За ініціативи Лохвицької районної організації Всеукраїнського Об’єднання «Свобода» (Полтавська область), коло пам’ятного знаку «Жертвам Голодомору та політичних репресій», який встановив кілька років тому голова Лохвицької районної організації ВО «Свобода» – місцевий адвокат д-р Олександр Панченко – українські націоналісти вшанували пам’ять невинно убієнних московсько-більшовицьким режимом українців та запалили незгасиму Свічку Пам’яті за жертвами тоталітаризму внаслідок великого голоду.
Тавруючи зінспірований більшовиками Голодомор – геноцид українців за національною ознакою, Олександр Панченко зацитував у своєму виступі досить вимовний лист-протест мешканців села Луценки, Лохвицького району до «генерального секретаря більшовицької партії», написаний у 1933 році. Луценківські селяни писали своєму катові:
«...Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими почав залазити ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі – тим більше з’являються опухлі та дистрофіки – дві крайні форми смертельної стадії голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах, дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи..., трупи..., трупи... Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не на кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами... Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні.

Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доходить і до Москви, а може й далі – за кордон.
Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволяють запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталіне, про це, та як на це дивишся?
До чого ж таке становище може призвести і вже призводить?
Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то не важко зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та пресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців. На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць...
Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей..
Видно, що твоя політика, Генеральний секретарю, явно заводить наше суспільство в глухий кут....
З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом».
Свободівський промовець також нагадав, що авторами цього листа-протесту до «верховного правителя Радянської держави Йосифа Джугашвілі-Сталіна» з-поміж інших були українці: Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Митан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак – Макар Хвиль; багато з них загинули в різний час у застінках ДПУ та на засланні, а хтось пережив й самого Сталіна та весь ненависний совєтський режим.
«…Голодовка. Голод. Голодомор. Геноцид.... Страшні слова. А страшніший кількакратно їхній правдивий й кривавий зміст... Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами… Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо-безжалісною... Але ж ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми – велика й надпотужна нація. А нація, на думку правозахисника Валентина Мороза, «творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога – духовність наша і загальна вітальна сила – яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тієї ж самої сили. Нація витворюється там, де є силове духовне поле.
Моє силове духовне поле, – продовжив О. Панченко, – моя улюблена й заквітчана, мила вужча батьківщина – Полтавщина, яка, переживши три страшні Голодомори 1921, 1932 – 33 та 1947 років, – все ж дала мені життя й наснагу бути українцем, представником великої нації. Це якраз українська земля вдихнула разом з моєю матір’ю Ганною, народженою у селі Сокириха якраз у голодному 1933-ому році, – в мою плоть і кров безсмертну, не знищену безкінечними Голодоморами українську національну душу».
Під час траурних заходів, організованих лохвицькими свободівцями, благочинним отцем Георгієм (Лобачевським) Української Православної Церкви Київського Патріархату, до речі депутатом Лохвицької райради від ВО «Свобода», – було відправлено заупокійну панахиду за невинно замордованими московсько-більшовицьким режимом українцями – нашиими братами і сестрами.

Прес-служба Лохвицької районної організації ВО «Свобода» (Полтавська область)