жирувала, ще ніколи народ так не бідував.
Тому і сьогодні застосовують люди протест як вимушену форму свого діалогу з владою.

Види і форми протесту

Пікет біло-блакитних

Дуже розповсюдженими у світі й Україні є ненасильницькі форми протесту. Не тільки знайомі усім нам і постійні під владними будівлями пікети, мітинги, марші, страйки, голодування є такими. Ненасильницьким протестом є мовчання, яке практикує білоруська опозиція, різноманітні флешмоби, про які я нещодавно писав у нашій газеті, листи-петиції, що подаються до високих кабінетів і навіть голосування проти всіх чи свідома принципова неучасть у виборах.
Це більш витончені форми соціального протесту, але, все ж таки, вони є незгодою з діями влади. Чи не тому, щоб зменшити рівень незгоди у суспільстві, арештовують за мовчазні маніфестації у Білорусі, розганяють «марші незгодних» у Росії, вилучають з виборчих бюлетенів графу «Проти всіх» в Україні? Влада не зупиняється перед тим, щоб будь-яким способом придушити соціальну незгоду, залякати незгодних, зменшити їхню активність.
Коли ж людям живеться сутужно або наступають на їхній гаманець, то починаються економічні протести. Такими впродовж осені були і є в Україні протести чорнобильців та «афганців», які домагаються збереження своїх пільг та підвищення соціальних виплат. Подібні протести не посягають на підвалини чинної влади. Якщо задовольнити їхні вимоги певною, тим більш – значною мірою, то протестна хвиля спадає.
Найбільш зрілим видом протесту вважається протест політичний – коли ставлять вимогу зміни певних політичних дій влади, а то й самої влади в цілому. В Україні до таких видів протесту вдається політична опозиція, передусім, «БЮТ-Батьківщина», «Фронт змін», ВО «Свобода», «Громадянська позиція» тощо.

	Мітинг помаранчевих

Ефективність політичних протестів залежить від багатьох чинників. На першому місці – чинник єдності дій. Проте ми вже не раз писали про те, що такої єдності вітчизняній опозиції бракує. Чому?
«БЮТ-Батьківщина» зосередила усі свої протестні зусилля навколо звільнення свого лідера Юлії Тимошенко. Цим вона, з одного боку, прагне сконцентрувати силу своїх протестів, б’ючи в одну точку, а, з іншого боку, послаблює мотивацію до співучасті у інших загонів опозиції.
Складається враження, що ні у А. Яценюка, ні у О. Тягнибока, ні у А. Гриценка нема такого палкого бажання негайно визволити пані Юлю із-за грат і отримати у її особі могутнього політичного конкурента, першого претендента на звання лідера української опозиції. Таким лідером, судячи з усього, не проти стати і А. Яценюк, не відкидає такої перспективи для себе у більш віддаленій перспективі і О. Тягнибок.
Більше того, злі язики пліткують, що далеко не всі провідники «БЮТ-Батьківщини» погано себе почувають, поки їхня лідерка ізольована від активної політичної діяльності, оскільки вільніше себе почувають без неї «на господарстві». Але не будемо вірити пліткам та злим язикам.
Лідер іншого потужного загону опозиції А. Яценюк постійно наражається на завуальовані, а то й відкриті звинувачення у прихованому співробітництві з Адміністрацією Президента Януковича. Нещодавно він витримав зливу критики після того, як проголосував за Закон про вибори, про що я писав у позаминулому числі газети.
Проте Тарас Стецьків резонно зазначив, що Яценюкові нема сенсу ставати «контрольованою» опозицією. Бо тим самим він перекриває собі шлях у Президенти на наступних виборах.
Так-то воно так, скажу і я, але якщо Яценюк точно знає, що будь-яким чином регіонали досягнуть того, щоб наступного Президента обирали у Верховній Раді, то він розуміє, що шансів бути обраним тоді нема ні у кого, окрім Януковича.
Лідер третього за рейтингом загону опозиції – Олег Тягнибок – акцентує, що програмні засади ВО «Свобода» є суто ідеологічними, і ця ідеологія є українським націоналізмом. З позицій націоналізму О. Тягнибок сподівається стати найбільш непримиренним противником чинної влади і домагатися її зміни – як неукраїнської – на владу українську, під якою розуміє власне свою політичну силу.
Усі протестні акції політичного характеру, які проводили донині усі ці три загони опозиції, поки що були достатньо нечисленними і помітного впливу на ситуацію в Україні не справили. Очевидно, що постає завдання віднайти ресурс посилення як політичної, так і соціально-економічної форм протестів.

Поєднати непоєднуване?

Проблема взаємосприйняття та взаєморозуміння усіх протестних груп в Україні традиційно була і є доволі гострою. Так, чимала кількість чорнобильців, «афганців», пенсіонерів (насамперед, з Півдня та Сходу України) не сприймала націоналістів, і слово «бандерівець» для багатьох з них було синонімом слова «бандит» – так десятиріччями втокмачувала подібне трактування компартійна влада за часів СРСР.
З іншого боку, для багатьох українських націоналістів було нестерпним те, що мешканці південного Сходу України були російськомовними, російсько-орієнтованими, і українство було для них якщо і не порожнім звуком, то, принаймні, не першорядною цінністю.
Сьогодні склалася така ситуація у протестному русі, що ці взаємні бар’єри нерозуміння можуть послабитися.
Недарма нардеп В’ячеслав Кириленко сказав, що влада своєю політикою тепер поєднала бандерівця з чорнобильцем. Можливо, нардеп трохи поквапився, сказавши це у доконаному виді. Думаю, влада їх ще не поєднала, але вже почала поєднувати. Адже базові регіони електорату В. Януковича та Партії регіонів, зокрема, і Донеччина, вагомо заворушилися.
Протести у Донецьку набули небувалої гостроти. Але тамтешні чорнобильці та інваліди висували переважно економічні вимоги.ї

Проте після того, як їхнє наметове містечко було розгромлено, затоплено і затоптано нападниками, у результаті чого помер 70-річний ветеран-голодувальник, політична свідомість економічних протестувальників почала стрімко прогресувати.
Два роки тому, втомившись від безвольного стилю Президента Ющенка, багато хто у суспільстві захотів «сильної руки». Вони її отримали. Сьогодні сильна рука В. Януковича і усієї владної команди не тільки «наводить порядок» у своєму розумінні, але і прагне приборкати усі протести в Україні.
Чи вдасться їй це, багато в чому залежить від того, чи знайдуть шляхи порозуміння означена Кириленком пара – «бандерівець і чорнобилець», а ширше – економічна та політична протестна хвилі, чи вкотре спіткнуться об бар’єри своїх мовно-культурних та ментальних відмінностей.
Одне зрозуміло – якщо влада своєю політикою погіршує життя народу, то народ, рано чи пізно, погіршить життя владі. У яких формах – час покаже.
Актуальність гасел мітингів з роками не втрачається

6 грудня 2012 року
Світлини автора, ілюстрації з Інтернет-сайтів