У попередньому числі «ЧіП» читачі мали змогу дізнатися про найновіші результати досліджень українознавців про походження нашої держави, про її місце на тогочасній політичній мапі Європи.

Від середини ІХ ст. на чолі слов’янського племінного об’єд­нання з центром у сучасному Києві стали нащадки такого собі Рюрика (Родерика) – військового вождя скандинавських (головним чином – шведських, але не тільки) вояків-вікінгів. Ці неспокійні, войовничі люди були добре відомі мешканцям тогочасної Європи як «варяги», «нормани», «данці», «варани». Професійні вояки, вони десятиліттями здійснювали набіги на близькі і далекі землі. Зокрема, на Константинополь. Найбільш зручний шлях до імператорської столиці – Дніпро. В ті часи його використовували як своєрідний «interstate highway» – як влітку, так і взимку. Впродовж останніх років Х ст. загін правнука Рюрика – Володимира допоміг візантійському імператорові Василеві ІІ утриматися на престолі. Вдячний імператор віддав за його вождя-рятівника доню. Аби увійти до імператорської родини, поганець, розбишака і гульвіса Володимир мусів охреститися. В хрещенні дістав ім’я тестя – Василій. А заразом – і доступ до найвищих тогочасних цивілізаційних надбань.

Головний висновок такий: від останніх років Х ст. Київська Русь, як держава руського народу та норманської за своїм походженням керівної верстви, нерозривно пов’язана з правовою, культурною, богословською традицією найбільшої тогочасної світової потуги – Східної Римської імперії (Візантії).
Завдання остаточного оформлення Великого князівства Київського в правовому сенсі було вирішене сином Володимира-Василія – Ярославом Мудрим. Саме за його правління були узгоджені між собою та зведені до одного кодексу існуючі на той час правові норми. Говорячи сучасними термінами, саме Ярославові належить честь «Конституції молодої держави» – Київської Русі.
Цей унікальний за своїм значенням документ, першу редакцію якого датують аж 1016 роком, одні дослідники називають «Правдою Ярослава», інші – «Руською правдою». Як би там не було, сучасні українські правознавці, зокрема, доктор історичних наук Віктор Заруба, доводять: цей документ увібрав у себе норми візантійських кодексів. Серед них – «Прохейрон» (зведений кодекс цивільного та державного права); «Епанагоги» – («вступ до великого збірника законів», який виразно зафіксував засадничу ідею розподілу влад); «Шестикнижжя» («найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів»); «базиліки» («збірники канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються, здебільшого, на Кодексі Юстиніана та Дігестах», дещо менше – на «Institutiones») та інших правових актах.
Але головним, «системоутворюючим» – за В. Зарубою, джерелом Ярославового кодексу було звичаєве право. Кодекс також увібрав у себе княжі угоди, договори князів на з’їздах, угоди князів з народом, норми князівської судової практики, княжі устави, церковні статути та «рецесію норм візантійського канонічного та цивільного права», зокрема – «Номоканон Іоанна Схоластика».
Отже, наріжні камені «Руської правди» та всіх похідних від нього законодавчих комплексів, як на мене, є цілковито візантійського походження. Зайвий доказ такий. Джерелом права у державі було визначено київського князя з дому Рюриків, освяченого православним митрополитом. «Конституція» князівства зосереджувала в його руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади. Саме київському князю, який з часів Олега іменувався «Великим князем руським», як голові своєї династії, належала вся земля, тобто – вся територія Великого князівства Київського – від Карпат до Балтійського моря на півночі та Чорного – на півдні.
Цей засадничий принцип в історії нашого державотворення протримався досить довго. Лише за декілька століть – в часи існування Речі Посполитої/Великого князівства Литовського – він був значно «демократизований». Законодавство РП/ВКЛ визначало фактичним джерелом права не Короля, якого обирали лише на певний термін, а всю шляхту – без різниці у віросповіданні. А шляхтичів в тій державі було, як мінімум, відсотків з 10. Ситуація радикально змінилася після австро-російської окупації. Якщо Габсбурги зберегли та модернізували місцеве самоврядування на руських землях, надали русинам (українцям) право обирати та обиратися до загальноімперського парламенту та мати місцеві сейми та сеймики, то на землях, які опинилися під Москвою, все сталося з точністю до навпаки. Єдиним джерелом права і, отже, правом видавати закони та тлумачити їх, був Імператор. Всі інші – разом з верхівкою бюрократії, духовенства та дворянства, були хіба іграшкою в його руках, сліпими та безгласними виконавцями його волі. На практиці, однак, все могло бути і не зовсім так, але, в цілому, цей принцип безправ’я всіх і кожного перед особою Імператора був усталеною практикою та вважався цілком природнім.

Данські вікінги в поході на Англію	Рюрик (862 – 879)	Король Джон (Іоан Безземельний)	Володимир Великий

Роман Галицький	Король Данило І	Корона короля Данила. За переказами, перероблена на митру Єпископа Перемишльського УГКЦ	Юрій І

Гедемін	Любарт

Лише в 1917 р. у проекті так званої «конституції Михайла Грушевського», тобто, в проекті Основного закону Української Народної Республіки, було запроваджено альтернативний принцип – принцип народоправства. Цей принцип, хоча із суттєвим виїмком (тільки для так званих «трудящих класів», тобто – тільки для робітників і селян, та й то не для всіх), впродовж усіх десятиліть свого панування мусили декларувати і більшовики. Формально діюча сьогодні Конституція України також визначає джерелом права весь народ. Але фактично таким джерелом після березня 2010 р. є невігластво, страхи, забобони та безумства лише одного кримінального злочинця. В цьому сенсі Україна повернулася в дорюрикову епоху.
Але повернемося у Ярославові часи. «Руська правда» мала системний, (фундаментальний, принциповий – як хочете, так і називайте) недолік, який, врешті-решт, зруйнував цю державу. Недолік цей так само перейшов у спадок, правдоподібно, від дохристиянських часів. Першопричина смертельної хвороби – неврегульованість «процедури успадкування державної влади в столиці та князівствах». Просто кажучи, писане право Київської Русі на законодавчому рівні не відрегулювало і не закріпило принцип наслідування влади – від батька до сина. Цей принцип, усталений у політичній практиці обох тогочасних Римських імперій, на руських землях «зіштовхнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього – до старших племінників». Це мало невідворотнім наслідком зміну форми державного устрою. Впродовж короткого (за історичними мірками) часу Київська Русь з великої централізованої монархії перетворилася на федерацію кількох слабеньких локальних князівств, які були не в змозі протистояти централізованій степовій військовій потузі.
Вже у середині XII ст. єдина Київська держава розпалася на 14 самостійних князівств. Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого, владу в 1199 р. перебрав Роман Мстиславович, син православного волинського (сьогодні його назвали би «українським») князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р., князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило – об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське. Переніс його столицю до Холма. Волинню правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до своїх володінь Київ, розповсюдивши, таким чином, свою владу на колосальну територію – від Карпат – до Дунаю та Дністра. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але, врешті-решт, під загрозою вторгнення степовиків він погодився взяти ярлик на княжіння від хана. 1235 р. Данило, як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини – отримав від Папи Інокентія IV королівський титул.

Галицько-Волинське королівство 1245 – 1349	Польща 1370 р.

З правової точки зору, це визнання створило унікальну для європейських держав ситуацію. З правової та політичної точок зору, влада цієї гілки Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. Практично це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно потомкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади цілком узгоджувалася. Наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Ладимерії (Princeps Ladimerie)». Більше того – визнання влади від обох головних християнських центрів – Риму і Константинополя – означало запровадження формального принципу рівноправ’я поміж обома гілками християнства. Це, зокрема, пояснює, чому впродовж усіх наступних століть сучасні українські землі практично не знали міжконфесійного протистояння, відрізнялися безмежним (згідно з поняттями того часу, очевидно) рівнем віротерпимості.
Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті бездітних Юрієвих синів – Андрія I та Лева II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану «Вишеградську угоду», згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, 1340 р. бояри отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта, сина Гедеміна, «Короля Литовського й Русі».
Річ у тім, що ще 1321 року у битві на річці Ірпінь (тепер це, фактично, західна околиця сучасного Києва), Гедемін впень розтрощив об’єднані війська ординців Київського, Переяславського, Галицького та Брянських князів. Згідно з фактично діючим тоді (а, подекуди, навіть і зараз) «правом завоювання», прилучив завойовані землі до Великого князівства Литовського. Тамтешнє місцеве руське населення негативних для себе перемін від зміни володаря не відчуло. Новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства». Таким чином, до складу Великого князівства Литовського станом на початок 20-х років XIV століття увійшли: власне Литва, більша частина сучасної Білорусі, а також Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь та деякі інші.

Аналогічно чинив і король Польщі. Казимир. Принципово важливо розуміти, що «Милістю Божою Король Краківської землі, Судомирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Поморської землі, Руської землі, господар і Дідич вічний земель тим володар, король велебний», був одружений з донькою Гедеміна. Зять та молодший син Гедеміна запекло конкурували за владу. 1349 г. Казимир приєднав до своїх коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. Спеціальним законом його сейм санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною інновацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівства на воєводства та повіти.
Підсумовуючи сьогодні все вищенаведене, запам’ятаємо декілька найважливіших речей.
Перше. Від часів Володимирового Хрещення наш народ не знав періодів бездержавності.
Друге. Від часів Володимира Великого процеси, які відбувалися на території сучасної правобережної України, були складовою частиною загальноєвропейських (точніше – центральноєвропейських) процесів.
Третє. Всі військові конфлікти (ясна річ, окрім воєн з Ордою), були конфліктами династичними, а не національними, чи, тим більше, релігійними. Головними конфліктуючими сім’ями були нащадки засновників та володарів Литви (Гедеміна), Польщі (Пяста) та Русі (Рюрика).
Четверте. Православні та католики мали рівні права, наші землі не знали конфліктів на релігійному ґрунті.
Зміни володарів, політичних режимів та державної приналежності населення Литви, Польщі та Русі й надалі обходило. Всі наступні владики спеціальними актами підтверджували існуючі права та привілеї руського народу. Ще одна цитата (з прекрасного дослідження В. Брехуненка «Московська експансія та Переяславська рада 1654 р.», Київ, 2005): «в основу інтеграційних стратегій Литви, спрямованих на інкорпоровані українські та білоруські землі, теж від початку було покладено принцип збереження старовини…, удільність, устрій та суспільна стратифікація цих земель залишалися практично непорушними. Тільки на зміну Рюриковичам удільними князями стали Гедеміновичі». Наприклад, 1386 р. великий князь Литовський Владислав Ягеллон, «пам’ятаючи попереднє своє право на деякі руські землі, зокрема, на згадані князівства, взяв їх пакі у своє володарювання, підтвердив, однак, їм те, що вони всіма тими правами користуватися мають, якими й інші його землі». Надалі цей законний порядок неодноразово підтверджувався впродовж наступних століть.
Головна причина відмови великих князів литовських від жорсткої централізованої моделі управління, як це показав, зокрема, той таки В. Брехуненко, полягала в тому, що «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розосереджена по осібних князівствах-державах вона… не генерувала не тільки ідею відновлення своєї «великої держави», а й потяг до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедеміновичі зосередилися на більш вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель. Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».
Чому сталося саме так?
А от про це – в наступному числі «Часу і Подій».