Своє завжди ближче і за народженням, і за звичкою. Храм святих Володимира і Ольги став для моєї сім’ї недільним домом, натхненником і заспокоювачем, наставником і сповідником.

Сюди ідеш не з примусу, а за потребою душі. Тут проводиш час на святій Літургії, омиваючись у магнетичних водах молитви і думок, знімаючи тягар тижневих турбот, заряджаючись, як дитина, після материної похвали, радістю життя, просвітленням душевного вікна, молодістю і випрямленням духу. А слово священика – найважливіше в особливий час утрат, коли з горла ледь не рветься стогін! Слово про невідомий нам промисел Божий, про черговість, потрібність того, що стається, збирає осколки розбитого серця дивовижним миттєвим рухом у єдине, цілісне, міцне...
Гарні наші церкви у Чикаго: кожна з них несе повноцінний духовний і душевний заряд, кожна працює над перекосами у душах людей. Вдається це по-різному… Тому і методи продумуються різноманітні; передусім це стосується чільників церкви молодої генерації, адже їм бути отцями не тільки нам, середньому і старшому поколінням, а й тим, що сьогодні йдуть до першого причастя. Як залучити і залишити відданими прихожанами і парафіянами і дітей, і молодь – завдання непросте у сучасному критично-споживацькому світі, коли все менше є тих, що дають, і побільшало тих, що хочуть виключно брати.
Я писала не один раз про різні чиказькі церкви, зокрема, й про храм святого Юрія Переможця, що у Wheeling, де настоятелем є отець Микола Федюк. На запусне свято перед Пилипівкою, постом перед святим Різдвом, ми з друзями отримали такі гарячі і щирі запрошення священика, що відмовитися не могли ніяк, тим більше, знаємо, що будь-яка справа, організована отцем Миколою, є продуманою до дрібних деталей. Церква св. Юрія Переможця – маленька, парафія тільки спинається на ноги, проте люди у ній – молоді, завзяті, жертовні. А наші внески до церковної скарбнички тільки сприятимуть росту парафії.
Для забави було обрано невеликий зал у двох хвилинах їзди від церкві. Стіни і стелю було задекоровано під пізню осінь з її буйними кольорами, і тільки маки, як улюблений символ отця Миколи, прикрашав фронтальну стіну приміщення. Музики – Василь Пик і Роман Панько – улюблені творці доброго настрою, знайомі з кожним гостем, то ж обдаровували кожного особливою піснею. Це – приємно! Як було приємно констатувати, що навколо – знайомі обличчя, на столах – справді кулінарне різноманіття, працівники кухні – Любов Путренко, Галина Прокопів – дуже уважні до потреб гостей. Хочеться щиро подякувати Людмилі і Богданові Мартинюкам, які були регулювальниками забави. Можна було, як ведеться, і винця покуштувати, і коньячком поласувати, десерт оцінити. Хазяїн свята сам є прихильником і знавцем веселощів, то не гребував українським жартом, тостом, піснею! Галина Штогрин відгукнулася на прохання отця Миколи і заспівала акапелло «Пісню про матір». До вітального слова був також запрошений гість свята, голова фонду Симона Петлюри – пан Микола Кочерга. Він є ревним борцем за традиції українства по світі: чи то в Іспанії, чи у Франції, чи будь-деінде.
Свято шумувало: танці перервалися конкурсом на краще жіноче вбрання. Звичайно, перемогли жінки у традиційному українському строї. Пані Галина Мацура тут же купила чорну, вишиту золотом, сорочку і дістала другу премію. Перша премія була цікава – білі теплі чобітки найпоширенішого розміру! Пані Людмила Челак – скарбник сестринства парафії – і ошатна теж у чорній з білим вишитій сорочці, стала третьою переможницею.
Етикет орієнтує людину на перебування у гостях до трьох годин. Але ж хто його дотримується там, де тебе хочуть бачити, де і самому хочеться бути?! Тому і ми виїздили уже смерком, задоволені, хоча завтра – понеділок, початок посту, коли, стоячи на молитві, робиш ревізію сумління, стримуєшся у бажаннях, не заміряєшся на спокусливе. Все це знову буде, тільки пізніше...

Світлини авторки статті